Павло Загребельний (нар. 1924 р.)
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після
Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст П. Загребельний розпочав із новел та повістей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повість “Дума про невмирущого” (1957). Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий “Спека” (1960) та цікавий за композиційним задумом “День для прийдешнього” (1964).
Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман “Диво” (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою. Образ собору у романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія – не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він – антипод Сивоока, але й заручник свого становища – звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман “Диво” поклав початок цілій серії творів, присвячених українському середньовіччю: “Первоміст” (1972), “Смерть у Києві” (1973), “Євпраксія” (1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983).
Зразком “монументального епічного стилю” в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного “Розгін”, 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технічної революції. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії академіка;кібернетика Петра Карналя з історією радянського суспільства особисте і державне у творі ототожнювалося, а відсутність соціального аналізу замінялася морально-етичною проблематикою.
Близькими до т. зв. “химерної прози” були романи “Левине серце” (1978), та “Вигнання з раю” (1985). Гострому викриттю соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман “Південний комфорт” (1984) та повісті “В-ван” (1988) і “Гола душа” (1992). Активна творча діяльність
П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: “Тисячолітній Миколай”, “Юлія”, “Брухт”.
“Багатий ідейно-психологічний зміст роману, різні розгалуження основної його проблематики зосереджуються, звичайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник – суцільне втілення зла, щирий Сивооків товариш грузин Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: “Бійся посередності, о княже!”) і чимало інших, зокрема майстерно виписані, не схожі між собою жінки – острів’янка Ісса, лісовичка Шуйця-Забава, Ягода з Радогості, дочка Шуйці Ярослава – багатолике велелюддя, що разом з рясним історико-суспільним тлом створюють і своєрідний образ епохи.
Серед помітних героїв роману – і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва – і як “дива”, і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)