Пантелеймон Куліш. “Чорна рада”. Короткий виклад та художня характеристика твору
Пантелеймон Куліш (1819 – 1897)
Пантелеймон Куліш (псевдоніми – Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін.) – український письменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, літературний критик, редактор, видавець, культурно-історичний, діяч, мовознавець, фундатор української орфографії.
“Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець народної мови, а притім добрий знавець язиків та літератур європейських народів” (Іван Франко).
П. Куліш сповідував ідею державності України, намагався об’єднати українську
Розробив упоряджену в наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану “кулішівку” (на західних землях трансформовану в желехівку).
Перу П. Куліша належить перший в українській літературі історичний роман “Чорна рада”.
Автор поетичних збірок “Досвітки”, “Хуторна поезія”, “Дзвін”, “Хуторні недогарки”, “Позичена кобза”.
П. Куліш здійснив переклад “Нового Завіту”. Переклав
“Чорна рада”
Жанр: роман-хроніка
“Чорна рада” – перший історичний роман в українській літературі.
“Найліпша історична повість в нашій літературі” (І. Франко).
Твір написано українською і російською мовами у 1857 р.
Роман – великий за обсягом епічний твір, у якому зображено важливі суспільні події та численні дійові особи. Різновид цього жанру – історичний роман, що відтворює справжні події минулого і видатних людей.
“Сочинение моє вышло не романом, а хроникою в драматическом изложении”
(П. Куліш)
Отже, “Чорна рада” – роман-хроніка, для нього характерним є правдиве відтворення в образах і картинах видатних подій історії в їх часовій послідовності. Основні персона-жі – історичні особи, що активно проявили себе в цих подіях. Сюжет роману-хроніки відтворює темп, тривалість, порядок і ритм достовірних подій, невідворотний і всепід-коряючий хід часу, якому підвладні дії та долі окремих героїв і їх груп.
Історична основа роману: події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. – боротьба за гетьманування на Лівобережній Україні після смерті Б. Хмельницького між Павлом Тетерею, Якимом Сомком, Іваном Брюховецьким,
На Чорній раді (17 червня 1663 р.) гетьманом було обрано Брюховецького, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх. Він скарав Сомка і його прибічників. 1
На тлі реальних історичних подій та ситуацій, у яких беруть участь історичні осо-би, автор змальовує події, обставини, ситуації, дійових осіб, створених його поетич-ною уявою.
Відхилення від історичних фактів: опис мандрівки полковника Шрама, його гос-тювання на хуторі Хмарище, зустріч його сина Петра з коханою, картина двобою, переживання Лесі за коханого.
Джерела роману: “История Малороссии” М. Маркевича, “История Малой России” Д. Бантиш-Каменського, друковані і літописні козацькі літописи (зокрема Самовидця та Граб’янки), старовинні документи, що автор знаходив в архівах монастирів і різних установ; фольклор (думи, історичні пісні, перекази, легенди, казки про козаччину).
Сюжетні лінії: У романі дві сюжетні лінії – соціальна і любовна.
Образи
Усі дійові особи (історичні й вигадані) різко поділяються на дві групи: прибічники Сомка й прибічники Брюховецького. Центром першої групи є наказний гетьман Яким Сомко та полковник-піп Іван Шрам.
Центральним у творі є узагальнений демократичний образ українського народу (образ соціальних низів, “черні”, маси).
Головні герої: Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховёцький, козак Михайло Черевань, Васюта, Матвій Гвинтовка, Вуяхевич, полковник Іван Шрам, Кирило Тур, Петро Шрам, Леся та ін.
Композиція: роман складається з 18 розділів.
Стислий переказ твору “Чорна рада”
І
Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва з боку Білгородського шляху. “Один був молодий робі козак”, другий – “старий козарлюга”.
Не доїжджаючи до Києва, подорожні звернули до Череваневого хутора, Хмарища. “А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилося за десятилітню війну з ляхами”.
Надвечір вони дісталися хутора, який нагадував фортецю. Гості стали грюкати у ворота шаблями. Сторож Василь Невольник по голосу вгадав Шрама, швидко розчинив ворота і кинувся цілувати полковника. Глянувши на молодого козака, Василь здогадався, що то син Шрама Петро, і сказав: “Орел, а не козак!”
Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа на прізвище Чепурний, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів… над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою”.
На той час у Польщі було повне безладдя, і кожен більш-менш значний чин робив із простим народом “що йому в божевільну голову прийде”. Міщани та хлібороби ні-чого не могли вдіяти без зброї. Жовніри (солдати) відбирали в людей незаконно їжу та напої, безчестили козацьких жінок і дівчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували на сміх орати лід.
Католицькі пани з нашими перевертнями уклали унію, наставили своїх уніатських попів у церквах.
Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі пани та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост і державників, а між собою ділилася козацькою платою. Багато реєстрових козаків працювали на старшину. Тому жалітися можна було тільки козакам запорізьким, які “старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не да-вали” .
От і виходили з мечем та Огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі – Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця. Та “ляхи з недоляшками” швидко гасили те полум’я повстань і “знов по-своєму обертали Україну”.
Не змогли нічого вдіяти поляки лише тоді, коли піднявся Богдан Хмельницький на боротьбу з ними – “розлилась козацька слава по всій Україні…”
Попович Паволоцький Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранну туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. І ніхто краще його не ставав до бою… У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище.
Минули десять років Хмельниччини. “Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом; оставсь тільки Петро”. Після того Шрам постригся у попи, почав служити Богові.
Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали після Шрама, зійшлася рада, щоб обрати нового.
Шрам вийшов у попівській рясі серед ради й сказав, що наступає страшна година. “Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля”.
Усі дуже зраділи й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив змиритися з таким дивом і прислати Шрамові універсал на полковництво, бо “рада була старша од гетьмана”.
Полковник думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав ніби кудись на хутір для відпочинку.
ІІ
Коли Шрам увійшов у пасіку, то почув звуки бандури. Потім побачив під липою Череваня і Божого Чоловіка. “Звався Божим Чоловіком сліпий старець-кобзар. Кобзар заспівав смутну думу про Хмельницького”.
Нарешті Шрам вийшов з-за дерева, де сховався. Черевань від радості схопився, обняв і поцілував гостя, як рідного брата. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос. Черевань запитав товариша, яким це чином він до нього потрапив. Шрам сказав, що їде на прощу до Києва, і спитав у свою чергу в діда, звідки і куди його дорога. Той відповів, що в нього один шлях у світі – викупляти невольників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)