Патріотичні та громадянські мотиви у творчості Василя Симоненка
Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в шістдесятих роках минулого століття. Усього 28 років відпустила йому доля, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у Творчості “витязя молодої української поезії”, як сказав про нього Олесь Гончар, порушені вічні питання, що хвилюють людство, – це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для
Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!.. Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.
Гостро відчуває він кровний зв’язок із рідною землею, вболіває за її трагічну долю. Багато пережила вона “революцій, бунтів і повстань”, та не втратила своєї краси, завжди вона для сина “мамо горда і вродлива”. Така вона – знедолена, але не скорена Батьківщина. І завжди стануть на її захист вірні сини, до яких належить і Василь Симоненко. І він відчуває цю свою роль захисника Вітчизни: “з ними щогодини б’юся… за твоє життя, твої права”. Передчуває митець і свою трагічну долю, і готовий він її прийняти, віддати все своє життя до краплі: “Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено”. У роки, коли людина повинна була бути лише “гвинтиком” системи, бути пересічною, стандартною, Василь Симоненко стверджував: “Ми – не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних”. Тим самим митець відстоює ідею неповторності кожної людини, право на власний світогляд, переконання, почуття. Бо відсутність поваги до самодостатності кожної особистості принижує людину, її гордість, вбиває її творчий потенціал. Опонент героя не може вести себе гідно:
Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що поважаю себе. З гідністю звучить відповідь людини, яка вірить у духовну велич свого народу:
Не стала навколішки гордість моя… І тільки тих поважають мільйони
Хто поважає мільйони “Я”. Повага до людини, до права на свободу жити на власний розсуд, так, як вона хоче, — у цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість творчого шляху поета. Дійсно, Василя Симо-ненка треба читати серцем, щоб відчути чистоту, щирість, благородство, мудрість його поезії. Василь Симоненко – це народна совість в українському письменстві. Те, що він створив, – нетлінне, слово його – справжнє надбання. За неповні 29 років він зумів осмислити людське життя, зрозуміти його цінність, пізнати його суть, доторкнутися до глибин філософії буття. Бути патріотом – це любити свій народ, і невипадково поет оспівував працю простих трударів, не оминав найдрібнішої деталі щастя й горя людського. Життя тільки тоді матиме сенс, коли людина живе у дії, чогось прагне. Усією творчістю поет закликає нас горіти, палати, а не тліти; жити, а не існувати. “Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”, – ці слова Василя Симоненка були його життєвим і творчим кредо. У своєму щоденнику він написав: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… Село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя”.
Як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, звучить вірш “Є тисячі доріг…” – розгорнута метафора, справжній поетичний шедевр, сповнений сокровенними думками й почуттями. Написаний за два місяці до смерті, вірш звучить як підсумок творчого шляху готової на будь-які випробування людини. У ньому на високому мистецькому рівні розкрито те, що пропущене крізь, душу зрілого митця.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)