Переказ Ріп Ван Вінкль (Вашингтон Ірвінг)
Біля підніжжя Каатскільскіх гір розташована старовинна село, заснована голландськими переселенцями в найбільш ранню пору колонізації. У давні часи, коли цей край ще був британською провінцією, жив у ній добродушний малий на ім’я Ріп Ван Вінкль. Всі сусіди його любили, але жінка в нього була така сварлива, що він намагався частіше йти з дому, щоб не чути її лайки. Одного разу Ріп пішов у гори на полювання. Коли він збирався повертатися додому, його покликав якийсь старий. Здивований, що в настільки пустельному місці опинилася людина, Ріп поспішив
Пройшовши ущелину, вони вийшли в видолинок, схожу на маленький амфітеатр. Посередині на гладкій майданчику дивна компанія грала в кеглі. Всі гравці були одягнені так само, як старий, і нагадали Ріпу картину фламандського художника, що висіла у вітальні сільського пастора. Хоча вони розважалися, їхні обличчя зберігали суворого вигляду. Всі мовчали, і тільки стукіт кроків порушував тишу. Старий став розливати горілку у великі
Прокинувся Ріп на тому ж горбі, з якого ввечері вперше помітив старого. Був ранок. Він став шукати рушницю, але замість нового дробовика виявив поряд якийсь старий, з’їдений іржею самопал. Ріп подумав, що давній гравці зіграли з ним злий жарт і, напоївши горілкою, підмінили його рушницю, клацнув собаку, Але вона зникла. Тоді Ріп вирішив відвідати місце вчорашньої забави і зажадати від гравців рушницю і собаку. Піднявшись на ноги, він відчув біль у суглобах і зауважив, що йому бракує колишньої рухливості.
Коли він дійшов до стежки, по якій напередодні разом із старим піднімався в гори, на її місці тек гірський потік, а коли він ледве добрався до того місця, де був прохід в амфітеатр, то на його шляху стали стрімкі скелі. Ріп вирішив повернутись додому. Підходячи до села, він зустрів декілька абсолютно незнайомих йому людей у дивних одягах. Село теж змінилася – вона розрослася і стала багатолюдні. Довкола не було жодного знайомого обличчя, і всі здивовано дивилися на Ріпа. Провівши рукою по підборіддю, Ріп виявив, що у нього виросла довга сива борода. Коли він підійшов до свого будинку, то побачив, що він майже розвалився.
У будинку було порожньо. Ріп попрямував до кабачків, де зазвичай збиралися сільські “філософи” і нероби, але на місці кабачка стояла велика готель. Ріп подивився на вивіску і побачив, що зображений на ній король Георг ІІІ теж змінився до невпізнання: його червоний мундир став синім, замість скіпетра в руці опинилася шпага, голову вінчала трикутна капелюх, а внизу було написано “Генерал Вашингтон”. Перед готелем юрмився народ. Всі слухали худого суб’єкта, який просторікував про цивільні права, про вибори, про членів Конгресу, про героїв 1776 р. і про інші речі, зовсім не відомих Ріпу. У Ріпа запитали, федераліст він чи демократ. Він нічого не розумів. Людина в трикутному капелюсі суворо запитав, за яким правом Ріп з’явився на вибори зі зброєю. Ріп став пояснювати, що він місцевий житель і вірний підданий свого короля, але у відповідь пролунали крики: “Шпигун! Торі! Тримай його! ” Ріп почав смиренно доводитиме, що нічого поганого не замислив і просто хотів побачити кого-небудь із сусідів, зазвичай збираються у трактиру. Його попросили назвати їх імена. Майже всі, кого він назвав, давно померли. “Невже ніхто тут не знає Ріпа Ван Вінкля?” – Закричав він.
Йому показали на людину, яка стояла біля дерева. Він був як дві краплі води схожі на Ріпа, яким той був, вирушаючи в гори. Ріп розгубився вкрай: хто ж тоді він сам? І тут до нього підійшла молода жінка з дитиною на руках. Зовнішність її здалася Ріпу знайомої. Він запитав, як її звуть і хто її батько. Вона розповіла, що її батька звали Ріпом Ван Вінкл і ось вже двадцять років, як він пішов з дому з рушницею на плечі і пропав. Ріп запитав з побоюванням, де її мати. Виявилося, що вона нещодавно померла. У Ріпа відлягло від серця: він дуже боявся, що дружина влаштує йому прочухана. Він обняв молоду жінку. “Я – твій батько!” – Вигукнув він.
Всі здивовано дивилися на нього. Нарешті знайшлася бабуся, яка його впізнала, і сільські жителі повірили, що перед ними дійсно Ріп Ван Вінкль, а що стоїть під деревом його тезка – його син. Дочка поселила старого батька у себе. Ріп розповідав кожному новому постояльцеві готелі свою історію, і незабаром вся округа вже знала її напам’ять. Дехто не вірив Ріпу, але старі голландські поселенці до цих пір, чуючи гуркіт грому з боку Каатскільскіх гір, упевнені, що цей Хенрік Гудзон і його команда грають в кеглі. І всі місцеві чоловіки, яких утискають дружини, мріють випити забуття з кубка Ріпа Ван Вінкля.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)