Пелевин Віктор Олегович

Пелевин Віктор Олегович (р. 1962) – прозаїк. Закінчив МЭИ, учився в аспірантурі МЭИ й Литинституте. Працював інженером і журналістом. З кінця 80-х рр. почав друкувати оповідання. Протягом 90-х рр. видав книги прози “Синій ліхтар” (1991), “Омон Ра” (1992), “Бубон верхнього миру” (1996), “Бубон нижнього миру” (1996), “Чапаєв і Порожнеча” (1996), “Generation “П” (1999), які одержали широку популярність. Найбільша пристрасть Пелевин випробовує до фантастичного реалізму й постмодернізму. Добутку письменника переведені на англійські, французькі,

німецькі, норвезькі, голландські, японські, корейські мови

Віктора Пелевина по перевазі цікавлять процеси, що відбуваються в сфері свідомості й колективній несвідомого, індивідуальній психіці, їхній вплив на хід історії, соціальне поводження людей. Звідси – увага до феномена ідеології, реклами, можливостям комп’ютерних технологій, психоделике, дослідження сучасного стану російського національного архетипу

У повісті “Омон Ра”, використовуючи прийоми соц-арта, Пелевин розкриває роль ідеології в керуванні людською свідомістю. За допомогою пародійної гри з текстами офіційної культури

він здійснює деконструкцию комуністичного метанарратива.

Пелевин створює постмодерністську версію популярного в літературі “роману виховання”. Відтворюючи типові для нього идеологеми, характери, сюжетні положення (представлені у вигляді симулякров), письменник трактує їх у травестийном, абсурдистско-комедийном ключі. Комуністична ідеологія виявляється фактором не поліпшуючим, а калечащим людини: деформуюча його свідомість, що нав’язує комплекс жертви, для якої власне життя не має цінності. Письменник прибігає до буквальної реалізації “обойми” метафор, що становили серцевину комуністичного метанарратива: “школа мужності”, “життя-подвиг”, “теперішня людина” і ін., піддаючи їхній снижающе-пародийному перекодуванню, поміщаючи в кафкианский контекст. Так, обіцянка замполіта літного училища імені Маресьєва зробити з курсантів “теперішніх людей” одержує втілення в ампутації ніг молодих хлопців нового поповнення, які потім учать пересуватися на протезах

Письменник розвінчує культ жертовності, що затверджувався представниками реалізму й розглядався як вище вираження життя-подвигу. Якщо в стародавності жертвоприносини приносилися божествам або парфумам, то з ходом часу місце останніх зайняли ідеали й принципи. XX століття характеризується диктатурою світових ідей, що підкоряють собі свідомість людей і зізнаються більше коштовними, чим людське життя. Жертовний ідеалізм, що формує психологію “смертників”, стає в повісті об’єктом травестирования. Підготовка екіпажа Омона Кривомазова до “подвигу”-самогубству найбільше нагадує дитячу гру в космонавтів у кабіні дощатої ракети у дворі. “Смертники”, однак, грають у неї зовсім серйозно, і грають під керівництвом “сліпих” паралитиков і “безногих” інвалідів. “Протезом” у цьому випадку стає вся людина, використовуваний замість автоматичного пристрою. Виконання завдання повинне завершитися пострілом у скроню, щоб сховати ціну “наукового” експерименту. Абсурдизм відтвореної ситуації невіддільний від пародіювання комуністичного метанарратива, за допомогою якого що відбувається виправдується, і, отже, – від комедійного підгрунтя

Колективне несвідоме. Цій проблемі присвячений роман “Чапаєв і Порожнеча”.

У романі Пелевина знаходять переломлення концепції постгуманизма, “кінця часу”, “кінця історії”, плюралізму/монізму, а “відправний пункт” метаморфоз, що відбуваються у світі-тексті, – психіатрична лікарня. У романі в перекодованому виді цитуються Борхес, Рамачарака, Достоєвський, Пушкін, Шекспір, В. Соловйов, Чернишевський, Бальмонт, Набоков, Вик. Ерофеев, Блок, М. Булгаков, Фурманів, Шолохов, Л. Толстой, Шопенгауэр, Кант, Фрейд, Юнг, Маяковський, Ницше, Біблія, Тютчев, Солженицин, Майринк, Гребєнщиков, революційні пісні, утвори сучасної масової культури, буддистские, даосис-ские тексти

Пелевин уподібнює людини поїзду з безліччю причіпних запломбованих вагонів, уміст яких, бути може, вибухонебезпечно, пише: “Він точно так само приречений вічно тягти за собою з минулого ланцюг темних, страшних, невідомо від кого доставшихся йому в спадщину вагонів”, тобто “чорних ящиків” несвідомого. І так було й буде завжди – хід історії невіддільний від тих або інших впливів колективної психіки, у певних випадках початківців домінувати над свідомими устремліннями людей, що підкоряють їх собі. Але загальне в колективному несвідомому має національний відбиток. Різні сторони російського національного архетипу й персоніфікують пелевинские гибридно-цитатние персонажі: Чапаєв – ідеалізм, що обертається “волею до смерті”, Вертинский – фаталізм, також невіддільний від танатоидального потяга, Петька – ідеалізм/утопізм, що стимулює добровільне приречення на смерть, Петро Порожнеча – страх перед життям і пов’язане з ним коливання між “волею до життя” і “волею до смерті”. Пелевин фіксує найсильнішим чином розвитий танатоидальний комплекс як одне із самих характерних якостей російського національного архетипу. Оборотна його (комплексу) сторона найчастіше – ідеалізм, те трансцендентальний, те ідеологічний: заради ідеалу не жаль пожертвувати життям (не тільки своєї, але й чужий). Такі самогубні “похилості” національного архетипу не раз в історії провокували небезпечні ситуації й у крайнім своєму вираженні здатні привести до самознищення націй. Пелевин простежує, при яких умовах це відбувається, крізь призму шизоанализа розглядає революцію й громадянську війну 1917-1920 р. Відповідного глави роману являють собою палімпсест: “Чапаєв” Фурманова “листується заново”, у постфилософском ключі. Фурмановский текст, таким чином, зізнається одним з надійних джерел інформації, необхідної для виявлення лібідо історичного процесу характеризуемой епохи. Комуністичний метанарратив, що знайшов переломлення в романі Фурманова, розглядається як активатор деструктивно-танатоиндальних імпульсів колективного несвідомого, що приводить у стан дикої хаосизации негативний потенціал національного архетипу. Звідси – немислима жорстокість, захват смертю, загибель мільйонів, розцінювані як виправдані, корисні для суспільства. Не випадково громадянська Війна показана в романі як, що матеріалізувався кошмар, нічим не відрізняється від кошмарів, що долають людей, що страждають психічним розладом. У наявності дезорієнтація, ослаблення інстинкту самозбереження, торжество Танатоса над Еросом. Тому Валгалла в Пелевина розташовується поруч із чапаевским станом

Пелевин піддає критичному перегляду філософський^-філософські-релігійно-філософські навчання, що заперечують цінність земного життя, як вища мета предлагающие злиття з “ніщо”. Їх представляють індуїзм, буддизм, ламаїзм, у яких дана тенденція знайшла найбільш повне вираження. Индуистской концепції “вічного повернення” противополагается ідея “Вічного неповернення” – окончательности смерті. Наявність Трансцендентального Означуваного заперечується, заміняється поняттям “порожнечі”. Разом із Трансцендентальним Означуваним скасовується “ідеологічний референт”, здатний привести колективне несвідоме в стан “сказу”, “божевілля”. Затверджується подання про множинність істини

Зміст роману Пелевина тісно пов’язане зі спостереженнями французького соціолога й у деяких відносинах їх розвиває. Але в “GENERATION “П” Мова йде не про Захід, а про Росію: масштабному процесі зміни знакової системи, що регулює життя суспільства, переході від чисто ідеологічного дискурса до дискурсу реклами, що “бере на себе моральну відповідальність за все суспільство в цілому”, “за допомогою довільного, але систематичного знака збуджує почуття, мобілізує свідомість людей” (59, с. 151), впроваджує нову модель існування, взявши за основу американський зразок. Нагромадження культури, технічні досягнення, праця, інтелект і талант використаються для твердження головної цінності масової цивілізації – споживання, що забезпечує стабільний круговорот товарів і грошей

Не випадково у двох різних персонажів на рівні несвідомого виникає образ сплячої Дівчини в білих одягах (Росії), що хоче опанувати Диявол, що обсипав свій член кокаїном. До такого члена Диявола прирівнюються сучасні мас-медіа, і насамперед – телебачення. Розвінчуючи эфимерности, розкриваючи метаморфозу, що відбувається з людським “я” у комп’ютерну епоху, Пелевин виступає, у захист самототожної людини, протистоїть сурогатам, що знецінюють життя, що поневолює нації.