Альпійська балада (1963) – Василь БИКОВ 1924-2003

Подвиг. Він був не тільки на лінії вогню, а й у тилу, у полоні, у буденному житті тих, на чию долю випала війна.

Василь Биков

Сторінки життя і творчості

Василь Биков – відомий білоруський письменник, учасник Другої світової війни.

Василь Володимирович Биков народився 19 червня 1924 р. у с. Бичках (Білорусь) у сільській родині. Навчався в сільській школі, а потім у Вітебському художньому училищі, хотів стати скульптором. Однак не судилося: через скрутне матеріальне становище був змушений залишити навчання.

Війна застала юнака в

Україні, де він мав намір продовжити навчання. У 1942 р. потрапив на фронт, пройшовши навчання в Саратовському піхотному училищі. Василю Бикову довелося воювати в лавах 2-го Українського фронту, брав участь у боях за Кривий Ріг, Олександрію, Знаменкуй багато інших українських міст. Під час Кіровоградської операції був важкопоранений, а його матері помилково направили “похоронку”. Проте він вижив і продовжував брати участь у боротьбі з фашизмом у Румунії, Болгарії та інших країнах Європи.

Мудра думка

Я представник убитого покоління. З кожної сотні моїх однолітків, які пішли на фронт, живими залишилося лише

троє.

Василь Биков

Письменник почав писати прозу про війну в період 1950-1960-х років. У 1959 р. вийшла друком його повість “Журавлиний крик”, у 1961 р. – повість “Третя ракета”. Згодом з’явилися нові твори: “Сотников” (1970), “Обеліск” (1971), “Дожити до світанку” (1972), “Вовча зграя” (1974), “Піти й не повернутися” (1978), “Знак біди” (1982), “Кар’єр” (1986) та ін. В його прозі порушуються проблеми громадянського обов’язку, морального вибору, здатності зберегти особисту гідність, совість і честь під час важких випробувань країни та світу. Маючи великий фронтовий досвід, письменник намагається максимально наблизити свої сюжети до читачів. Щиро й проникливо він пише про долю різних людей, які опинилися на війні. На прикладі одного-двох воєнних епізодів і незначної кількості персонажів він розгортає художню картину великої трагедії. Проте й у скрутних обставинах його найкращі герої не втрачають здатності вірити, кохати, бути людьми.

Василь Биков помер 22 червня 2003 р. в м. Боровлянах, саме в той день, коли шістдесят два роки тому розпочалася Велика Вітчизняна війна. Поховали митця на Східному цвинтарі в м. Мінську.

Першим перекладачем повістей В. Бикова українською мовою був М. Шумило (“Третя ракета”, 1964). Згодом українські переклади творів В. Бикова зробили Г. Вігурська (“Альпійська балада”, 1965), М. Цівина (“Обеліск”, “Дожити до світанку”, “Сотников”, 1975-1976), О. Жолдак (“Вовча зграя”, 1975), М. Шудря (“Свояки”, 1979) та ін.

Альпійська балада (1963)

Коментарі. Повість має дві сюжетні лінії. Перша – це історія втечі й переслідування фашистами втікачів із концтабору: білоруського солдата Івана Терешки й італійської ув’язненої Джулії; друга лінія – любовна. Переплетення двох сюжетних ліній сприяє увиразненню протиприродності війни й утвердженню загальнолюдських цінностей.

Художній час повісті не завжди є лінійним. Події розгортаються як у хронологічному порядку (утеча Івана й Джулії, історія їхнього кохання), так і в ретроспективному плані, тобто з поверненням у минуле. Отже, картини воєнного життя героїв переплітаються з їхнім довоєнним минулим. Твір миттєво переносить читача з одного місця в інше, де одночасно відбуваються різні події. Така “фрагментарність” композиційної побудови повісті, просторові переміщення відбуваються дуже стрімко завдяки оповідачеві, який є посередником поміж зображуваним світом і читачем.

Композиція та сюжет твору підпорядковані розкриттю характерів героїв, їхніх людських якостей. Від їхнього морального вибору, як уважає письменник, залежить їхня доля, а від таких, як вони, і доля всього світу.

Ретроспективний (час) – звернений у минуле, присвячений розгляду минулого.

Робота з текстом 1 розділу

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть, де й коли відбуваються події повісті. 2. За яких умов читач уперше знайомиться з головним героєм твору? 3. Які труднощі спіткали Івана під час утечі з полону? 4. Від яких думок серце його “болісно здригнулося”? Як це характеризує героя? 5. Від якої особи ведеться розповідь у творі?

Розділи 2-3

За якихось п’ять хвилин він уже був у лісі й біг уздовж вируючого струмка з прозорою водою. Ліс тут був чистий, без ломаччя, проте бігти заважали густі брили скель. Підйом теж був крутий, й Іван швидко знесилився. Чекаючи й боячись нового переслідування, він скочив було до струмка, щоб збити вівчарок із сліду, але крижана вода холодом ударила в ноги, і, пробігши якихось двадцять кроків, він вискочив знову на берег. Видряпавшись на скелясту кручу, струснув, перезаряджаючи, пістолет, – затвор викинув на каміння перекошений патрон. Іван нагнувся, щоб підняти його, і раптом обімлів – крізь гомінке булькотіння струмка десь позаду долинула розмова. Одразу забувши про патрон, він шпарко подався вгору, трохи вбік од струмка, на схил яруги, проліз крізь гущавину молодого ялинника й, ледве гамуючи дихання, поліз рачки.

Спочатку йому здалося, що навкруги було тихо, тільки жебонів струмок і шуміло верховіття ялин. Подув фен1, і в небі з-за гір виплив скуйовджений краєчок хмари – швидко насувався дощ. Іван сторожкими очима оглядівся довкола, зазирнув униз на каміння під ялинами – наче ніде нікого. Він уже рушив був далі, коли позад нього залунало трохи притишено, але наполегливо:

– Русо!

Він схилився нижче, пригнув голову – ні, то був не німець, а мабуть, якийсь гефтлінг2. Бракувало ще клопоту чекати на когось, тут хоча б самому видертися – знав із власного досвіду, як це важко. Німці, певно, зчинили вже тривогу й наздоганяють – не так це просто втекти.

І він щодуху подався далі, продираючись між камінням і ялинами вище, навкоси гористим лісовим схилом. Струмок залишився десь осторонь, дзюрчання його притихло, дужче й виразніше почали шуміти ялини; свіжий вітер скрізь гойдав верховіття; сонце сховалося; спохмурніле небо чимраз далі й ширше облягала сіра хмара. Було парко, куртка на спині змокла від поту, смугастий берет Іван десь загубив і обличчя витирав рукавами, невпинно оглядаючись навкруги та прислухаючись. Одного разу, відхекуючись, він почув далеке ще, але настирливе стрекотіння мотоциклів: тут десь проходила дорога, і німці, напевне, уже оточували місцевість. Охоплений сумовитим передчуттям, Іван дослухався, міркуючи, як тікати далі, і водночас по якомусь невловимому звукові збагнув, що позаду хтось біжить. Це вже було зле: може, то зовсім не гефтлінг, а німець! Іван одскочив за моховитий окоренок ялини й клацнув запобіжником пістолета. Тим часом мотоцикли з чимраз дужчою тріскотнявою наближалися. “Оточують, сволота.” – майнула думка. Іван озирнувся, уклякнув за ялиною на одне коліно й звів стиснутий у кулаці пістолет. Знов унизу застукотіли по камінню кроки. Він придивився, виразно відчуваючи в гущавині місце, де з’явиться людина. Якийсь час там нікого не було видно, й Іван напружено чекав. За мить унизу на галявину між дерев вибігла легка смугаста постать, на вигляд ніби підліток, озирнулася, жваво скинула очима вгору й побачила його.

– Русо!

Жінка?! Це його здивувало й збентежило, він мало не вилаявся з досади, але рев мотоциклів одвернув його увагу – вони вже були тут, тільки вище над ним. Іван крутнувся на землі, не знаючи, куди податися: між деревами, які росли рідко, його легко могли побачити зверху. І він метнувся до неглибокої виїмки-ніші під досить крутою скелею, пригнувся – увесь утілення пильності й остороги. Смугаста постать унизу на мить зникла за краєм урвища, і він не дивився куди, – побоюючись мотоциклів, напружено слухав. Та ось ізнизу, з-за каменя, з’явилася дівчина в довгій, не на її зріст куртці з підкасаними рукавами й червоним трикутником на грудях. Вона швидко зиркнула обабіч, і він помітив, як під копицею чорного, давно не стриженого волосся радісно блиснули такі самі чорні, мов маслини, очі.

1 Фен – теплий вітер у горах.

2 Ге́фтлінг – ув’язнений.

– Чао1!

Іван чув уже це слово й зрозумів його – так завжди віталися гефтлінги-італійці. Одначе тепер, прислухаючись до тріскотняви над головою, він промовчав, чекаючи, що дівчина ось-ось плигне кудись у схованку. Але вона була зовсім байдужа до небезпеки, знов озирнулась і квапливо загомоніла по-німецькому, як збагнув Іван, когось проганяючи від себе. Він глянув у підлісок – там, звідки вискочила дівчина, припадав навколішках іще хтось у смугастому, але той одразу ж шмигнув назад і щез у густому ялиннику. Іван уже хотів був кинутися кудись далі від цих гефтлінгів, як дівчина легко вискочила на брилу, нагнулася, спритно сунула ноги в колодки, що їх досі тримала в руках, і, захляпавши ними, подалася до нього.

Іван аж зіщулився з остраху. Мотоцикли ревли мало не в них над головою, і її недоречна, напоказ, відвага гнівом шмагнула його напружене до болю відчуття: їх же легко могли виявити. Він, пригнувшись, стрибнув до дівчини і, ухопивши за руку, сердито рвонув під скелю. При цьому він тихо, але розлючено лайнувся. Вона піддатливо й легенько, мало не впавши, майнула за ним, одна колодка впала з її ноги, – стукаючи по камінню, покотилась геть.

– Ой, клумпес2! – приглушено скрикнула вона. Оглушливо тріскочучи, мотоцикли один за одним проносилися десь угорі, зовсім близько, а вона, незважаючи ані на них, ані на його неприховану лють, вирвала руку й кинулася по колодку. Іван не встиг її вдержати, лише скреготнув зубами. Тим часом дівчина, спритно вхопивши колодку, метнулася назад, мигцем, ніби винувато, зиркнула на нього. В її очах блиснув азарт і неслухняність збитошної пустотливої дівчинки. Тоді Іван, не стримавши напруження й гніву, ляснув її по щоці.

Дівчина зойкнула, але не відсахнулася, тільки впала під скелю поруч і з-під ліктя стрельнула на нього вгору очима, сповненими якогось грайливого подиву.

Мотоцикли – було чути – віддалялись, й Іван одразу ж пошкодував, що не стримався. Дівчина на мить зосередилася, округлила очі, дослухаючись, і, здавалося, тільки тепер усвідомила, що тут їм загрожувало. Підібгавши коліно в такій же смугастій, як і в нього, холоші, насунула на ступню колодку. Потім знову глянула на нього й, по-дитячому невміло вимовляючи слова, ніби шикиряючи, повторила його лайку.

1 Чао – (італ.) вітання.

2 Клумпе́с – дерев’яне взуття (колодки).

Це, як і його ляпас, було так несподівано й незвичайно, що в Івана щось стрепенулося, зрушило – щось людяне на мить виповнило його заскорузлу від горя душу, і він уперше за сьогоднішній день здивовано й широко розкрив очі.

– Ого!

– Ого, – повторила, ніби передражнила вона, певно, виказуючи тим свою вдавану образу, і навіть із деякою цікавістю глянула на нього. Осяйна врода цієї дівчини й незвичайна її сміливість у такому більш ніж складному становищі збивали його з пантелику.

– Ти куди біжиш? – швидко й суворо зронив він, зиркаючи додолу на її цибаті в колодках ноги.

– Вас1?

– Вас, вас! Куди біжиш?

– Русо бєжіш – іх2 бєжіш.

Іван спідлоба кольнув її сердитим поглядом, однак на її обличчі відбивалась увага й намагання зрозуміти його – густі чорні брови, що зрослися над переніссям, високо злетіли.

– Ти знаєш, куди я біжу? Я Русланд біжу. Зловлять – мені буде пуф, пуф. А тобі оце, – він черкнув себе пальцем по горлянці й показав угору.

Вона зрозуміла, усміхнулася, навіть, здалось йому, пхикнула: мовляв, що мені шибениця. І ця її безтурботність розізлила його.

– Відважна! Розхрабрилася! Ну й біжи. Тільки без мене.

– Конечно! – примирливо всміхнулася дівчина, й Іван подумав, що вона не зрозуміла його. Він хотів було заперечити, але в цю мить від містечка залунали постріли, вигуки, собаче гавкання. Мабуть, там когось ловили.

“Біс із ним, з цим дівчиськом”, – треба було пробиратися далі, і він кинувся схилом.

Позаду тим часом усе змовкло, застукана дощем небезпека десь причаїлася, відстала, за ними поки що не було чути ніякого переслідування. Але воно повинне було озватися. Іван знав, що німці так їх не залишать, певно, вони поставили вже на ноги всю охорону, поліцію, собак. О, це було дуже нелегко – утекти, хіба що їм допоможе дощ: приховає, заглушить кроки, змиє сліди. Гострим нервовим поглядом Іван усе вдивлявся крізь ріденький, ще затуманений серпанок дощу й дуже стерігся, аби не натрапити на якусь засідку. Час від часу він іще ловив позаду стукіт кроків своєї супутниці, вона відставала, губила з ніг то одну, то другу “клумпес” і потім підтюпцем наздоганяла його. Тоді кілька хвилин чулося поруч її уривчасте від утоми дихання, але незабаром воно знову зникало.

1 Вас – Що? (Нім.)

2 Іх – я (нім).

Іван намагався не зважати на неї: коли б вона відстала зовсім, він, мабуть, зітхнув би полегшено, але, поки вона була тут, поблизу, не міг кинути чи прогнати її й піти самому. Він тільки думав: “І звідки її, на лихо, принесло до нього! Диви ти – вирвалася із заводу, наздогнала, уже на що він шпарко йшов, а ось не відстала. Хоч він і чимало змарнував часу на собак, іще добре, що німці загаялися, не налетіли на ту яругу”. Дощ тим часом усе густішав, усе щільніше оповивав лісисті гори теплий туман – це тішило Івана, так легше було заховатися в лісі, якнайдалі відійти від містечка.

(… ) Так минула година чи й більше, коли, продираючись крізь мокрий хвойний підлісок із туго нап’ятими поміж гіллям струнами павутиння, на якому тремтіли дрібненькі капельки води, Іван побачив дорогу. Гладенька, блискуча від вологи стрічка її легко згиналася на повороті й зникала в горах. Іван спинився, дослухаючись, – здається, дорога безлюдна. Тоді він озирнувся – дівчина, одхиляючи від обличчя мокрі гілочки ялинок, оддалік пробиралася до нього. Треба було зачекати її й перейти дорогу разом, бо сама вона ще зробить щось не так і викаже обох.

Дівчина підійшла й стомлено спинилася поруч, теж помітивши дорогу, уже з більшою обережністю, ніж на початку, поставилася до небезпеки. Він швидко ковзнув поглядом по її мокрій смугастій куртці, яка щільно обліпила гнучкий тоненький стан, маленькі гострі перса, і знову спохмурнів – так це не пасувало до того ризикованого становища, у якому вони опинилися. А вона, видно, зраділа зупинці, відпочивала. Узявшися рукою за вершечок сосонки, другою вилила з колодок воду й стомлено, хоч і не дуже заклопотано, зітхнула.

Іван, відчуваючи поруч її рухи, терпляче переждав, поки вона все опорядить, і тоді рушив ближче до дороги. Принишкла і, певно, зморена дівчина попленталася за ним.

Біля дороги він став навколішки за каменем, приглядівся, потім спритно вскочив у забетонований кювет; гукнувши: “Іди сюди!”, подав їй руку. Дівчина мовчки вхопилася за його пальці, стрибнула, глухо стукнувши об бетон колодкою. Він різко звелів: “Скидай!” Дівчина здогадалася, скинула колодки й підхопила їх вільною рукою.

Так, узявшись за руки, вони вибігли на мокрі бетоновані плити дороги. Моросив дощ і тут же змивав їхні мокрі сліди. (.)

(Переклад Галини Вігурської)

Е. Робота з текстом 2 – 3 розділів

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть, які почуття в Івана викликала неочікувана зустріч із дівчиною. Прочитайте портрет героїні. 2. Як вона себе поводила? Чому, на вашу думку, автор не називає її імені? 3. Простежте, як змінюються почуття Івана до дівчини. Чим це можливо пояснити?

Творче завдання. На підставі прочитаних розділів назвіть події, які є експозицією й зав’язкою твору.

Коментарі. Хронологічно епізоду “Втеча” передував епізод “Полон”, де чітко окреслюються такі якості характеру Івана, як совість, гідність і мужність. Совість обертається людяністю, гідність – твердістю позиції, мужність – учинком.

Розділ 4

Того дня зранку п’ятеро їх у напівзруйнованому нічним нальотом цеху викопували бомбу, що чомусь не вибухнула.

Вони були гефтлінги. Надія вижити тут, у таборі смерті, майже покинула їх, і єдине, що їх ще хвилювало, – це бажання останній раз ризикнути вирватися на волю, чи, як казав найязикатіший із них – маленький чорнявий солдат на прізвисько Жук, – якщо вже залишати цей світ, то раніше грюкнути дверима.

Дуже нелегка й небезпечна праця, однак, посувалася до кінця. Підважуючи бомбу ломами, вони, нарешті, видобули її з-під брухту й, притримуючи за покарлючений стабілізатор, обережно поклали на дно ями. Далі мало бути найризикованіше й найважливіше. Поки інші, затамувавши віддих, завмерли довкола, здоровило з великими ручиськами в смугастій, як і в усіх, куртці з кольоровими кружечками на грудях і спині, колишній чорноморський матрос Галадай, накинув на запальник спеціальний ключ і наліг усім тілом. На його оголених до ліктів м’язистих руках надулися жили, на скронях набухли вени, і запальник трохи подався. Галадай ще разів два натужно повернув ключем, а потім сів навпочіпки й швидко почав викручувати запальник руками. Він, певна річ, був непридатний, бо дуже погнувся при падінні на землю й у такому стані не міг пригодитися бомбі в її страшному ділі. Бомбу минулої ночі скинули з американського “Б-29” чи з англійського “Ланкастера”, котрі мало не дощенту рознесли це затиснуте в Альпах австрійське містечко. Проте і з бракованим запальником бомба була справна й усе ще таїла в собі п’ятсот кілограмів тротилової сили, на які й розраховували п’ятеро смертників. Як тільки отвір у бомбі відкрився, до Галадая нахилився Жук. Він дістав з-під поли куртки новенький на вигляд запальник, якого вони вчора дістали від пошкодженої, з відбитим стабілізатором бомби, і худими нервовими пальцями почав укручувати його на місце попереднього.

Але хлопець квапився, не потрапляв у різьбу, залізо скреготіло, й Іван, щоб хтось не застукав їх, зіп’явшись навшпиньки у своїх колодках, виглянув угору.

Поблизу, здається, усе було тихо. Зверху над ними понависали покороблені балки, з безлічі пробоїн у даху падали на долівку скісні промені світла, було задушливо й курно. За рядом бетонних підпор, у підсвіченій сонцем куряві, чувся приглушений гомін, там, зрідка перегукуючись, ворушилися, снували десятки людей, які розбирали завали й руїни. Там же були й есесівці, які не дуже полюбляли дивитись, як знешкоджують бомби, і, звичайно, трималися на відстані.

– Ну, сволота, тепер начувайтеся! – стиха, ледве стримуючи гнів, вимовив Жук.

Галадай, підводячись од бомби, буркнув:

– Помовч. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

– Нічого, браточки, нічого, – витираючи спітнілого лоба, озвався з кутка Янушка, колишній колгоспний бригадир, а тепер одноокий гефтлінг, оздоблений мішенями за три спроби втекти на волю. За вдачею він був оптимістом, якщо тільки могли бути оптимістами полонені в таборах, і, незважаючи на скалічене око та відбиту селезінку, завжди всіх підбадьорював – і тоді, коли підмовляв людей утекти, і тоді, коли в пошарпаній вівчарками одежі під конвоєм повертався до табору.

Так висловлювали вони своє ставлення до того, на що зважилися, крім хіба Сребникова, який, за звичкою покашлюючи, стояв осторонь, біля земляної стіни, і ще Івана. Сребников із самого початку сприйняв весь цей задум без захоплення, бо йому не принесла б радості й щаслива втеча – швидше, ніж табірний режим, Сребникова добивав туберкульоз. А Іван Терешка був собі мовчуном і не полюбляв зайвий раз озиватися там, де й без того було все ясно.

Галадай тим часом обтер долоні об смугасті штани й глянув на людей – звичайно, він тут був заводієм.

– Хто ударить?

На мить усі знітилися, опустивши в долівку погляди, ніяково обмацуючи ними довгий корпус півтонної бомби з розгонистими подряпинами на зелених боках. Від цього, мабуть, найважливішого запитання всім стало незручно. Замислився невеселий, із сивою щетиною на за – палих щоках Янушка; завмерла нервова рішучість у зірких очах Жука; Сребников навіть кашляти перестав, опустивши вздовж плаского, як дошка, тіла руки, і погляд його зробився тужливий-тужливий. Було очевидно, що це запитання, про яке всі думали, непокоїлись і мовчали із самого початку, з мукою вирішуючи його кожний для себе, викликало тепер у душі болючий, тривожний сум.

Буйновиде Галадаєве обличчя виражало суворість і незламну рішучість.

– Охочих немає, – похмуро озвався він. – Тоді кинемо жеребок.

– Звичайно. Так краще, – стрепенувся й підступив ближче до заводія Жук.

– Що ж, кинемо, – погодився і Янушка.

Стримано, але, здається, полегшено кашлянув Сребников. Іван мовчки одним махом увігнав у землю кінець лома. Але Галадай, плеснувши себе по стегну, сказав:

– Кинеш тут. Ані сірника тобі, ані соломинки.

Він уважно роздивився й схопив у кутку важку, з довгим держаком кувалду.

– Так-от. Бери вище.

І, сівши навпочіпки, узявся обіруч за держално біля самої кувалди. Четверо інших теж наблизилися до нього, посхилялися головами. За Галадаєм ухопився рукою Жук, за ним зімкнулися вузлуваті Янушкові пальці, потім – долоня Сребникова, за нею широка Іванова п’ятірня, потім знову Галадаєва, Жукова, Янушкова, і коли над плетивом рук залишився малесенький кінчик держака, за нього повільно взялася тремтлива пітна рука Сребникова.

Усі полегшено зітхнули, підвелися й, постававши попід стінами, якусь мить намагалися не дивитися один на одного.

Галадай простягнув кувалду тому, хто повинен був із нею померти.

– Так що справедливо, без обману, – як і перше грубувато, але з ледь помітним співчуттям озвався він.

Сребников чомусь перестав кашляти, похитнувся, узяв держак кувалди, мовчки повернув його в руках, спробував переставити й поклав. Його сумні очі звелися на хлопців.

– Не розіб’ю я, – тихо, голосом засудженого вимовив він. – Не подужаю.

Усі знову принишкли. Галадай гнівним поглядом блиснув на смертника.

– Ти що?

– Не розіб’ю. Сили вже. нема, – сумно пояснив Сребников і важко, надсадно закашлявся.

– Ну й ну! – сплюнув Жук. – Сукали-сукали мотузочку.

– Що ж. Звичайно, де там йому розбити. Знесилів, – ладен був погодитися з тим, що відбулось, Янушка.

В Івана всередині мовби перевернулося щось: хоч він і розумів, що Сребников каже правду, але така несподіванка викликала в хлопцеві гнів. Якусь мить Іван уважно й презирливо спідлоба дивився на невдаху Сребникова, щось вирішуючи в думці. Помирати, звісно, він не хотів, завжди прагнув жити, тричі пробував вирватися на волю (одного разу дійшов майже до Житомира). І разом з тим у житті, виявляється, бувають моменти, коли замало всієї, набутої роками витримки, щоб подолати якусь мить образливої ніяковості.

І він рушив до Сребникова.

– Дай сюди.

Сребников здивовано блимнув сумними очима, слухняно розняв пальці на держаку. Іван переставив кувалду до себе й раптом скомандував сторожким голосом:

– Ну, чого поставали? Берімо. Нічого вичікувати!

Суворий Галадай, нервовий Жук, заклопотаний Янушка розгублено зиркнули на Івана і, пожвавішавши, наблизилися до бомби.

– Узяли! Жук, мотузку! Ломи давайте! Куди ломи поділи? – з нарочитою метушливістю розпоряджався Іван і, шукаючи заздалегідь наготовлені палиці, виглянув з ями. Хлопці, мабуть, помітили, як він здригнувся, бо раптом завмерли поруч, а Іван, передчуваючи лихо, повільно вирівнявся на весь зріст і скам’янів.

Осторонь від ями в курному потоці скісного проміння стояв командофюрер Зандлер і пильно вдивлявся сюди. Їхні погляди зустрілись, і Зандлер кивнув головою:

– Ком!

Іван нишком вилаявся, поставив під стіну кувалду й мерщій (затримуватися в таких випадках було небезпечно) пологим краєм виліз на розкидану довкола ями землю. Позаду занепокоєно притихли, затаїлися хлопці.

У запиленому, порожньому в цьому кінці цеху (боячись, що бомба вибухне, німці передусім повитягували звідси верстати) було парко, крізь побитий дах струменіло курне проміння сонця. А в другому зруйнованому кінці цієї велетенської, як ангар, будівлі, де розбирала завал команда жінок із сектора “С”, снували, рухалися люди з ломаччям, ношами, по настилу з дощок котили навантажені брухтом тачки.

Зандлер стояв у проході, осторонь од великої смуги світла на бетонній долівці, й, позакладавши назад руки, чекав. Іван швиденько збіг із купи землі, дерев’яні колодки його лунко заляскали й стихли. Насупивши широкі русяві брови, він спинився за кілька кроків од Зандлера, на освітленому місці долівки. Есесівець смикнув пальцями широкий козирок кашкета.

– Ві іст міт дер бомбе?1

– Скоро. Бальд, глейх,2 – насуплено відповів Іван.

– Шнелер гінаустраген!3

Зандлер підозріло глянув у бік ями, з якої стирчали голови хлопців, потім допитливо – на Івана. Той стояв по-солдатському виструнчившись, готовий до всього: мішені на куртці свідчили, що можна сподіватися будь-чого. Очима він впився у виголене, засмагле обличчя есесівця, який був, мабуть, ненабагато старший за нього, але сповнений усвідомлення своєї влади й арійської гідності. У той же час скісним настороженим поглядом хлопець стежив за кожним порухом загрозливих рук німця. Віддалік, на другій половині цеху, дві жінки в смугастій одежі поставили на долівку ноші й, напевне зацікавившись, перелякано чекали, що буде далі. Проте німець, ковзнувши поглядом по Івановій виструнченій постаті, яка зовні свідчила про готовність до дій, очевидно, зрозумів це по-своєму, бо не виказав підозри. Есесівець виставив до Івана щойно запорошений чобіт.

– Чісто! – переплутавши наголос, кивнув він на чобіт. Іван, звісно, збагнув, чого від нього хотіли (це було тут не вперше), але на мить розгубився від несподіванки й завагався. Та Зандлер чекав із погрозливим спокоєм на обличчі з широкими щелепами, довго зволікати не випадало. І хлопець уклякнув біля його ніг. Це була відверта наруга, і в душі він ледве вгамував, ніби коліном притис, бурхливий, такий недоречний тут гнів.

Низько схилившись, Іван чистив чобіт натягнутими рукавами своєї смугастої куртки. Чоботи були нові, хромові, певно, ретельно наваксовані вранці, бо носок першого швидко почав яскраво відбивати сонце. Невдовзі чобіт увесь заблищав, тільки ще рант залишався запорошений та на самому носку ніяк не відтиралася свіжа подряпина. Тим часом командофюрер, чиркнувши сірником, закурив, сховав у кишеню портсигар, і на Івана війнуло запахом сигарети – це до болю роздратувало йому нюх. Потім він, здається, струсив попіл – на стрижену голову хлопцеві посипались іскри, якась недотліла порошинка жагуче обпекла шию.

1 Ві іст міт дер бомбе? (Нім.) – Ну, як там бомба?

2 Бальд, глейх (нім.) – швидко.

3 Шнелер гінаустраген! (Нім.) – Мерщій виносьте!

Гнів опанував Іваном, і він ледве стримував себе: так кортіло скочити, ударити, збити з ніг, розтоптати цього поганця. Але хлопець чистив, переборюючи себе, щоб якомога швидше спекатися німця. Той, одначе, не квапився, тримав виставлений чобіт доти, поки він не заблищав увесь від носка до коліна. Потім одставив ногу назад, щоб поставити другу.

Іван трохи розігнувся й у цю коротеньку мить перепочинку вперше зиркнув повз чобіт туди, де стояли, спостерігаючи їх, кілька жінок-гефтлінгів. Глянув якось безтямно, без усякої уваги, але раптом щось примусило його схаменутися. Тоді він подивився пильніше, намагаючись збагнути, у чому річ, і збагнув. Лише тепер відчув, що краще б згинути десь, аніж зустрітися з таким нищівним презирством у таких великих очах. Чомусь Іван не встиг помітити нічого іншого – він навіть не зауважив, було то молоде чи, може, старе обличчя, – той погляд нестерпним докором запав йому в душу. Тим часом до його колін ступив другий запорошений чобіт із білою вапняною плямою на халяві. Іван не поспішав, тоді німець нетерпляче буркнув і носком тицьнув йому в груди. Щось із того, що дозволяло ще контролювати себе, зрушилося, пальці випустили рукави і в мертвій хватці вп’ялися нігтями в долоні. Відчайдушним ривком він звівся на ноги, підхоплений гнівною силою, від якої нестерпним тягарем налилися кулаки, й оскаженіло заїхав німцеві в щелепу. Це сталося так несподівано й блискавично, що Іван аж здивувався, побачивши, як майнуло перед ним біле, з великим кадиком підборіддя Зандлера, як злетів із голови кашкет, мигнув у повітрі блискучий чобіт, і есесівець глухо гепнув на бетонну долівку цеху.

Усе ще не тямлячи, що сталося, Іван, пригнувши голову й широко розставивши ноги, з кулаками стояв перед німцем. Він чекав, що Зандлер зараз же скочить і кинеться на нього. У цю мить звідкись іздалека долинули схвильовані вигуки, тільки Іван не розбирав уже, докоряли вони чи застерігали. Проте есесівець не кинувся, він спроквола, ніби перемагаючи біль, повернувся на бік, сів, повагом підняв кашкет, струсив із нього порох. Здається, він не квапився підводитись, сидів, широко розставивши ноги, в одному блискучому, а в другому нечищеному чоботі, потім пригладив рукою волосся, старанно надів кашкет. Звівши на очманілого гефтлінга важкий загрозливий погляд, рішуче рвонув шкіряний язичок кобури.

В Івановій голові блискавкою майнула думка, що все загинуло, та відчути прикрість від цього він не встиг – поруч клацнув затвор пістолета, і німець із несподіваною рвучкістю скочив на ноги. Це відразу вивело Івана з хвилинного остовпіння, і, щоб немарно померти, він ринувся головою на ворога.

Однак ударити він не встиг: раптовий громовий вибух одкинув його вбік, оглушив; земля задвигтіла, підскочила й рушила з-під ніг у чорну прірву безодні. Німця й усе довкола накрило хмарою рудої куряви.

За якусь мить Іван відчув себе долі, навколо ще щось падало, сипалося, чадно, зі смородом шкварчало, йому запекло спину, чомусь із запізненням поруч гепнула й на шматки розлетілася цеглина. Відчувши себе живим, Іван прудко крутнувся, оглянувся – поблизу на бетонній долівці шкріб землю знайомий, з подряпиною на носку чобіт, у потоках куряви тіпалася, силкуючись кудись одповзти, постать ворога. Іван ухопив біля себе важкий кавалок бетону і, розмахнувшись, ударив німця по спині. Зандлер тріпнувся, зойкнув, мотнув у повітрі рукою. Це нагадало Іванові про пістолет. Він навколішках переліз через німця, вихопив з його знесилених пальців зброю і з шаленим стукотом у грудях кинувся в руду, клубчасту хмару куряви.

(Переклад Галини Вігурської)

Робота з текстом 4 розділу

Осмислюємо прочитане. 1. Охарактеризуйте військовополонених, які працювали на заводі. 2. Що вам відомо про їхнє довоєнне життя? 3. До яких дій вони вирішили вдатися, перебуваючи в полоні? 4. Як ви розумієте слова солдата на прізвисько Жук, що “якщо вже залишити цей світ, то раніше грюкнути дверима”? 5. Перекажіть епізод, у якому Іван чистить чоботи Зандлеру. 6. Які риси характеру виявилися в цьому епізоді? 7. Які прийоми допомагають авторові розкрити стан внутрішнього опору Івана?

Робота з текстом 5 – 14 розділів

Осмислюємо прочитане. 1. Що вам стало відомо про довоєнне життя Івана? 2. Як він опинився в полоні? 3. Прочитайте роздуми героя про полон. Як вони характеризують Івана? 4. Що сталося з ним на Волині? 5. Які почуття переповнювали душу Івана, коли він ховався в сільській хаті? 6. Чому він знову опинився в полоні? 7. Який сон постійно переслідував героя?

8. Розкажіть про зустріч Івана з австрійцем. 9. Як поставився Іван до божевільного ув’язненого? 10. Розкажіть про довоєнне життя Джулії. 11. Чому вона опинилася в концтаборі? 12. Розкажіть про важкий шлях героїв, коли вони разом долали труднощі після втечі з полону. 13. Поясніть значення епізоду “Медсанбат” у повісті.

Коментарі. Зображуючи трагедію війни, яка руйнує людські долі, молодість, майбутнє, письменник разом із тим поетизує кохання, показує еволюцію цього почуття в образах головних героїв твору. Коли розпочалася війна, для Івана більш важливим був захист рідної Батьківщини, а не особисте життя.

Але зустрівши на своєму шляху Джулію, він починає відчувати багатство людського життя в коханні. Терешка важко йде до свого щастя. Спочатку його охоплює жах, що дівчина може виказати його. Цей жах, який навіть переходить у злобу (“не стримавши напруження й гніву, ляснув її по щоці”), злоба межує з байдужістю (“біс із ним, з цим дівчиськом”) й прикрістю (“що не міг кинути чи прогнати її й піти самому”). Але поступово в героя виникає почуття жалю (“вона виглядала мокрою, утомленим птахом, безглуздо закинутою в цю ущелину”) і приязні до дівчини, коли Джулія витягла з його п’яти колючку (“Гаразд… Ходімо”). Згодом Іван відчуває до дівчини дружню турботу (“Іван уперся ногою й подав їй руку”) і радість від усвідомлення того, що не один (“І тоді, певно, уперше, його пройняла тиха радість від того, що перед грізною невідомістю гір він не самотній і поруч є людина”). А надалі він відчуває острах втратити її (“Іван боявся тепер утратити свою супутницю”; “Колишнє прагнення кинути її тепер злякало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу”). Досліджуючи таїни людської душі, письменник фіксує увагу на виразі очей героїв, їхніх жестах, що свідчать про виникнення порозуміння й симпатії, хоча вони не кажуть при цьому жодного слова про кохання.

Через напружені сюжетні колізії автор підводить нас до думки про те, що полон не зламав героя духовно. Іван керується законами людської совісті. Саме тому він відчуває велику потребу в Джулії (не менше, аніж вона в ньому), бо дівчина здатна укріпити в ньому почуття людяності, яке намагалися витравити у в’язнів фашисти. Тема самовідданого й зворушливого кохання, що спалахнуло в тяжкий час війни, – одна з центральних у творчості В. Викова.

Розділ 15

Іван потягнувсь, одкинув руку й несподівано відчув долонею прохолоду росяної трави. Це здивувало його. Хлопець спроквола розплющив очі й перше, що побачив, була яскраво-червона квітка біля обличчя. Звернена до світла, вона закохано підставляла сонцю свої чотири широкі атласні пелюстки, скраєчку на одній пелюстинці вигравала веселкою, готова ось-ось упасти, чистенька, мов сльоза, крапля. Легкий, певно, ранковий вітерець ледь погойдував тоненьку стеблину цієї квітки. Десь далі, у барвистій гущавині трави, довго гудів джміль; його низьке басовите гудіння обірвалося зненацька, і тоді Іван збагнув, що запала цілковита, на весь світ тиша. Від тиші він одвик уже, вона лякала. Не усвідомлюючи, де він, хлопець підхопився, сів, широко розплющив червоні після сну очі й замилувався невимовною, майже казковою красою.

Усеньке розлоге, залите сонцем узгір’я сяяло широким, мов озеро, яскраво-червоним плесом альпійського маку.

Буйні, листаті, викохані щедротою природи мільйони квіток леліли урочистою червоною барвою, стиха погойдувалися на легенькому вітерці й збігали далеко вниз, на всю широчінь цієї відгородженої горами луки, – аж під самісінький темно-зелений масив хвойного лісу. Та Іван глянув удалину, уперед, куди треба було йти, і враз спохмурнів. Попереду, за долиною, сніговими розводами синів той же височенний Ведмежий хребет. Мабуть, він був набагато вищий за перейдений, що вже стирчав позаду, бо тінь од нього прозорим синюватим серпанком закривала половину неширокої долини. Не заступлений тепер нічим, він, майже як і вчора, залишався далеким, райдужним і недосяжним.

Раптом Іван схаменувся – тільки тепер усвідомив, чому так тихо, – у голові сяйнула злякана думка: де Джулія? Він знову крутнувся на траві, глянув туди-сюди – навкруги нікого. Поруч на прим’ятому серед маків місці самітно лежала розстелена шкірянка. Іван плеснув себе по пазусі – там було порожньо, поли куртки де-не-де повисмикувалися з штанів. Але ця тривога відразу ж минулася – пістолет і обламана третина буханця, накриті, певно, від сонця рукавом шкірянки, лежали в траві. Тоді він звівся на ноги, гарячковим зором почав оглядати схил унизу, почуття туги й самотності огорнуло його – де вона? Душу потьмарив недобрий здогад, однак він не повірив. Йому хотілося бачити її, чути, відчувати поруч. Несподівана самотність зажурила його дужче, ніж якась невдача.

Іван ухопив пістолет, хліб, узяв під пахву шкірянку й кинувся по траві вниз. Росяні високі квітки залоскотали його розпухлі, позбивані ноги. Згадавши про колодки, він пошукав очима, але їх ніде не було. Знову неспокій огорнув його. Невже?.. Босоніж Іван кинувся лукою вниз, борсаючись у суцільному розливі маків. О дійшовши далеченько, він раптом оглянувсь – позаду в густих заростях квітів позначився його слід, а довкола лежало ніким не займане червоне море.

Це навело його на здогад. Хлопець поправив під пахвою шкірянку й чимдуж повернувся на попереднє місце.

Справді, у росяній траві було помітно шнурок іншого сліду – він вився кудись убік, де – звідси було видно – замикалась ущелина. Іван квапливо подався туди. Його литки й холоші швидко змокли від роси, а довкола скрізь буяли на осонні чарівною красою маки. Духмяні пахощі п’янили голову. Як завжди, хотілося їсти, від утоми та кволості тьмяніло в очах. Це було звичне відчуття. Міцне від природи, загартоване в злигоднях Іванове тіло опиралося цьому. Хлопець почував, що сила в нього ще є.

Занепокоєний, він оббіг колючі рододендронові1 зарості, обсипані завбільшки з кулак червоними квітками, як раптом попереду з невеликої ущелини до нього долинув шум води. Він мерщій вихопився на трав’янистий пагорбок, шум зовсім наблизився: чорним, блискучим від сирості камінним жолобом, розбиваючись об скелю, падав райдужний струмінь. Навколо нього в туманному мареві мерехтіли дрібненькі бризки, трохи осторонь від них, на похмурому скелястому тлі, висів у повітрі барвистий шматочок справжнісінької веселки. Байдужий, однак, до цієї несподіваної гірської краси, Іван поліз пагорком вище і, раптом ахнувши, присів і завмер. За якихось півсотні кроків од нього під дощовим розсипом спиною до нього стояла на камені й милася Джулія.

Він одразу впізнав її, хоча на дівчині не було ніякого вбрання. Без одягу вона втратила кляті ознаки гефтлінга й на самоті з природою стала зовсім іншою у своїй полохливій дівочій цнотливості, сповнена таємниці й краси. Дівчина, звичайно, не бачила його і, сторожко зачаївшись, терпляче підставляла своє худорляве, легеньке тіло під густі цівки струменів, ладна, здавалося, при першому ж порусі стрепенутись і зникнути. На її мерехтливих од бризків гостреньких плечах блукав райдужний відблиск веселки.

Неспроможний подолати в собі чогось сором’язливо-радісного, хлопець тихенько ліг у траві горілиць, потім перевернувся, – над ним так само перевернулося чистеньке, без єдиної хмаринки небо. Волога прілість землі хмільною брагою шугнула в голову, запаморочила. Іван ліг крижем, простягнувся на густій прохолодній траві й від передчуття чогось неусвідомлено-радісного нишком сам до себе засміявся.

Десь у глибинах у його душі жеврів неспокій: попереду був недосяжний хребет, позаду. Звісно, чого можна було чекати позаду від свого сліду з табору. Але зараз, у цьому заповіднику краси, біля дорогої йому людини, Іванові зробилося так по-дитячому радісно й гарно, як не було, певно, ні разу за все його недовге життя. І він спрагло, серцем упивався цією несподіваною радістю, не замислюючись, звідки вона і що з ним скоїлось – просто він по-людському став щасливий. Правда, незабаром відчув, що то ненадовго: щось прикре й тяжке не залишало його і в цю щасливу мить. Але зараз Іван погамував його, приглушив: адже було так добре.

Хлопець більше не визирав із маків і жодного разу не глянув на неї. Соромлива делікатність заважала йому робити це, хоч і дуже кортіло;

1 Рододендрон – рід рослин родини вересових, інколи для назви роду використовується назва однієї з його підгруп – азалія.

Лежачи ниць, Іван зривав біля себе маки й мимоволі складав у букет. Захоплений цією роботою, сповнений невимовної радості, він раптом почув недалеко квапливі кроки й підвів з трави голову – під водоспадом уже нікого не було. Джулія, на ходу натягаючи смугасту куртку, бігла туди, де покинула його. Іван знову нишком засміявся, побачивши її нетерплячий, стривожений, спрямований удалину погляд, але не гукнув, а, узявши шкірянку, підвівся й помалу рушив слідом.

Поблискуючи на сонці мокрим, чорним, як смола, волоссям, вона чимдуж оббігла зарості рододендрону й спинилася мов укопана біля прим’ятих маків. Навіть здалеку неважко було помітити її переляк і збентеженість; вона глянула в один бік, у другий і подалася схилом униз. Але біжачи озирнулась і стала.

– Іване!!!

Переляк, біль і радість водночас зазвучали в її голосі. Сплеснувши в долоні, вона пташкою полинула йому назустріч. Іван спинився; йому здалося, що цілу вічність не бачив оцих променистих, радісних очей, ніжно-смуглявого обличчя, скуйовдженого, коротко підстриженого волосся. Усе його єство прагнуло її, але він погамував у собі це почуття й не рушив з місця. Джулія, підминаючи колодками маки, підскочила до хлопця, обіруч обвила його за шию, обпекла несподіваним п’янким поцілунком.

Іван затамував віддих, а вона, усе ще обіймаючи його, рвучко відхилила голову й засміялася щасливо та безтурботно, закохано вдивляючись йому в обличчя, яке палало від гарячого поцілунку її прохолодних уст. Потім, усе ще сміючись, розчепила пальці, легенько відштовхнула його й сіла в траві навпроти. Очі в неї променилися грайливо-пустотливим сміхом. Куртка, недбало застебнута на один гудзик-паличку, розхилилась, і в куточку між персами сяйнув маленький синій емальований хрестик. Цей хрестик несподівано зацікавив хлопця й прикував його погляд. Дівчина помітила це і, схаменувшись, спроквола застібнула куртку, як і перше сміючись очима, обличчям, великим білозубим ротом, кожною часточкою свого свіжо-прохолодного після купання тіла.

Іван, однак, був зовсім інший: він раптом спохмурнів, збентежився, бо за якусь мить, стоячи отак, відчув, як щось у ньому руйнується, щось гине, ніби якась невідома сила підкоряє собі його волю.

Похмурий і зніяковілий, він ступив до неї. Дівчина раптом обірвала сміх і підхопилася назустріч.

– Іване! – сплеснула вона в долоні, побачивши квітки в його руках. – Єто єст сюрприз синьйорина? Да? Да?

Хлопець і сам тільки тепер помітив у своїй руці букет маків, безтямно глянув на нього й засміявся. Джулія теж засміялася, понюхала квіти, утопивши в букеті все своє маленьке, зграбне личко. Потім поклала букет на траві й почала похапцем зривати біля себе маки.

– Джулія благодаріт Іван. Благодаріт очєн, очєн…

– Не треба, що ти! – зніяковівши, озвався він.

– Очєн, очєн благодаріт надо. Іван спасат синьйорину. Русо спасат італьяно. Єто єст інтернаціональ, братство, – ніби жартома щебетала вона, зриваючи й зриваючи маки. Потім із добрим оберемком квіток підбігла до Івана й сипнула їх усі йому на груди.

– Що ти робиш? – здивувався хлопець. – Для чого?

– Надо! Надо! – кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку із загорнутим у ній хлібом. Дівчина, певно, відчула в шкірянці буханчика, бо раптом спохмурніла.

– Хляб?

– Авжеж, давай поїмо, – пожвавішав Іван, поклав усе долі й сів.

Джулія швиденько примостилася поруч.

(Переклад Галини Вігурської)

Робота з текстом 15 розділу

Осмислюємо прочитане. 1. Прочитайте пейзажні замальовки в розділі й визначте їх колористику, вид і функції в тексті. 2. Поясніть, як вони співвідносяться з настроями героїв? 3. Як ви розумієте слова автора, що “…просто Іван по-людському став щасливий”? 4. Чому в глибинах душі героя жеврів неспокій? 5. Наведіть цитати, що розкривають динаміку любовного почуття в душі героїв.

Робота з текстом 16 – 24 розділів

Осмислюємо прочитане. 1. Поміркуйте, завдяки чому головні герої знайшли справжнє кохання. 2. Назвіть епізоди життя Джулії, які описані особливо. 3. Поясніть, чому герої по-різному оцінювали історичні події 1930-х років. 4. Знайдіть у тлумачному словнику значення слова інтернаціональний. Доберіть до нього синоніми. 5. Як ви розумієте слова Івана: “Та який я герой? Звичайний солдат”? 6. Як досягається емоційне напруження в епізодах переслідування німцями втікачів? 7. Як поводили себе герої, зустрівшись віч-на-віч із ворогом? 8. Про що дізнається читач з епілогу твору? 9. Визначте події, які є кульмінацією й розв’язкою твору.

Для обговорення. 1. Про яке “альпійське диво” розповідається у творі? 2. Чому письменник назвав твір “Альпійська балада”? Розкрийте символічний зміст назви повісті. Визначте в ній ознаки жанру балади.

Книжка і комп’ютер. За мотивами повісті знято художній фільм “Альпійська балада” (“Білорусьфільм”, режисер Б. Степанов, 1965 р.). За допомогою Інтернету перегляньте фільм за мотивами повісті “Альпійська балада”, визначте його подібність і відмінність від книжки.

Краса слова

Художній стиль В. Бикова відзначається лаконізмом і стриманістю виражальних засобів. Сувора правда війни потребувала цілковитої конкретності, реалістичності деталей і ситуацій, але разом із тим дія повісті відбувається на лоні прекрасної природи Альп. Мандруючи альпійськими луками й узвишшями, герої ніби набираються сили від самої природи, вони на деякий час забувають усе те жахливе, що з ними відбулося, і повертаються до своєї сутності. Пейзажі в повісті “Альпійська балада” суголосні переживанням героїв, вони є разючим контрастом до їхньої трагічної долі, а також долі всього людства під час Другої світової війни.

– Простежте за змінами пейзажів у повісті В. Бикова. Як вони співвідносяться з настроями, почуттями героїв?

Перевірте себе

1. Охарактеризуйте образ Івана Терешки, порівнюючи з образом Джулії, виявляючи схожість і відмінності між ними. 2. Розкрийте особливості художнього часу й художнього простору в повісті. 3. Назвіть ідеї, що утверджуються у творі В. Бикова. 4. Визначте засоби вираження авторської позиції в “Альпійській баладі”. 5. Розкрийте роль описів природи в повісті. 6. Назвіть ознаки повісті та балади у творі. Доведіть їх поєднання прикладами з тексту.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Альпійська балада (1963) – Василь БИКОВ 1924-2003

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links