Пейзаж і його функції у романі Л. Н. Толстого “Війна й мир”
Основна особливість зображення природи в романах Толстого – зображення її в нерозривній єдності з людиною, його почуттями. Сприйняття природи, уміння злитися з нею – один з основних особистісних критеріїв для толстовських героїв. Саме ці властивості визначають у письменника гармонійність розвитку особистості, моральне здоров’я людини, його життєву силу, сенс існування. Пейзаж у Толстого завжди реалістичний, чіткий, дуже конкретний. Замість тургеневских півтонів, відтінків красокздесь ми зустрічаємо чіткі, певні лінії, обриси предметів,
Як зауважує Г. Б. Курляндская, для пейзажів письменника характерна “дивна рельєфність зображення”, всі предмети в цих пейзажах мають чітке місце розташування. Пейзаж у Толстого простий, позбавлений зайвої сентиментальності, “вільний від пута поетичних асоціацій”, експресивних епітетів, на відміну від поетичних, таємничих пейзажів у Тургенєва. Але, як і в романах Тургенєва, природа в Толстого дається в сприйнятті героя. Письменник підкреслює глибокий, діючий зв’язок між картинами природи й складним щиросердечним життям людини. І цим пейзаж у Толстого нагадує
Спробуємо проаналізувати різні види пейзажів у романі “Війна й мир”. Функції пейзажу у романі різноманітні. Будучи елементом композиції, опису природи створюють тло, на якому відбувається дія, випереджають ті або інші події, створюють певний настрій, виступають як засіб характеристики героїв. Найбільш важлива функція пейзажу у романі – це позначення внутрішнього стану героїв, стану їхніх дум і почуттів. Сприйняття природи визначає багато щиросердечних рухів Андрія Болконского.
Так, один раз “відкрите їм” нескінченне, блакитне небо супроводжує потім всі зльоти й падіння героя, представляється йому в мінути найбільшого щастя й неизбивного горя. Уперше це високе, урочисте небо із хмарами, що біжать по ньому, з’явилося князеві Андрію, коли він, поранений, лежав на Аустерлицком поле “Над ним не було нічого вже, крім неба, – високого неба, не ясного, але все-таки незмірно високого, з тихо повзучими по ньньому сірими хмарами. “Як тихо, спокійно й урочисто, зовсім не так, як я біг, – подумав князь Андрій…
Як же я не видал раніше цього високого неба? І як я щасливий, що довідався його нарешті. Так! все порожнє, усе обман, крім цього нескінченного неба””. Образ неба, що символізує вічність, тут створюється завдяки характерним епітетам (“нескінченного неба”, “незмірно високого” неба), метафорі (“тихо повзучими по ньньому сірими хмарами”).
Урочисте, величне й байдужо-безтурботне небо відкриває Болконскому всю суєтність і незначність його честолюбних помислів. І в цьому плані пейзаж тут має сюжетообразующее значення. Князь Андрій переживає щиросердечну кризу, що визначила весь наступний етап його життя. Честолюбні помисли й активна участь у суспільному житті переміняються в Болконском бездіяльністю, байдужістю до всього. “Я знаю в житті тільки два дійсні нещастя: каяття совісті й хвороба И счастие є тільки відсутність цих двох зол”, – говорить князь Андрій приехавшему до нього Пьеру.
Безухов переконує його в тім, що є Бог, істина, чеснота, призиває його любити й вірити. Заодно з Пьером і природа, що начебто просить князя Андрія повірити другові. Болконский дивиться на червоний відблиск сонця по синіючому розливі, прислухається до тиші, і йому здається, що хвилі, зі слабким стукотом ударяючись об дно порома, присуджують: “Правда, вір цьому”. І після розмови з Пьером князь Андрій “у перший раз після Аустерлица… побачив те високе, вічне небо, що він бачив на Аустерлицком поле, і щось давно заснуле, щось краще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі”.
Той же самий мотив неба виникає й в іншому пейзажі роману, коли князь Андрій приїжджає у Втішне. “Як тільки він відкрив ставні, місячне світло, начебто він насторожі у вікна давно чекав цього, увірвався в кімнату. Він відчинив вікно.
Ніч була свіжа й нерухомо-світла. Перед самим вікном був ряд підстрижених дерев, чорних з однієї й серебристо-освещенних з іншої сторони Під деревами була якась соковита, мокра, кучерява рослинність зі сріблистими подекуди листами й стеблами. Далі за чорними деревами була якась блискуча росою дах, правее велике кучеряве дерево, з яскраво-білим стовбуром і суками, і вище його майже повний місяць на світлому, майже беззоряному весняному небі. Князь Андрій облокотился на вікно, і очі його зупинилися на цьому небі”.
Тут Толстой використовує емоційно-колірні епітети (ніч “свіжа й нерухомо-світла”, “серебристо-освещенние” і “чорні” дерева, “яскраво-білий стовбур”), порівняння (місячне світло ввірвалося в кімнату так, “начебто він насторожі у вікна давно чекав”, коли відчинять вікна). Крім того, тут ми можемо відзначити чітке місце розташування в просторі всіх предметів, картин, що становлять пейзаж. Пейзаж цей, крім того, розкриває внутрішній вигляд Наташи, що бажає полетіти в небо, і поетизує почуття, що зароджується в князі Андрію, любові Як зауважує А. І. Потапов, пейзажі, що поетизують любов у романі, традиційно місячні (загадкова святочная ніч оттеняет взаємне почуття Миколи й Соні). Почуття Болконского після розриву з Наташей письменник знову передає через сприйняття героєм нескінченного, блакитного неба: “… той нескінченний звід, що віддаляється, неба, що стояв колись над ним, раптом перетворився в низький, певний, що давив його звід, у якому все було ясно, але нічого не було вічного й таємничого”.
Як зауважує С. Г. Бондарів, образ неба є лейтмотивним для князя Андрія. У цьому образі – “велич, ідеальність, нескінченність прагнення” і “відчуженість, холодність”. Зворотний бік безстрасності, раціональності, строгості героя – це спрага чогось абсолютна й вічного, спрага “небесного” досконалості. Але досконалість це повинне відкрито проявляти себе в явищах життя, ідеал повинен збігатися з реальністю. Як зауважує дослідник, розривши між “небом” і земною реальністю для героя непереборний, і в цьому найглибший трагізм образа Болконского.
У своєму житті князь Андрій пробує перебороти цей розрив, і Толстой знову оттеняет стан героя пейзажами По опікунських справах свого сина Болконский їде в рязанські маєтки, і Толстой малює тут чудову картину весняного лісу. “Пригріва_ весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перші листи берези й перші клуби білих весняних хмар, разбегавшихся по яскравійій синявому неба… У лісі було майже пекуче, вітру не чутно було. Береза, вся обсіяна зеленими клейкими листами, не ворушилася, і з торішніх листів, піднімаючи їх, вилазила, зеленіючи, перша трава й лілові квіти”.
Однак Болконского не торкає “чарівність весни”. От він помітив старий величезний дуб, з обламаними суками, що дивиться “якимось старим, сердитим і презирливим виродком”. “Весна, і любов, і счастие! – начебто говорив цей дуб. – И як не набридне вам усе той самий дурний, безглуздий обман.
Усе те саме, і все обман! Немає ні весни, ні сонця, ні щастя Геть дивитеся, сидять задавлені мертві ялини, завжди самотні, і геть і я розчепірив свої обламані, обдерті пальці, де не виросли вони – зі спини, з боків. Як виросли – так і коштую, і не вірю вашим надіям і обманам”. Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, начебто чогось чекав від нього.
Ці очікування героя – бажання ще раз затвердитися в думці про марність і безглуздість життя. Князь Андрій тут почуває гармонійне співвідношення природи й свого стану, він остаточно зміцнює у своїх безнадійні думках Закріплюючи настрій героя, природа надає думкам Болконского врочистий^-урочистий-сумно-урочистий лад. Він відчуває якусь мудро-справедливу закономірність свого стану. Однак уже обраний письменником природний образ символізує омана героя.
Дуб завжди вважався символом міцності й міцності життя, довголіття. У цьому змісті “старі болячки” на могутнім, сильному дереві протиприродні Толстой тут начебто підкреслює передчасність духовного старіння героя, натякає на його багатий внутрішній потенціал, на внутрішню силу його, що дає можливість виходу із щиросердечної кризи. У Втішному Болконский бачить Наташу, безтурботн і щасливу, чує мимоволі її розмова із Сонею, і в душі його піднімається “несподівана плутанина молодих думок і надій”. Вертаючись назад, князь Андрій не довідається старого дуба. “Старий дуб, весь перетворений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледве колишучись у променях вечірнього сонця.
Ні корявих пальців, ні болячок, ні старого горя й недовіри – нічого не було видно. Крізь столетнююжесткую кору пробилися без сучків соковиті, молоді листи, так що вірити не можна було, що цей старий зробив їх. “Так це той самий дуб”, – подумав князь Андрій, і на нього раптом знайшло безпричинне весняне почуття радості й відновлення”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)