Чорна рада. Хроніка 1663 року – Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 pp.)
“Чорна рада. Хроніка 1663 року”
Роман П. Куліша “Чорна рада. Хроніка 1663 року” – значне досягнення української історичної прози XIX століття. Тарас Шевченко так писав у листі до Куліша 5 грудня 1857 p.: “Спасибі тобі, богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував “Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав

і в “Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче”.
Щодо жанру цього твору існує кілька думок: одні називають твір повістю, інші – романом. За висловом І. Франка, “Чорна рада” “лишається досі все-таки найліпшою історичною повістю в нашій літературі” . Твір все ж таки більше тяжіє до жанру роману (див. визначення роману). Це твір не тільки цікавий, але й складний, хоча місцями не до кінця відшліфований і продуманий автором. Проте слід врахувати, що “Чорна рада” – перший в українській літературі історичний роман.
Робота над твором тривала понад чотирнадцять років. Пантелеймон

Куліш захоплювався романами В. Скотта і під їхнім впливом у нього народився задум написати історичний роман на українському грунті. До здійснення цього задуму його підштовхнула також повість М. Гоголя “Тарас Бульба”, aлe на противагу гоголівському творові Куліш хотів створити роман, який би грунтувався на історичних фактах, зафіксованих літописцями. У “Літописі Самовидця” письменник знайшов історичну основу для майбутнього роману – опис “Чорної ради” біля Ніжина.
П. Куліш написав роман російською а українською мовами. Обидва варіанти було видано 1857 року.

Історична основа роману
Після Переяславської угоди 1654 року і смерті Богдана Хмельницького між козацькою старшиною починається боротьба за гетьманську булаву на Лівобережній Україні. Оскільки боротьба за булаву була гострою як ніколи, відбулася Чорна рада (термін на позначення козацької ради, в якій, крім старшини, брала участь велика кількість рядових козаків. Слово “чорна” походить від “чернь” – так старшина називала рядових козаків, а також нижчі верстви суспільства). Найвідоміша Чорна рада відбулася 17-18 червня 1663 року біля Ніжина, де старшина і тисячі рядових козаків, і “некозацьких добровольців ” (селяни і міська біднота) зібралися на вибір нового гетьмана.
Між інтересами старшини і черні пролягала велика прірва. Кандидатами старшини були наказний гетьман Яким Сомко і ніжинський полковник Василь Золотаренко, кандидатом від черні виступив кошовий Запорозької Січі Іван Брюховецький, який обіцяв зменшити побори. Брюховецького підтримував і уряд царської Росії, який розраховував на його допомогу в поширенні впливу на Україну. Перед радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка та їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла б йому стати гетьманом. Чернь перемогла, гетьманом обрали Івана Брюховецького, який згодом наказав низовцям розігнати чернь і скарав на смерть Сомка, Золотаренка й інших старшин.
У “Чорній раді” П. Куліш використав численні історичні та фольклорні джерела. Письменник прагнув до точної хронологізації подій і відтворення соціально-історичного змісту епохи, відтворюючи суперечності між козацькою старшиною та рядовим козацтвом і селянством, прагнення народу до соціальної рівності. Разом з тим, показуючи станові відносини, Пантелеймон Куліш підносить ідеал станової суспільної гармонії, єдності української народності, заснованої на вірності національним традиціям.
У “Чорній раді” Куліша особливо виразно відчувається поетика романів В. Скотта: герої реальні і вигадані діють на сторінках твору згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описом національної історії. Тому, хоча Куліш і прагнув до історичної достовірності, але часто над істориком перемагав митець, і письменник відхилявся від історичних фактів.

Сюжет, образи роману
Роман має динамічний, напружений сюжет, центром якого є історичні події 60-х років XVII століття на Україні, боротьба за гетьманську булаву між Сомком та Брюховецьким, виступи народних мас проти пригнічення козацькою старшиною та українським панством. На історичному тлі розвивається романтична сюжетна лінія роману – кохання Петра Шраменка та Лесі Череванівни та перешкоди на шляху закоханих: закоханість Лесі у Сомка, викрадення її Кирилом Туром, теж закоханим у дівчину.
Яким Сомко
Усі події в романі подаються з позиції козацької старшини і Якима Сомка, який вболіває за долю України. У романі образ Сомка сповнений романтизованого благородства. Проте цей образ у багатьох аспектах має розбіжності з історичною дійсністю. У романі Сомко – молода людина, а за історичними джерелами у часи Ніжинської Чорної ради Яким Сомко був вже літньою людиною. Є розбіжності з історією і у політичних переконаннях Сомка: у романі він постає справжнім борцем за незалежність України, але, за історичними фактами, він був палким прихильником союзу з Росією, а після поразки на Чорній раді навіть просив притулку у Росії, але його видали Брюховецькому. Неоднозначним в історії є його моральне обличчя щодо проведення своєї політики (і Сомко, і Брюховецький писали доноси в Росію, намагаючись очорнити своїх конкурентів на гетьманську булаву та додати себе як найкращу кандидатуру). Натомість у художньому осмисленні П. Куліша Сомко був кришталево чесною людиною. Після поразки Яким Сомко постає ідеальним політичним діячем, що відмовляється від порятунку й подальшої боротьби не тільки тому, що не хоче і не може міняти своє життя на смерть друга, а ще й тому, що не бажає міжусобиць, які неминучі в новому виборюванні булави.

Іван Брюховецький
За історичними даними, уперше ім’я Брюхове цького згадується як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Б. Хмельницькому. Брюховецький став довіреною особою Юрася Хмельницького, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців заволодіти булавою І. Виговського. Але Брюховецький залишився є;
На Січі і завоював авторитет серед козаків з власною метою – стати гетьманом. Він прихилив до себе козацьку голоту, прикидаючись ненависником панства і багатства.
Восени 1659 року І. Брюховецький стає кошовим гетьманом (хоча на Січі такого титулу раніше не існувало, лише кошовий отаман) і усілякими способами намагається позбутися потенційних конкурентів серед реєстрового козацтва: пише доноси в Росію, виставляючи себе як найкращу кандидатуру для реалізації російської політики на Україні. З цією ж метою хабарами завойовує прихильність російського князя Ромодановського, який мав великий вплив при царському дворі.
Обраний гетьманом Лівобережної України після Ніжинської Чорної ради Іван Брюховецький протримався при владі п’ять років. Щоб утвердити свій статус, у вересні 1665 року він прибув у Москву, особисто підніс цареві дорогі дарунки й одружився з дочкою князя Долгорукого. Водночас Брюховецький одержав титул боярина й цілу Шептанівську волость у північній Чернігівщині в довічне володіння. Натомість українська автономія остаточно загинула, бо у Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Ніжин, Полтаву, Кременчук, Кодак та Остер були уведені російські війська з умовою повного утримання населенням, правом воєвод збирати податки, чинити суд і розправу над мирними жителями, за винятком реєстрових козаків. Також подальші вибори українського гетьмана мали відбуватись тільки у присутності царського посланця.
Усе це призвело до втрати популярності Брюховецького у народу. Проти нього почалося повстання під проводом гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка з метою об’єднання України. Тоді, щоб повернути прихильність народу, Брюховецький звинувачує Росію в усіх українських бідах. Як наслідок – князь Ромодановський рушив з величезними військовими силами проти нього, але Брюховецький бою не прийняв і почав панічно відступати.
Гетьман Дорошенко надіслав Брюховецькому листа, в якому вимагав зректися гетьманства. Брюховецький почав готуватися до братовбивчої війни з військом Правобережної України. Але кровопролиття вдалося уникнути завдяки тому, що козаки Брюховецького самовільно перейшли на бік Дорошенка, а зрадливого гетьмана вбили.
У романі Куліша гетьман Іван Брюховецький постає політичним авантюристом і безчесною людиною. Фальш Брюховецького письменник розкриває через деталі побуту й одяг гетьмана, який, поки привертав до себе голоту, ходив у старій свитці та стоптаних чоботях, з яких пальці вилазили, а після Чорної ради з’являється у голубому жупані та сап’янцях.
Автор з неприязню ставиться до Брюховецького та його прибічників, говорячи про них так: “Мізерна пиха розвелась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм старосвітські співи… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими”.

Полковник Шрам
Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди на добу Руїни.
Історичним прототипом полковника Шрама, ймовірно, був паволоцький полковник Попович, зображений у літописах Самовидця і Грабянки патріотом Лівобережної України, який шукав шляхів звільнення від польського гніту Правобережної України та прагнув об’єднання обох берегів. Полковник Попович приєднався до кандидата на булаву Якима Сомка і після його смерті загинув від руки правобережного гетьмана Павла Тетері. Пантелеймон Куліш зберіг хронологічну послідовність подій для створення образу полковника Шрама.
У романі Шрам – доброчесна, шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Він брав участь іще в повстанні Остряниці, був наближений до Богдана Хмельницького. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулому. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.
На думку дослідників, Шрамові притаманні риси донкіхотства. Він хотів би повернутися у часи Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, щоб уникнути тих протиріч, що дедалі більше роз’єднували козацтво у добу Руїни.

Кирило Тур
Кирило Тур – один із найколоритніших персонажів роману. Він оповитий романтикою запорозьких подвигів, січового братства. Джерела образу Тура слід шукати в народних думах та історичних піснях. Він так характеризує козацьке життя: “А в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже”.
Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї. “Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного”, – говорить він побратимові-чорногорцеві, коли той пропонує вистрілити у Петра, у якого в руках лише шабля. Йому притаманні відчайдушні вчинки, продиктовані козацькою звитягою. Він з однаковою відчайдушністю викрадає Лесю Череванівну, наречену Сомка, та приходить до ув’язненого Сомка, щоб врятувати його ціною власного життя.
Мова Кирила близька до народнопісенної, вона сповнена прислів’ями, приказками і різноманітними дотепами.

Петро Шраменко і Леся Череванівна
Ці образи є центральними у романтичній сюжетиці роману. Проте вони не мають виразних рис, Петро і Леся ніби списані з фольклору. Петро – “орел, не козак”: гарний, чесний, мужній, хоробрий, старі козаки його поважають, а сам Петро “добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти”.
Леся – образ ідеалізованої української дівчини: гарна, любляча, турботлива, мрійлива: “Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – так усякому на душі мов сонечко світить”.

Інші образи
Пугач
У романтичному ключі змальований старий Пугач – охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було “ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але, відчувши справжню суть нового гетьмана після обрання, з гнівом залишає табір.

Старець-кобзар
В образі сліпого старця-кобзаря автор концентрує проблему народу і співця. Це романтичний образ “Божого чоловіка”, національно свідомої людини, яка стоїть значно вище за козацьку верхівку і чернь, міщан і селян. Старець є патріотом, він сумує над долею України. Він живе духовним, а не плотським життям. П. Куліш пише, що він “наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить”, а “душа його жила не на землі, а на небі”.

Образ народу
Важливе місце в романі посідає узагальнений образ “черні” – селянства, міщан, козацької голоти, яка і визначає наслідки Чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. “Чернь” показана У романі загальною масою, хоча активно діючою, а образи її представників не ідеалізовані і виступають лише епізодично. Але з цих епізодів Пантелеймон Куліш виводить образ “маси”, яка не здатна усвідомлювати національні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва і нерозумних вчинків.
Проте письменник відзначає, що народні маси зазнавали суттєвих утисків з боку козацької старшини і панів та шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: “Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!” Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про те, що автор досить правдиво передає настрій народних мас: “Буде вже й того, що один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо”.

Стиль, мова роману
Роман “Чорна рада” написаний досконалою поетичною мовою. Текст твору багатий на узагальнення, різноманітні стилістичні засоби (наприклад, порівняння: Щоки в Череваня “як кавуни”, Леся щебетала, “як ластівочка”, Петро від хвилювання став “білим, як крейда”).
Також у романі використано велику кількість прислів’їв та приказок, наприклад: “Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться”; “По сій же мові та бувайте здорові “; ” Не хвались та богу молись”; ” Сього цвіту багато по всьому світу”; “Скажеш гоп, як перескочиш”; “Нема там добра, де немає правди”; “Або пан, або пропав”; “Катюзі по заслузі”; “Вовка скільки не годуй, а він усе в ліс дивитиметься”; “Що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть”; “Дурному хоч кіл на голові теши”; “Моя хата скраю, я нічого не знаю”; “Прийде і на нашу вулицю свято” тощо.
Слід зауважити, що до роману доданий словник П. Куліша, у якому подані авторські неологізми або маловживані слова. Деякі з них увійшли в літературну мову і функціонують дотепер, наприклад: навісноголовий, гнівливий.
У “Чорній раді” Пантелеймон Куліш використав дуже багато народних пісень, наприклад: “Ой настала жаль-туга да по всій Україні”, “Із низу вітер віє “, “Ой которий козаченько”, “Любив мене, мати, запорожець”, “Запорізький козак не боїться собак”, “Що ти, милий, думаєш-гадаєш?”, “Розлилася козацька слава по всій Україні” та інші.
У романі автор використовує такі композиційні прийоми, як сон (сон Череванихи, який вона розповіла Шраменкові, сон Брюховецького у ніжинському замку), лист (Сомка – до Васюти), пряме авторське звертання-роздум, який інтимізує оповідь або інтригує читача: “Чом же отеє, – тепер спитаю я, – Петро і Леся не зійдуться і не поговорять?”; “Шрам махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув, і що в нього було на думці, незабаром того довідаємося”.

Значення творчої та громадської діяльності П. Куліша
На думку академіка М. Жулинського, Пантелеймон Куліш був одним із перших українських діячів, які змогли осмислити національну й соціальну долю українського народу. Він взяв активну участь у вдосконаленні української мови, став розбудовником культури. Пантелеймон Куліш більш за все прагнув спрямувати розвиток української культури у русло європейської і чимало для цього зробив.
Діяльність П. Куліша дістала схвальну оцінку Бориса Грінченка, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Миколи Хвильового.
М. Коцюбинський так писав: “Дедалі все видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім’я. Могутній майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет ” Досвіток “, перекладач… має право на велику повагу і вдячність”. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Чорна рада. Хроніка 1663 року – Пантелеймон Олександрович Куліш

Categories: Твори до ЗНО

Links