Переказ роману О. О. Фадєєва “Розгром”

Добутку про революцію й Громадянську війну, що вийшли в 1926-1927 роках, носили певною мірою підсумковий характер, в 1927 році вийшли два романи: “Розгром” Фадєєва й “Біла гвардія” М. Булгакова. Ці добутки ставили гострі питання гуманістичного змісту революції, полемізуючи один з одним. Автори цих романів належали в різним напрямкам у російській літературі двадцятих років. Булгаков продовжував традиції класичної російської культури. Фадєєв же був письменником, який хотів створити образи літератури нового часу, створити відповідний настрій

для розуміння дійсності, створити нового героя революції; працюючи по соціальному замовленню для нового читача, часто непідготовленого, що не має достатнього утворення й виховання для сприйняття складних і за задумом, і по думці, і по мові книг. Фадєєв по-іншому висвітлює духовні цінності, такі, як гуманізм, героїзм, боротьба, жалість, любов, вірність, борг. Якщо героям Булгакова рівень їхньої культури, сприйнятої від декількох поколінь інтелігенції, не дозволяє опуститися, стати звіром, то герої Фадєєва бувають жорстокими, нещадними, нечесними. Однак умови життя тих і інших все-таки непорівнянні.

Для

героїв Фадєєва морально те, що на користь робітникам і селянам, що служить перемозі революції і її захисту. Всі засоби припустимі й злочини виправдані вищою ідеєю. Герої Фадєєва керуються такими моральними принципами. Образ Левінсона є вираженням абсолютно щирого героя часу. Він є втіленням героїзму у романі.

Левінсон походить із середовища робітників і селян, він повністю підкорив своє життя служінню народу. У його душі живе світла мрія про добру, прекрасну й сильну людину. Такою, на його думку, повинна стати людина, породжена революцією. Левінсон – людина обов’язку, холодна, непохитна, вище всього ставлячи справи, “людина особлива, правильної породи”. Левінсон знав, що вести людей можна, тільки приховуючи свої слабості, болю, страхи, непевність. І він умів бути постійно сильною, мужньою людиною. Левінсон намагається створити дисципліну в загоні, перевіряє бойову готовність загону, рішення приймає швидко й діє впевнено: “…ніхто в загоні не знав, що Левінсон може взагалі коливатися: він ні з ким не ділився своїми думками й почуттями, підносив уже готові “так” або “ні”.

Героїзм Левінсона заснований на вірі в те, що “рухає цими людьми не тільки почуття самозбереження”, але й “не менш важливий інстинкт… по якому все, що доводиться їм переносити, навіть смерть, виправдано своєю кінцевою метою й без якого ніхто з них не пішов би добровільно вмирати в улахіньській тайзі”. Ця впевненість і дає моральне право на жорстокі накази. Тому заради великої ідеї сьогодні (в 1919 році) можна допустити багато чого: відняти єдину свиню в корейця (адже заради майбутнього його шістьох дітей бореться загін), отруїти смертельно пораненого товариша (інакше Фролов загальмує рух відступаючих і не зберегти “бойові одиниці”), “не почути” того, про що намагається повідати Мечик – “заблудлий у нетрях революційних ідей юнак” з інтелігентів.

Героїзм Левінсона полягає в служінні абстрактному гуманізму, у любові до майбутнього, світлому й справедливому. Левінсону не просто “наступати на горло власній пісні”: він страждає, довідавшись про смерть бійців, про арешт Метелиці, про змушене вбивство Фролова, він не приховує сліз, коли чує про смерть молодого Бакланова. Левінсону жаль корейця й жаль своїх дітей, що страждають від цинги й недокрів’я, жаль голодних, холодних людей, навіть “людини в жилетці”, але Левінсон не зупиняється ні перед чим, для нього головне – виконати завдання більшовицького центра. Левінсон говорить: “Але яка може бути розмова про нову, прекрасну людину доти, поки величезні мільйони змушені жити такою первісної й жалюгідною, такою нестерпно вбогим життям?”

Кращі, героїчні люди, об’єднані ідеєю, оточують Левінсона. Це його соратники й помічники: Бакланів, майбутній Левінсон, що намагається у всьому наслідувати командира, Дубов, відданий і чесний взводний, що направляє на самі відповідальні ділянки боротьби разом зі своїми червоноармійцями, Метелиця – взводний, котрим пишається весь загін і Левінсон за “незвичайну фізичну чіпкість, тваринну життєву силу”, міцний, невтомний, завжди готовий до дії розум”, за те, що “подвиги й удачі, що супроводжували його в усякій справі, прославляли його ім’я між людей”.

Метелиця, подібно Левінсону, – образ героїчний. Він, посланий у розвідку, пійманий і розуміюча безвихідність свого положення, повівся як теперішній герой: не впав духом і захотів до кінця “показати тим людям, які стануть його вбивати, що він не боїться й нехтує їх”: “..,він не вимовив ні єдиного слова, навіть жодного разу не подивився на запитувачів під час допиту”. Новий герой проникнув люттю, ненавистю – самим коштовним почуттям, на думку пролетарських авторів, що роблять із рядового бійця теперішнього героя Громадянської війни. Рядові товариші Левінсона, що виступають як зразок героїчного, – це Морозко, що був ординарець, от просився в загін як боєць, що зробив героїчний учинок (він, пожертвувавши життям, попередив змучений загін про засідку); До – підривник, що знає свою справу, прониклива й надійний червоноармієць. Ці люди знали їхню внутрішню силу, переконаність і, “обтяжені повсякденною, дріб’язковою суєтою, почувають слабість свою… як би передоручили найважливішу свою турботу більше сильним, начебто Левінсона, Бакланова, Дубова, зобов’язавши їх думати про неї більше, ніж про те, що їм теж потрібно є й спати, доручивши їм нагадувати про цьому іншим”.

Щоб краще висвітити героїчне, Фадєєв створив образи анти героїчні, образи таких людей, як Мечик, Чиж. Вони освічені, з “правильним мовленням”, чистенькі, але завжди готові зрадити в бої, відступити. Мечик почуває себе в загоні погано, йому мерзотно, самотньо, він віддалений від бійців культурою, до якої прилучився в гімназії, і соціальним походженням. “Адже я ні з ким, ні з ким тут не можу зійтися, ні від кого не бачу підтримки, а хіба я винуватий у цьому? Я до усіх підходив з відкритою душею, але завжди натикався на брутальність, глузування, знущання…” – говорить Мечик Левінсону. У загін Мечика привели романтичні подання про революційну боротьбу, про партизанів. Ці ілюзії також відокремлюють Мечика від інших. Він розчаровується, розпач його наздоганяє, і з першою нагодою дезертирувати Мечик це й робить, хоча втеча здається йому болісним, тому що “незмивна-брудна, огидна пляма цього вчинку суперечила всьому гарному й чистому, що він знаходив у собі”, і не тому (це Фадєєв підкреслює), що загинули люди із загону. Мораль Мечика не збігається з партизанською мораллю, тому що Мечик проповідує християнські істини, такі, як “не убий”, “не укради”, “не побажай дружину ближнього свого”. Мечик противиться отруєнню Фролова, убивству селянина в “жилетці”, злодійству в загоні, усякій жорстокості й брутальності. Мечик не почуває класової ненависті, він бачить і жалує страждаючої людини. Війна – протиприродний стан, і Мечик розуміє це: “Я не в змозі більше винести це, я не можу більше жити таким низьким, нелюдським, жахливим життям”. Але на війні затвердити новий порядок можна, тільки не щадячи нікого. У цьому героїзм нещадної боротьби.

Роман “Розгром” присвячений трагічному розгрому невеликого партизанського загону переважаючими силами супротивника. Жорстокі події калічать душі людей і вимагають смертей. У всіх героїв роману трагічні долі. Трагічний прояв у боротьбі зі зброєю в руках і в готовності принести жертву, загинути за ідею. Кращі свідомі бійці гинуть за революцію з почуттям виконаного боргу, не коливаючись, не страшачись смерті. Фролов усвідомлено приймає отруту, Морозко в останні хвилини думає тільки про те, щоб вистрілити й попередити загін, Метелиця гине героїчно, Бакланів загинув в останньому прориві, убитий Дубов. Трагічне в тім, що гинуть у нерівній боротьбі кращі люди, самі віддані ідеї. Левінсону шкода всіх бійців, убитих під час розгрому й переслідування загону, він морщиться, темніє особою побачивши смерті, але для Левінсона менш трагічно те, що від голоду загине кореєць із сім’єю або яким-небудь козаком. Обставини змушують Левінсона не бачити “пташок”. Трагічне у романі в незлічимих жертвах Громадянської війни. У романі гинуть майже всі бійці, живими залишилося тільки дев’ятнадцять чоловік. Левінсон залишився в живих, але трагічно відданий своєму призначенню до кінця.

Трагічне в тім, що Левінсон не зміг зберегти загін, валять його надії на майбутнє.

Фадєєв привніс у літературу “романтику Громадянської війни” (А. Толстой). Його герої – сильні, віддані революції бійці, що страждають в ім’я майбутнього, їхня мета шляхетна, їхні вчинки по великому рахунку гарні, вони залучають симпатії читачів, вони зразки для наслідування.