Патріотичний пафос “Слова о полку Ігоревім”

У глибину віків сягає Історія могутньої слов’янської держави, оспівана в літописних легендах і давньоруських билинах, описана вітчизняними і зарубіжними істориками.

“Слово о полку Ігоревім” – це високохудожній Твір, у якому розповідається про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та його брата Всеволода, князя Трубчевського, проти половців, які своїми набігами завдавали дошкульних ударів Руській землі.

Хто ж виступає головним героєм “Слова…”? Князь Ігор? Про нього у творі говориться

більше, ніж про інших князів. Ігореве військо? Але воно зазнало поразки і відкрило шлях Степу на Русь. Ярославна? Вона прекрасна, віддана, любляча, персонаж кращого, але єдиного розділу твору. Святослав Київський? Але в поемі він тільки висловлює міркування з приводу подій і є другим поетичним “я”. Недарма ж його слова переходять у авторське звертання до князів.

Справжній герой поеми – це Руська земля. Її співець віддає увесь жар свого серця, велику любов, синівську вірність. Хоробрі воїни князевої дружини для

Автора – “руські сини”, “руські полки”, “русичі”, яких чекають

“жони руські”. Патріотичний пафос автора поеми – це особисті уявлення про добро для рідної землі. Він висловив те, що зріло в умах кращих людей тієї епохи: треба жити заради Батьківщини і, якщо випаде – померти в бою за Руську землю. ,У “Слові…” перед очима автора неначе вперше постає Русь. Він по-новому показує рідні й давно обжиті місця: по берегах Дунаю і Дніпра слов’яни, які почали свій історичний шлях між Віслою і Карпатами, Одрою і Балтійським морем, селилися з античних “віків Троянових”. Для руських людей XII століття – це земля “отчич і дідич”, за яку предки проливали свою кров. Русь виросла і загартувалася у боротьбі зі Степом, де кочові племена, знищуючи одне одного, жили військовою здобиччю. Намагаючись стримати степовиків, руські князі віддавали своїх доньок заміж за половецьких ханів. Нелегкою була доля жінок, але біда була і в іншому: сімейні зв’язки не стримували кочівників. Зять міг легко напасти на землі тестя чи свояка, пограбувати, захопити полонених і спалити все, що могло згоріти.

Автор “Слова…” засуджує тих князів, які покликали воїна на рідну землю, воювали між собою, опиралися об’єднанню всіх патріотичні сил у боротьбі з ворогом. Настала невесела година, коли, за словами співця, брат проти брата, і стали князі на мале говорити “це велике”. Через чвари потерпала Русь, і автор з невимовною гордістю згадує минувшину: похід Святослава – грізного і великого, який, наступаючи на землю половецьку, через “горби і яруги, замутив ріки і озера, висушив потоки і болота, а поганого хана половецького, захопив у полон”. “Німці і венеційці, греки співають славу Святославу”, адже обороняючись, Русь не тільки захищала і її державність, свою культуру від степовиків, а й виконувала роль щита для Європи на Сході. Автор “Слова…” всіляко ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави, очілює його на шанованого всіма руськими князями володаря з єдиною ціллю – показати, що на Русі є люди, які розуміють згубність міждусобиць.

Ідея загальноруської єдності у боротьбі проти половців найдужче проміниться у “золотому слові” Святослава. Князь сумує з приводу поразки Ігоря, дорікає їм за необдуманий вчинок, скаржиться на те, що князі не можуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі. Патріотичний пафос “Слова…” надихав і буде надихати нові покоління ще не раз звертатися до геніальної пам’ятки літератури, щоб черпати в ній нові сили.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Патріотичний пафос “Слова о полку Ігоревім”