Печорін і Грушницкий в сцені дуелі

Головною дійовою особою роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” є Печорін. Події, описані в творі, відбуваються на Кавказі. І це, ймовірно, не є випадковістю, тому що в той час сюди відправлялися люди, що переслідуються урядом. До їх числа належав і Печорін, засланий на Кавказ за якусь гучну в Петербурзі історію. Тут він побачився з Грушницким, прибулим на води заліковувати рани. Печорін і Грушницкий разом служили в чинному загоні і зустрілися як старі приятелі. Грушницького – юнкер, він якось по-особливому носить свою товсту солдатську

шинель, говорить пишними фразами, маска розчарованості не сходить з його обличчя. Виробляти ефект – основне його насолоду. Мета його життя – стати героєм роману.

Він самолюбний. Нудьгуючий Печорин від нічого робити вирішив зіграти на самолюбство приятеля, заздалегідь передчуваючи, що одному з них буде непереливки. І випадок не забарився себе чекати. Печорін змушений був викликати Грушницкого на дуель за мерзенну наклеп, яку розповсюдив той у відношенні свого друга. Підбурюваний “своїми друзями”, Грушницкий, щоб не виглядати боягузом, прийняв виклик. У ніч перед дуеллю Печорін не міг заснути

і подумки питав себе: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився? ” І з тугою зауважив, що він не вгадав свого “призначення високого”, “втратив навіки запал благородних прагнень, кращий колір життя і грав роль сокири в руках долі”. Печорін відчуває присутність у ньому двох осіб: “… один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його…” Герой наш, глибоко і тонко відчуває природу, перед поєдинком вдивляється в кожну росинку і каже: “Я не пам’ятаю ранку більш блакитного і свіжого…” І ось Печорин стоїть під дулом пістолета. Умови дуелі дуже жорсткі. При найменшому пораненні можна опинитися у прірві. Скільки самовладання, витримки у нього! Він знає, що його пістолет не заряджений, що через хвилину може обірватися його життя. Йому хочеться до кінця випробувати Грушницького. Але той забуває про честь, совісті й порядності, коли порушено його самолюбство.

У дрібній душі Грушницкого не прокинулося великодушності. І він вистрілив в беззбройного людини. На щастя, куля тільки подряпала коліно суперника. Презирство і злість охопили Печоріна при думці, що ця людина з такою легкістю міг убити його. Але незважаючи ні на що, Печорін готовий пробачити свого супротивника і каже: “Грушницкий, ще є час. Відмовся від своєї наклепів, і я тобі пробачу все, тобі не вдалося подуріти, і моє самолюбство задоволено “. Грушницкий, блиснувши очима, відповів: “Стріляйте. Я себе зневажаю, а вас ненавиджу… Нам на землі удвох немає місця… ” Печорін не промахнувся. Автор показав, що перед лицем смерті герой роману виявився таким же двоїстим, яким ми бачили його на протязі всього твору.

Йому щиро шкода Грушницкого, що потрапив за допомогою інтриганів в дурне становище. Печорін готовий був пробачити його, але в той же час не зміг відмовитися від дуелі в силу існуючих в суспільстві забобонів. Відчуваючи свою самотність серед водяного суспільства, серед людей, подібних Грушницкому, засуджуючи це суспільство, Печорін сам є рабом його Моралі. Печорін неодноразово говорить про свою подвійності, і подвійність його, як ми бачимо, – не маска, а дійсний стан душі.

У літературі нерідко використовується прийом протиставлення головному герою іншого персонажа з тим, щоб ще більш чітко виділити характери. Цим прийомом користується і Лєрмонтов у романі “Герой нашого часу”. Головний герой – Печорін – особистість яскрава, проте розкрити багато його якості допомагає поява на сцені Груш-ницького. Протистояння Печоріна і Грушницкого показано в розділі “Княжна Мері”. Повість ведеться від імені Печоріна. Він схильний до аналізу ситуацій, людей і самого себе, тому його розповідь в більшій чи меншій мірі можна вважати об’єктивним. Він вміє помічати в людях характерні риси і в двох-трьох словах передати їх. Але при цьому безжалісно висміюються всі недоліки і вади. Зустрічаються обидва герої як старі приятелі. В душі вони не мають особливо теплих почуттів один до одного. Занадто багато у кожної з них саме тих рис характеру, які неприйнятні для іншого. Печорін впевнений у собі, розважливий, егоїстичний, нещадно язвітелен (іноді понад міру). При цьому він бачить Грушницкого наскрізь і сміється над ним.

А той, у свою чергу, надто екзальтований, восторжен і багатослівний. Він більше говорить, ніж робить, і дуже романтизує людей (в першу чергу – себе самого). Тим не менше ця несхожість і неприйняття один одного не заважають їм спілкуватися і проводити багато часу разом. Вони майже одночасно побачили княжну Мері в перший раз. З цього моменту між ними пролягла тоненька тріщина, яка врешті-решт перетворилася у прірву. Грушницького – провінційний романтик – не на жарт захоплюється княжною. Вічний ж ворог Печоріна – нудьга – змушує його приводити княжну в сказ різними дрібними витівками. Все це робиться без тіні неприязні, а виключно з бажання розважити себе. Поведінка обох героїв у відношенні княжни Мері не викликає особливої симпатії. Грушницького – пустодзвін, він любить красиві слова і жести. Йому хочеться, щоб життя нагадувала сентиментальний роман. Саме тому він приписує іншим ті почуття, які йому хотілося б, щоб вони відчували. Він бачить життя в якійсь туманній імлі, в романтичному ореолі.

Однак у почутті його до княжни немає фальші, хоча, може бути, він дещо перебільшує його. З іншого боку, Печорін – людина розсудлива, вивчив жінок, до того ж цинік. Він бавиться з Мері. Йому доставляє задоволення ця гра, як приносить задоволення і спостереження за розвитком відносин Грушницького і княжни. Печорін, на відміну від Грушницкого, чудово передбачає подальший розвиток подій. Він молодий, але встиг розчаруватися в людях і в житті в цілому. Флірт нецікавий йому, бо веде до заздалегідь відомому результату. Звабити княжну Мері для нього не складало труднощів, варто було тільки здаватися незрозумілим і таємничим і бути зухвалим. Печорін веде подвійну гру. Він відновив свої відносини з Вірою.

Ця жінка, без сумніву, жорстким, ніж княжна Мері. Але любов до Печоріна зламала і її. Вона готова розтоптати свою гордість, репутацію. Вона знає, що їхні стосунки несуть тільки біль і розчарування. І все одно прагне до нього, тому що інакше не може. Віра здатна на куди більш сильні почуття, ніж Мері. Її любов сильніша, а горе безнадійніше. Вона саморуйнується заради любові і не шкодує про це. Грушницкий ніколи не буде викликати таких почуттів. Він занадто м’якотілим і не володіє яскравими рисами характеру. Він не зміг змусити Мері полюбити себе. Йому не вистачає наполегливості і самоіронії. Його гучні промови можуть зробити тільки початкове враження. Але промови починають повторюватися і стають в кінці кінців нестерпні. Чим більше княжна захоплюється Печоріним (адже з ним їй куди цікавіше, ніж з простодушним хлопчиком), тим ширше стає прірва між ним і Грушницким. Обстановка розжарюється, взаємна неприязнь зростає. Пророцтво Печоріна, що вони коли-небудь “зіткнуться на вузькій дорозі”, починає збуватися. Дуель – це розв’язка відносин двох героїв. Вона наближалася невідворотно, оскільки дорога стала занадто вузькою для двох. У день дуелі Печорин відчуває холодну злість.

Його намагалися обдурити, а він цього пробачити не може. Грушницкий ж навпаки, дуже нервує і намагається всіма силами відвернути невідворотне. Він вів себе останнім часом негідно, розпускаючи про Печоріна чутки і намагаючись всіляко виставити його в чорному світлі. Можна за це ненавидіти людину, можна покарати його, зневажати, але не можна позбавляти його життя. Адже вона тільки почалася і наповнена думками про майбутнє. Але все це не хвилює Печоріна, для нього подібні міркування – порожній звук. Він вбиває Грушницкого і, не оглядаючись, відходить. Смерть колишнього приятеля не пробуджує в ньому ніяких емоцій. У той же день Печорин вбиває княжну Мері. Не фізично але все ж вбиває. Він знає про її любов, однак це не заважає зізнатися, що він сміявся над нею, і піти з ввічливим поклоном.

Так закінчується історія відносин Печоріна і Грушницького. Не можна судити, хто правий, а хто винен. І невідомо, кого більше шкода: загиблого Грушницкого або виїхав Печоріна. Перший ніколи не зможе здійснити своїх романтичних мрій, а в другого їх ніколи й не було. Грушницкий не хотів бути вбитим, а Печорину було все одно. Мабуть, Печоріна було краще померти, тому що він не бачить сенсу у своєму існуванні. У цьому його трагедія.