П’єса “На дні” це іносказання про правду й життя
Правда людини й правда про людину ніяк не можуть збігтися в героїв п’єси. Наприклад, у Насті. Бубнів і Барон сміються над вигаданою нею історією про любов до неї Рауля. Але за дешевою вигадкою коштує внутрішня потреба Насті в цій любові й віра в те, що така любов змінила б її і її життя
Для неї – це сама свята правда. Але правда Насті не може перейти зі сфери мрії в сферу реальності. Вона не відділилася від Насті й не перейшла у факт її життя. Так відбувається абсолютна розбіжність правди про Настю й правди Насті. У житті Настя – повія
Аналогічне протиріччя між правдою героя й правдою про героя характерно майже для кожного персонажа, включаючи Сатину, що любить повторювати: “Добре це – почувати себе людиною!” А на ділі він – “арештант, убивця, шулер”. Ще стародавні греки зрозуміли, що не можна абсолютизировать “голу” правду, і створили своя класична триєдність “істина, добро й краса”. Гіркий у п’єсі “На дні” наважився перекинути місток між поняттями “людин” і “правда”. У завершальні суперечки про правду
По Горькому, щира правда не представляє цінності. Правдолюбець Бубнов змальований драматургом з відвертою ворожістю. Незрозуміло, чого більше в словах Бубнова – спраги правди або прагнення принизити й образити людини. Правда Бубнова зла, і тому вона далека від істини. Такими ж соками злості й ненависті харчується “чесність” Татарина
Щоб стати діюча, корисної, правда повинна опиратися на щось більше глибоке, чим вона сама. По Горькому, цією опорою є Людина. Мир же, що оточує героїв п’єси, живе за іншим законом. У ньому щирою цінністю володіють справи й речі. А людина – лише додаток до них. Мешканці “дна” по-своєму навіть симпатичні, тому що в них немає нічого від “Ионича” і “людини у футлярі”. Якщо людина – це тільки мозок і руки, міркує Васько Попіл, “коли людей по роботі цінувати… тоді коня краще всякої людини… возить – і мовчить!”. Не випадково К. С. Станіславський, перший виконавець ролі Сатину, підкреслював у горьковской п’єсі саме цей пафос босяцької волі: “Воля – будь-що-будь! – от її духовна сутність. Та воля, заради якої люди опускаються на дно життя…”
Непохитна віра людини в справедливе й прекрасне життя виражена в притчі Луки про праведну землю. Це ідейна серцевина п’єси. Тут зіштовхуються один з одним “чоловік” зі своєю вірою в існування праведної землі й “учений”, що спростовує своїми картами й цифрами цю ілюзію: “Покажи ти мені, зроби милість, де лежить праведна земля і як туди дорога?” “Ну, отут людина й розсердився – як так? Жився-жив, терпів-терпів і все вірив – є! А за планами виходить – немає! Грабіж… І говорить він ученому: ах ти… сволота такої! Негідник ти, а не вчений… так у вухо йому – раз! Так ще!.. А після того пішов додому й – повісився!”
Тут криється ключ до розгадки ідейної суперечливості п’єси “На дні”. Якщо реальність не дозволяє людині зберігати почуття власного достоїнства, то нехай “правду про людину” замінить “правда людини” (або “свята віра”). Людина в притчі про праведну землю жорстоко розплатилася за свою віру. Але це був його вибір, його власне рішення. І саме про нього говорить Сатин: “Людина – вільний… він за все платить сам, і тому він – вільний!” Актор, що згадав на мить, що це значить – почувати себе Людиною, повторив учинок людини із притчі, віддавши перевагу піднесеній смерті принизливого життя
Правда реалістів прив’язувала людини до дійсності, що спотворювала до невпізнанності абстрактні цінності моралістів і філософів, робила його заручником і жертвою життя. В образі Кліща Горький зіштовхує в непримиренному протиріччі такі безперечні моральні цінності, як праця й гуманність: “Ти думаєш, я не вирвуся звідси? Вилізу… шкіру здеру, а вилізу… От перегодь… умре дружина…” Щоб зажити по-людськи, потрібно принести людську жертву. Пробитися в життя, як вирватися з капкана, можна лише здерши із себе шкіру. Людське відношення до Ганни несумісно в Кліщі з розумінням себе як людини. На прикладі цього персонажа Горький демонструє, яку метаморфозу перетерплюють “на дні” такі поняття, як “сором”, “совість”, “честь” та ін. Саме вони змушують Кліща нехтувати й люто ненавидіти людей, насамперед ближніх своїх. Щоб він залишався чесним, вони все повинні издохнуть.
Горький не стільки шукає в п’єсі готова відповідь на питання (а є чи на світі спосіб вирватися на волю із цього порочного кола?), скільки порушує питання: а чи можна вважати людиною того, хто упокорився й більше не шукає відповіді на це питання? Звідси й стрижневий мотив п’єси – протиріччя між Правдою раба й волею Людини. Художня цінність п’єси в тім, що вона задала це гостре й болюче питання, а не в тім, що знайдено відповідь. Відповіді не було й у житті. І питання цей пролунала як надія для тих, хто отчаялся й упокорився, і як виклик тим, хто волів філософствувати вкомфорте.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)