Письменники російського зарубіжжя про Володимира Сирині (Набокове)
Сирин – один з останніх нащадків знатного роду. За ним коштують великі діди й батьки: і Пушкін, і Тютчев, і Фет, і Блок. Незліченні зібрали вони скарбу – він почуває себе їхнім багатим спадкоємцем. На результаті великої художньої культури з’являються такі передчасно зрілі, рано навчені юнаки. Культурою цієї вони наскрізь просочені й отруєні. Навички й прийоми передаються їм у спадщину: ритми й звуки майстрів – у їхній крові. Їхні вірші відразу народжуються впевненими: вони в силу свого народження володіють технікою й гарним смаком.
Вони неспроможні піти далі, скинути із себе фамільне псування. У них віднятий дарунок безпосередності – занадто старі вони у вісімнадцять років, занадто досвідчені й свідомі. І от, сходить вірш, мій стих нагой і стрункий И наповнює прохолоддю й вогнем, И піднімається, як мармуровий…Звичайно, це говорить не молодий поет, що створює чи ледве не перший свій збірник, це – голос предків. Усвідомлення себе, як поета, міркування про поезію, про творчість
Але це блиск не світанку, а заходу. У віршів Сирина велике минуле але ніяке Майбутнє. Не віриться, що “абетці запашній вітерцю вчився він у конвалії й лані”. Ця абетка не дається так легко… відчувалося б борошно, була б недорікуватість. Не із чи гербарію Фета ці конвалії?
Дві з них – “Сирин” і “Перечитуючи “Розпач” були присвячені безпосередньо Творчості Набокова. 13 лютого 1930. Сиринові вдається майже що літературний фокус: підтримувати напругу, не давати ні на хвилину ослабшати читацькій увазі, незважаючи на те, що говорить він чи ледве не увесь час про шахи. Саме в цьому його майстерність проявляється. Коли справа доходить до змагання Лужина з італійцем Турати, читач по-справжньому схвильований, – хоча що йому шахи, цьому читачеві? Але в Сирина є дарунок узагальнення. Шахи в нього виростають у щось більше, більше широке, і лише самого деякого, якогось останнього штриха бракує, щоб здалося, що він говорить про життя. Роман у загальному вдалий і цікавий. Деяка штучність йому не шкодить. Це – вигаданий, надуманий роман, але вигаданий відмінно, як давно вже в нас не видумали. 15 травня 1930. Мало що буває на світі? Буває, що й знаменитий шахіст божеволіє й викидається з вікна на бруківку. Потрібна величезна творча сила, щоб читач перестав бути “байдужим глядачем” цієї дивної й рідкісної події
Я гадаю, що такої сили в Сирина немає. Але доказом його таланта може служити те, що навіть і в цьому важкому, схожому на якусь теорему романі окремих удач, окремих першокласних сторінок у нього не мало. …Останні новини. 4 червня 1931. …якщо Сиринові призначене “залишитися” у нашій літературі й запам’ятатися їй, – про що зараз можна ще тільки ворожити й догадуватися, – те це буде, імовірно, найменш російський із всіх російських письменників. 11 лютого 1932. Безперечно, Сирії – чудове явище в нашій новій літературі. Чудове – і по характері своєму досить складне. Він з’єднує в собі виняткову словесну обдарованість із рідкою здатністю писати, власне кажучи, “ні про що”. 4 січня 1934.
Всі наші традиції в ньому обриваються. Тим часом, це все-таки великий і справжній художник, виходить, такий, котрий “з нічого” з’явитися не міг… Чи не вплинула на нього еміграція, тобто життя “поза часом і простором”, життя в глибокій самітності, що ми поневоле намагаємося чимсь населити й наповнити? Чи не вплинули наші єдині за всю російську історію умови, коли людина виявилася наданий самому собі й повинен був відновити у свідомості все в нього відняте? Чи не є взагалі Сирин дітищем і створенням того стану, у якому людина скоріше грає в життя, чим живе? Не знаю. Та й хто це може зараз вирішити? Якби це виявилося так, “національна” сутність і покликання Сирина одержали б у загальному ході російської літератури несподіване обгрунтування
…Навряд чи найдеться в нас зараз більше одного або двох письменників, від читання яких залишалося б враження такої органічності, такої злагодженості, як у Сирина. Деякі його сторінки викликають майже фізичне задоволення, настільки все в них міцно спаяно й вдало зчеплено.. Але в Сирина все красиво суцільно, у нього читачеві нема чим дихати. Добре, звичайно, якщо це в нього виходить саме собою, без усякого літературного кокетства… Але не повинне б так виходити в письменника, що здатний захопитися чим-небудь іншим, крім ритму фраз. Так якщо й цим він захоплений, невже раптовий перебій раптом не здатний схвилювати пишучого й змусити його зірватися? Невже взагалі гумову гладкість стилю зволіє він всьому? Задушливо, дивно й холодно в прозі Сирина, – чи заглянемо ми усередину її, чи помилуємося на неї поверхово, однаково. 8 листопада 1934. Російська Література, – по відомій формулі, – вийшла з “Шинелі”: допустимо
Але Сирин^-те вийшов з “Носа” (прошу простити, якщо отут виходить дурна метафора), – через “Ніс” сходить до божевільного неодруженого початку гоголівської творчості. Чи створить він коли-небудь свою “Переписку із друзями”, чи викликне: “співвітчизники, страшно!” “стогне весь умираючий склад мій”, – як знати? Але такий кінець Сирина можливий, хоча зараз він, начебто, ще не почуває трагізму своїх тим і пише ще з якимось занадто явним задоволенням, радуючись блиску виражень, смакуючи белетристичні деталі, без самозабуття й внутрішнього трепету Сирії зараз – ще “благополучний літератор”.
Але сумніваюся, щоб це благополуччя було остаточним, при такому грунті, при такій підставі його. …Може бути, Сирин коли-небудь зміниться, переродиться… Тоді й розмова про нього буде іншою. Зараз він перебуває як би в дзеркальній кімнаті, де далечінь нескінченна, і де нескінченне число раз повторюється всі та ж особа. 28 листопада 1935. …Не думаю, щоб найшлося багато читачів, кому “Запрошення на страту” сподобалося б, кому ця річ стала б дорога, і, зізнаюся, я не без праці дійшов до кінця уривка: вуж занадто все причудливо, уже занадто важко перешикуватися, так сказати, на авторський ключ, щоб виявитися в стані стежити за розвитком дії й хоч що-небудь у ньому вловити й зрозуміти
Утомливо, моторошно, дико! Але ніяк не скажеш – мізерно! Ні, досить було б і полстранички про криві дзеркала, – до речі, надзвичайно для Сирина характерної, – щоб переконатися, як вільно й вільно почуває себе автор у створеному їм світі, як своєрідні й логічні закони цього миру. Тільки от у чому лихо: це мир його, – його й більше нічий! Неможливо туди, у це пугающе – чарівне царство, повністю проникнути, і неможливо в ньому дихати! Яке нам справа до Цинцинната, з його маренням, з його баченнями й спогадами
Хто він, цей Цинциннат, марсіанин або житель Місяця? На землі ми щось таких істот не зустрічали, – навряд чи зустрінемо. Тим часом, літературна творчість – або поезія, у розширеному змісті слова, – залишається в пам’яті людей і стає ним ніколи дорогим майже винятково в тих випадках, коли воно лише підсилює їхнього почуття, їхньої риси, і коли творчий акт відкриває щось, відразу знайоме, начебто забуте, але безпомилково й радісно пізнаване, своє, людське: від Эсхила до Толстого це так. 5 березня 1936.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)