Панас Мирний – загадка нерозгадана
Переважна більшість героїв з народу у творах Мирного – образи збірні, які в процесі типізації увібрали риси багатьох знаних письменником людей, і це нітрохи не шкодить їх індивідуалізації, несхожості з іншими, близькими за характерами й соціальним станом героями. Візьмімо, наприклад, образи Мотрі (“Хіба ревуть воли…”), Пріськи (“Повія”) і Катрі Зайчихи (“Морозенко”). Одна заміжня вдова, друга звичайнісінька, третя незаміжня, покритка. Дуже багато спільного у їх життєвому шляху, статках, в озлобленні на долю. Та вони різні.
От і один із парадоксів поетики Мирного: глибоко реалістичні, психологічно насичені образи представників народу, як правило, збірні, а сатирично-гротескові панів “списувані” з конкретних живих прототипів. Крім згаданих, варто назвати миргородського поміщика Ратієва (“Як доведеться…”), за якого як за родича Василь Горленко – критик, друг Панаса Мирного – просив автора замінити прізвище, бо “сн-новья его будут в отчаянии, т. к. их однофамилец в рассказе играет далеко не симпатичную (и даже внзмвающую мороз по коже) роль” І6. Ніяких тобі звинувачень у вигадуванні чи загостренні якихось рис образу. Щоправда, “діла і дні” свого родича В. Горленко погано знав.
У фрагменті-розділі “Карло Карлович” з незавершених “Голодних годів” Мирний з усією нещадністю “розвінчав… „свого” пана Кочуба – не кого іншого, як відомого „государственного деятеля” князя Віктора Павловича Кочубея” 17,- пише М. Є. Сиваченко, спираючись на зіставлення деталей-натяків характеристики персонажа з достовірними фактами біографії Кочубея.
Прозорі прототипи і пана Башкиря та його сина з повісті “Лихо давне…” – великі поміщики, мар-шалки-предводителі дворянства Полтавського повіту Павло Григорович Башкирцев та його син Костянтин. До них ми можемо приглянутися пильніше, оскільки дочка останнього – Марія Башкирцева, відома художниця, полишила по собі щоденник, де є скупі відомості про діда і про батька. Автор роману-есе “Марія Башкирцева” М. Слабошпицький порівняв портрет і характерні риси старого у спогадах внучки і в повісті Мирного і додав: “Домислювати щось особливе з його біографії Панасу Мирному не було потреби. Мабуть, багато в цій повісті вийшло з-під диктату конкретних фактів і деталей, які відстоялися й узагальнилися за кілька десятиріч, щоб ожити у творі “Лихо давне й сьогочасне” 18.
Не домислював, але й не визбирував тих фактів і деталей, що вже покрилися пилом часу та простору.
А втім, усі кріпосники в його творах – люди старшого покоління, одних міг бачити у дитинстві (В. С. Бонна), а інших і не міг, вочевидь користувався чужими спостереженнями, соковитими оповідками старших. У ті часи розрідженість газетно-книжкової інформації вщерть заповнювалася переказами бувальщин, що були вже легендами.
Любив слухати перекази письменник. Його рідна мати була справжнім збирачем-сховищем тих великопанських билиць-небилиць, уміло, “в особах” розповідала ті далекі історії. Окремі факти та епізоди лишалися картинно-яскравими острівцями в пам’яті Мирного. Хоч, певно, імена дійових осіб з часом стиралися, забувалися. Саме життя переказу із вуст в уста працювало на типізацію, узагальнення.
Фактів Мирний не вигадував, не домислював, але спирався на свіжі. Безсумнівно, що луддитська “війна” селян з косарками – художньо освоєний життєвий факт. Такий самий, як і авансування селян борошном з горілої пшениці, що засвідчено в тій же записці В. І. Василенка “Для типов кулаков”: “У крупного пана Башкиря осенью сгорела клуня с скирдами хлеба, в том числе пшеницм. Часть пше-ницм обратилась в уголь, а часть сильно пригорела и насквозь пропиталась гарью. Зту гарь акономия распорядилась перемолоть и раздавала на отработок, по письменним условиям, за три пуда „ншеничной муки” убрать десятину пашии в 1883 г. Голота разо-брала и ату муку…” (№ 1158, арк. 4, зв.).
Все це введено в повість, стало у пій важливими сюжетними вузлами. Вочевидь записка дала й конкретну адресу – “пана Башкиря”. А далі – все, що випливло з пам’яті про цю особу, штришками вплелося у шевченківсько-мирнівський портрет типового пана. Тому й власне портрет, зовнішність відставного генерала Вашкирцева і пана Башкиря – не сходяться, “списані” письменником в колись баченої іншої “парсуни”.
У біографії – теж розбіжності, тільки служба на Кавказі, дворянське маршальство збігаються. За кордон після родинного скандалу виїжджала не дружина старого, а невістка. Безіменний його син (до речі, образ роздвоєний щодо свого віку, десь із різницею у років двадцять), що проходить позаконовою сюжетною тінню, зовсім не проектується на реального Костянтина Башкирцева.
Вочевидь, і решта образів кріпосників, крім хіба роду Польських, мають таку ж близькість зі своїми прототипами: один-два штришки, куди входить і адреса-ім’я.
І при цьому факти кріпосницької сваволі – навіть найнеймовірніші – знаходять своє документальне підтвердження. М. П. Пивоваров розшукав у “Оте-чественньїх записках” (1869, т. 183) рецензію на книгу О. Любовського “Русские уголовнне процессн” з викладом кріпацьких свідчень про садизм поміщика Херсонської губернії Івана Карцева. Мати свідка Шраменка втекла від поміщика, та її через три роки впіймали. “Карцев висік її, закував у ланцюги і надів на шию залізну рогатку, в якій вона пробула до п’яти тижнів. Потім рогатку з неї зняли, але з цепу її спускали тільки на день, на роботу, і це тяглося… п’ять років. Вибравши момент, Шрамеикова з рогаткою на шиї кинулась у воду, Карцев побив її і знову закував у ланцюги…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)