Переказ поеми Блока “Дванадцять”
Перша пісня поеми носить характер експозиційний. Герої з’являються в другій пісні. У розмові про Ваньке й Катю бере участь кілька людей; Петрухе належить остання репліка: – Ну, Ванька, сукин син, буржуй, Мою, спробуй, поцілунок! Це особиста тема Петрухи, голос його ревнощів і злості на изменщицу й розлучника. Тут він звучить як випадковий вигук і відразу ж заглушається голосом загального боргу: Революційний тримаєте крок! Невгамовний не дрімає ворог! Товариш, гвинтівку тримай, не бійся! і т. д. Третя пісня розвиває цю тему: “Як пішли наші
Зате в четвертій, пятой, шостий і сьому пісні ми виявляємося в колі зовсім інших мотивів: Ванька з Катею розгортають на молодцю, Петруха любовно й грубо згадує Катю і її невірність, усіляко показує свою забубённую молодецтво (“ех, ех, згріши! Буде легше для душі!”), червоногвардійці полюють за Ванькой, і очманіла Петрухина куля наздоганяє Катю. У сцені погоні й убивства беруть участь всі дванадцять (“Стій, стій! Андрюха, допомагай! Петруха, сзаду забігай!..”), але тут і далі, у піснях сьомої й восьмий, Петруха – головний герой
Починається, розгортається
Потім (оскільки Петруха надривається все пущі) – набагато більш суворо, вимогливо й непримиренно: – Не таке нині час, Щоб няньчитися з тобою! Поважче не буде тягар Нам, товариш дорогою! Останній аргумент – вирішальний: Петруха сповільнює квапливі кроки, підкидає голову. Знову, як видно, тріумфує тема загального боргу. Останній куплет – по своєму ідейному навантаженню – один з найважливіших у поемі. Тут цілком проясняється природа її колективного героя: червоногвардійці усвідомлять велич часу й знають, що поперед них чекають ще більш суворого випробування
Присоромлений Петруха перестає вивертати душу, пробує взяти себе в руки, “він знову повеселів”. Але веселощі його – гірке, надсадне, – не веселощі, а все те ж показне, хвацьке, крикливе молодецтво, за якого ховаються й важка туга, і невгаваючі каяття совісті. Отут-Те він і починає “лякати”, грозить кров’ю залити пам’ять про “зазнобушке”, всуе поминає добродії бога: ех, ех! Побавитися не гріх! Замикайте етажи, Нині будуть грабежі! Відмикайте льоху – Гуляє нині голота! Однак кого ж він лякає? Відповідь на це дає наступна, восьма, геніальна по вірші пісня, з дивною майстерністю воссоздавшая дух, колорит і форму народної “заплачки”.
И отут це гірке, надсадне, напускне молодецтво знаходить єдину мету: Ти лети, буржуй, воробишком! Вип’ю крівцю За зазнобушку, Чернобровушку… У цьому лютому спалаху є своя глибока психологічна вірогідність: у Петрухи – своя рахівниця з буржуйським миром, з яким поплуталася його Катя ( щогуляла з офіцерами і юнкерами) і який в остаточному підсумку виявився винуватцем її ненавмисної загибелі – адже Ванька, через якого вона загинула, теж “буржуй”. А товариші Петрухи співають зовсім інші пісні. “Нудно” – так кінчається Петрухина заплачка. І відразу слідом за нею йде бадьора, задерикувата, глузлива пісня дванадцяти – переінакшений ними на новий лад стародавній “міський романс”.
Восьма й дев’ята пісні – центральний і поворотний пункт поеми. Тут сюжет ламається: все особисте, що висунулося було на перший план оповідання – відчайдушне молодецтво, любовна трагедія, ревнощі, злочин, отчаянье й ” горі-гірке” убивці – поглинається широкою, вільною й потужною мелодією. Саме тут, у пісні червоногвардійців, уперше виникає образ старого миру – “паршивого пса”. Запитується: чому Блок відвів настільки велике місце особистій драмі Петрухи, а потім звів її нанівець? Тому що ця сюжетна ситуація повністю відповідала його найглибшому переконанню: у революції вся побічна, дрібне, частка, особисте повинне стушуватися перед основним, головним, загальним, історичним. “Не та – яке нині час” – от формула цього переконання
У своєму особистому плані Блок вирішував це питання категорично: “Революція – це я – не один, а ми”; особистого немає – “тому що змістом всього життя стає всесвітня Революція”; людина, якій випало на частку бути свідком народження нового миру, повинен “якнайменше пам’ятати про особисті слабості й трагедії”. Тільки не потрібно спрощувати. Категоричність рішення не означала, що прийняти його було справою простим і легенею. “Все прекрасне важко”, – недарма повторював Блок
Пориваючи зі старим миром, він затверджував: “Лише той, хто так любив, як я, має право ненавидіти”. Ненависть до старого миру була в Блоці почуттям пануючим, всепоглинаючим, що виправдує все. Він розумів: звичайно, разом з насильством, неправдою, підлістю й вульгарністю старого миру у вогні революції неминуче згорить дещо з того, що він “так любив”, із чим були зв’язані його самотні “демонічні захвати”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)