П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН – ЖУЛЬ ВЕРН – ДАНІЄЛЬ ДЕФО
ЛЮДИНА В ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАННЯХ
ЖУЛЬ ВЕРН
П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН
Частина І
Розділ II. ДІКСЕНД
Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.
Місіс Уелдон влаштувалась на борту “Пілігрима” якнайвигідніше. Однак спершу довелося помізкувати, де її прихистити. На судні не було ні юта*, ні рубки*. Жодна з кормових кают команди для місіс Уелдон не годилася. Тож капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. Проте довелося довго умовляти місіс
Капітан “Пілігрима” перебрався в каюту, призначену для його помічника, якого на судні ніколи не було. Задля заощадження коштів – шхуна-бриг* плавала з неповною командою, і капітан обходився без помічника.
Команда “Пілігрима” – вмілі, досвідчені моряки – жила як одна дружна сім’я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Це вже вчетверте матроси виходили
Ці славні хлопці дуже добре ставились до місіс Уелдон, дружини їхнього хазяїна, якому були безмежно віддані. Слід сказати, що вони, зацікавлені в якнайбільшому влові, доти завжди поверталися з багатою здобиччю. Якщо навіть їм доводилось добряче попрацювати, то це задля більшого заробітку, який виплачувано при остаточному розрахунку. Але цього разу заробітку майже не передбачалося, і матроси на всі заставки лаяли новозеландських ледацюг.
Тільки один чоловік на борту не був американець за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно.
Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові. Там, де йдеться про те, щоб допустити незнайомого чоловіка на судно, яке живе своєрідним окремим життям, слід якомога докладніше дізнатися про його минуле, не минаючи жодної дрібниці.
Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік.
Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався – ніхто не знав.
Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір зійти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі, він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря.
На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався в своїм тіснім камбузі*, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.
Як ми вже казали, команда “Пілігрима” складалася з п’яти матросів і новачка.
Цей новачок, хлопець п’ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку.
Дік Сенд – так звали хлопця – мабуть, був родом зі штату Нью-Йорк, а то і з самої його столиці – міста Нью-Йорка.
Ім’я “Дік” – скорочене від “Річард” – дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд*, то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено,- на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон.
Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини.
У п’ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, в тім віці, коли ще звичайно не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку “стати людиною”.
І він дотримав слова – став дорослим чоловіком у віці, коли його однолітки залишались іще дітьми.
Дуже рухливий, спритний і міцний фізично, Дік Сенд був один із тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили – їм усе “з руки”; хоч би з ким вони йшли – вони завжди крокують “у ногу”.
Отжё, сирота Дік виховувався в дитячому будинку. В чотири роки він навчився читати, писати й рахувати.
Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатись з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця – це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і у свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити.
Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював із цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франциско.
У школі Дік Сенд особливо захоплювався географією та історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику та навігацію*. Він би не забарився поєднати теорію з практикою.
І от нарешті новачком-матросом він ступив на борт “Пілігрима”. Моряк повинен знати китобійний промисел так само добре, як і теорію навігації. Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже, все складалося для нього якнайкраще.
Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, котра стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на “Пілігримі”. Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. Його покровителі добре знали, що посіяне ними зерно впало в родючий грунт. Серце юного сироти повнилося вдячністю, й він, не вагаючись, пішов би у вогонь і в воду за тих, що дали йому освіту та напутили його на добро. Дік Сенд мав п’ятнадцять років, а мислив на всі тридцять.
Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що “старший брат” його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи. Місіс Уелдон без страху спостерігала, як Джек у супроводі Діка Сенда стрибав по вантах*, здирався на фок-щоглу* до марса* або до поперечини брамстеньги* й стрілою ковзав униз по фалу*. Дік завжди ставав попереду або позаду малого, щомиті ладен його підтримати, якби ручка п’ятирічного Джека сприснула. Такі вправи були дуже корисні для малого, який нещодавно одужав після тяжкої хвороби. На борту “Пілігрима” його бліді щічки швидко повнилися рум’янцем завдяки щоденній гімнастиці та свіжому морському повітрю.
Отак і минала подорож. Якби не супротивний ост, то ні команді, ні пасажирам “Пілігрима” не було б на що скаржитись.
Було близько дев’ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї* бізань-щогли* й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Позаду частину обрію затуляла грот-щогла* зі скісним гротом* і прапором на флагштокові*. Спереду над хвилями здіймався бушприт* зі своїми трьома кліверами*, що скидалися на три великих неправильних крила. Під ними надимався фок*, а вгорі тремтіли на вітрі фор-марсель* та фор-брамсель*. Шхуну-бриг знай повертали на лівий галс*, тримаючи якомога крутіше до вітру.
Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому “Пілігрим” не може перекинутися, хоч і дає добрячий крен* на штирборт*: він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:
– Що це там таке?
– Ти щось бачиш, Джеку? – спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.
– Так, так! Онде! – відповів малий Джек, показуючи пальцем у проміжок між великим клівером і стакселем*.
Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:
– Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!
Розділ VII. ПРИГОТУВАННЯ
Зрозуміло, чому поява цього кита так схвилювала команду “Пілігрима”. Смугач і справді здавався велетенським. Уполювати його і в такий спосіб довантажити трюм* – неабияка принада! Чи ж могли китобої знехтувати таку нагоду?
Однак місіс Уелдон спитала капітана Халл а, чине наразяться він і його команда на небезпеку, напавши на кита з такими малими силами.
– Аж ніяк, місіс Уелдон,- відповів капітан Халл.- Мені не раз доводилося полювати на китів з однією шлюпкою, і я завжди мав здобич. Повторюю, ніяка небезпека не загрожує нам, отже, і вам.
Заспокоївшись, місіс Уелдон більше ні про що не питала і одійшла вбік.
Капітан Халл, не марнуючи часу, віддав необхідні розпорядження. З досвіду він знав, що полювання буде нелегке, тож вирішив підготуватися якомога краще, вживши всіх застережних заходів.
А нелегке воно мало бути ще й тому, що невеличкій команді шхуни-брига довелось би полювати тільки з одного човна. Всього ж на “Пілігримі”, крім звичайної шлюпки, що стояла між грот-щоглою й бізань-щоглою, були ще три китобійні, підвішені одна з лівого, одна з правого борту, та одна зовсім скраю на кормі. Звичайно, полюючи на кита, на воду спускали й ці три шлюпки. Але то бувало, як уже відомо читачеві, в китобійний сезон, коли матросам “Пілігрима” допомагали люди, навербовані в портах Нової Зеландії.
Тепер же з “Пілігрима” могли вийти тільки п’ятеро матросів, тобто саме стільки, щоб упоратись з однією китобійною шлюпкою. Про те, щоб скористатися з послуг Тома та його товаришів, не могло бути й мови. Керування китобійною шлюпкою вимагає неабиякого досвіду. Досить одного хибного повороту стерна або недоладного змаху весла під час нападу, щоб згубити шлюпку.
Але капітан Халл не хотів кидати свого судна, не залишивши замість себе бодай одного досвідченого моряка. Всяке може статися.
І він, добираючи найдужчих моряків на шлюпку, змушений був хоч-не-хоч полишати “Пілігрима” на Діка Сенда.
– Діку,- мовив капітан,- залишаю тебе замість себе на кораблі на час полювання, яке, сподіваюсь, не забере багато часу.
– Слухаюсь, капітане!- відповів молодий моряк.- Я робитиму все, що треба.
Дік Сенд сам би хотів узяти участь в полюванні, про яке мріяв од-давна, проте розумів, що, з одного боку, на шлюпці потрібен досвідченіший моряк, ніж він, а з іншого,- що тільки він може заступити капітана Халла. Тим-то й скорився наказові.
Розділ VIII. СМУГАЧ
Досвідчений китобій, капітан Халл ніколи не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугача – важка справа. Тут не слід легковажити жодною пересторогою. І капітан Халл не легковажив.
– Бережись! – закричав капітан Халл.- Зараз вона візьме розгон і кинеться на нас. Бери вбік, Говіку, вбік!
Смугачиха й справді повернулася головою до шлюпки. Потім, ударивши по воді своїми велетенськими плавцями, кинулась уперед…
Смугачиха, прикриваючи собою маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.
– Пильнуйте, Говіку! – востаннє крикнув капітан Халл.- Пильнуйте!
Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.
Він спробував повернути шлюпку. Та всі його зусилля були марні.
Матроси зрозуміли – вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик цей, можливо, почули на “Пілігримі”.
Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом.
Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха.
Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм удалося схопитися за уламки шлюпки.
З “Пілігрима” встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку…
Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді.
Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.
Коли Дік Сенд із неграми кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого.
На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки.
Розділ IX. КАПІТАН СЕНД
Скорбота і жах – такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів. Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні…
Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Уелдон упала навколішки, звівши руки до неба.
– Помолімося! – мовила набожна жінка.- Помолімося за нещасних!
Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Уелдон.
– А тепер, друзі мої,- мовила до супутників місіс Уелдон,- попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!
Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього.
На “Пілігримі” не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.
Так, лихо було страшне.
На борту “Пілігрима” не зосталося жодного моряка!
Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він – молодий матрос, п’ятнадцятирічний юнак!
Однак тепер він – капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.
На борту є пасажири – мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище.
Правда, є ще п’ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!
Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.
Юнак ні в якому разі не збирався покинути “Пілігрим”, не довівши його до найближчого порту! На іншому судні місіс Уелдон і Джек були б у більшій безпеці, і він би принаймні не боявся за цих двох людей, що стали йому як рідні.
Але океан був пустельний. Круг “Пілігрима”, скільки сягало око, були тільки небо та вода.
Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні суда плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.
Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги й захисту. “Що робити? – думав він.- Яке рішення прийняти?”
Цієї миті на палубі знов з’явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих.
Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.
– Ви хочете поговорити зі мною? – ввічливо спитав Дік Сенд.
– Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом,- холодно відповів Негору,- а якщо його нема, то з боцманом Говіком.
– Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! – вигукнув юнак.
– То хто тепер командує на кораблі? – зухвало кинув Негору.
– Я,- не вагаючись, мовив Дік Сенд.- Капітан “Пілігрима” тепер я.
– Ви?! – Негору здвигнув плечима.- П’ятнадцятирічний капітан?
– Так. П’ятнадцятирічний капітан! – відповів юнак, підступаючи до кока.
– Так,- сказала місіс Уелдон.- На судні є капітан – капітан Дік Сенд! Прошу це пам’ятати. І знайте – він зуміє добитись послуху від кожного!
Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.
І Дік нарешті прийняв рішення!
Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.
Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилитись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.
При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначити місцеперебування корабля в океані.
За чотири-п’ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Він навчився б послуговуватись секстантом – приладом, яким капітан Халл щодня визначав висоту небесних світил. За хронометром, що показував час Гринвіцького меридіана, він би визначав довготу У Сонце б стало його повсякденним порадником. Місяць і планети говорили б йому: “Твій корабель тут, у цій точці океану!” Небесне склепіння – цей найдосконаліший і найточніший годинник із зірками-стрілками, що його не годен вивести з ладу ніякий удар,- показувало б йому години й пройдені відстані. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав – як щодня визначав і капітан Халл – місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс.
А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом*, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки в дрейфі*.
Проте він не злякався.
Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.
– Дякую, Діку,- мовила вона твердим голосом.- 3 нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.
– Так, місіс Уелдон,- відповів Дік Сенд,- я постараюсь це зробити.
– Том і його товариші – славні люди; ти можеш на них покластися.
– Я знаю. Я навчу їх морської справи, й ми разом керуватимемо “Пілігримом”. У гарну погоду це легко. А в погану… ну що ж, поборемося з негодою і врятуємо вас, місіс Уелдон, вашого малого Джека і всіх інших. Я відчуваю, що здатен це зробити.
– А ти можеш сказати, Діку, де перебуває “Пілігрим” тепер? – спитала місіс Уелдон.
– Це дуже просто дізнатись,- відповів юнак.- Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.
– А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?
– Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.
– Однак, Діку,- мовила місіс Уелдон,- ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести “Пілігрим” до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.
– Безперечно, місіс Уелдон,- відповів Дік Сенд.- Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно пристанемо.
– А де він, коли дивитися звідси? – спитала місіс Уелдон.
– Он там,- відповів Дік Сенд, показуючи рукою на схід.
– Ну що ж, Діку, прийдемо ми до Вальпараїсо чи до якогось іншого порту – байдуже. Головне для нас – дістатись до берега.
– Ми до нього обов’язково дістанемось, місіс Уелдон, і я вас висаджу в безпечному місці,- впевнено відказав юнак.- Сподіваюсь, неподалік од берега ми зустрінемо яке-небудь каботажне судно*. А норд-вест* дужчає, місіс Уелдон! Коли він протримається, ми пройдемо чималий шлях і швидко дістанемось до берега. Напнемо всі вітрила – від грота до клівера!
Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля – корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування “Пілігрима”.
У “П’ятнадцятирічному капітані” я спробував показати, що можуть зробити розум і хоробрість підлітка в боротьбі з небезпекою і труднощами (Жуль Верн).
Розділ XI. БУРЯ
Протягом наступного тижня, від 14 по 21 лютого, на “Пілігримі” не сталося нічого, вартого уваги. Норд-ост* дужчав, і судно швидко йшло вперед, роблячи миль по сто шістдесят на добу. Більшого від нього не можна було вимагати.
Як вважав Дік Сенд, шхуна-бриг уже мала б підійти до тих районів океану, куди частіше навідуються трансокеанські пароплави, здійснюючи рейси між обома півкулями. Однак він не полишав надії зустріти один з таких пароплавів, маючи намір або пересадити на нього пасажирів, або ж попросити звідти на поміч кількох матросів, а то, може, й офіцера. Та хоч як пильно оглядала вахта обрій – не помітила жодного корабля, і море знай було пустельне.
Це дивувало Діка Сенда. Він уже тричі перетинав цей район Тихого океану, бравши участь у промислових полярних плаваннях. І вони майже завжди зустрічали тут англійський чи американський пароплав, який або піднімався від мису Горн до екватора, або ж спускався до цієї крайньої південної точки Америки.
Дік Сенд не знав і не міг навіть підозрювати, що “Пілігрим” забрався в набагато вищі широти, куди південніше від тієї точки, де, як він гадав, мав би перебувати. Це пояснювалося двома причинами.
По-перше, течії в цих місцях, що їх швидкість молодий капітан міг вирахувати тільки приблизно, непомітно для нього, але постійно зносили судно з правильного курсу.
По-друге, компас, зіпсований злочинною рукою Негору, показував напрямок неправильно, однак Дік не міг його звірити з другим компасом, що розбився. Отож, гадаючи, що веде судно на схід, юнак вів його на південний схід! Компас постійно був у нього перед очима. Лаг опускали в воду щопівгодини. Ці два прилади давали змогу молодому капітанові, визначаючи напрямок і вираховуючи пройдений шлях, вести судно за курсом. Але ж чи можна покладатися на такі приблизні дані й розрахунки? Аж ніяк.
Розділ XIV. ЩО РОБИТИ?
Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, “Пілігрим” викинувся на берег і розбився об рифи.
Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою.
– Мій друже Дік,- мовила вона,- від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Що нам робити далі?
Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.
Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:
– Насамперед, місіс Уелдон, треба з’ясувати, де ми. Гадаю,
“Пілігрим” розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Я гадаю, це ймовірно: адже берег зовсім безлюдний і, мабуть, рідко хто тут буває. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.
Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.
Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.
Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне, обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрував на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.
Дік Сенд відразу зрозумів – і так воно було насправді,- що перед ними не корінний житель пампасів – індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем.
Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання “Ласкаво просимо!”, сказане по-англійські, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:
– Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!
Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки
Кивнув головою.
– Ви англієць? – спитав він Діка Сенда.
– Американець,- відповів юнак.
– З півдня?
– Ні, з півночі.
Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.
– Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося,- мовив Дік.- Прибій потрощив її за цю ніч.
– І насамперед,- вела далі місіс Уелдон,- ми б хотіли спитати у вас, де ми.
– Ви на південноамериканському узбережжі,- відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон.- Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?
– Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс?- спитала місіс Уелдон.
– Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.
– Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? – спитав Дік Сенд,
– Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.
– Пустеля Атакама? – перепитав Дік Сенд.
– Так,- відповів Гарріс.- Ця пустеля – своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.
– І ви їдете сам-один? – спитала місіс Уелдон.
– Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові., Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.
Розділ XVIII. СТРАШНЕ СЛОВО
Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу. Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?
У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.
Дінго! Дінго став поводитися дивно.
Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на “Пілігримі”, коли на палубу виходив Негору.
У Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том,
– Дивно, містере Дік! – сказав він.- Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхав повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу…
– Негору, еге ж? – доказав Дік Сенд. Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.
– Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?
– Мабуть, так воно і є, Томе,- Негору не дуже далеко від нас.
– Але навіщо це йому?
– Або Негору не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або…
– Або? – схвильовано спитав Том.
– Або ж він її добре знає, і тоді…
– Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!
– Ніколи не бував? – пошепки мовив Дік Сенд.- Це ще хтозна… Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.
Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.
– Тю, Дінго, тю! – гукнув Дік.- Негору! Негору!
Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім’я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.
Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня.
Здавалося, кінь не чує “духу стайні”. Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль.
“Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому”,- думав Дік Сенд.
Уранці Гарріс сказав, що асьєнда – всього за шість миль; до п’ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.
А кінь так само не чув “духу стайні” й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.
Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.
Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з “Пілігрима”, що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен – більше, ніж будь-коли досі! – зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту “Пілігрима” він діяв як моряк, але що він має робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько – він відчував.
Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П’ятнадцятирічний капітан “Пілігрима” знову мусив брати на себе обов’язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.
Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.
“Гіпопотами! Гіпопотами!” – мало не вихопилося в нього.
Гіпопотами в Америці?!
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.
Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.
На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.
Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього – пронизливе виття.
Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.
Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:
– Лев! Лев!
Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.
– Лев! – повторив він.
Діка Сенда мов уразило громом.
Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.
Та Гарріса не було.
Зник і його кінь.
Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!
“Пілігрим” розбився не біля берегів Південної Америки!
Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт,- справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в’ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев!
Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми – то все знаряддя работорговців! Відрубані руки – руки чорних невільників…
Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!
Яке жахливе відкриття!
Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:
– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
Частина II Розділ III. У ДОРОГУ…
Африка! Не Америка – Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що “Пілігрим” опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з’являлася: “Пілігрим” пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту.
“Африка! Африка!” – подумки повторював Дік Сенд. Він вкотре прискіпливо перебирав у пам’яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне!
І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…
“На “Пілігримі” залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз*… Мабуть, це він пошкодив компас!”
У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі “Пілігрима” й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.
Але хто він, цей Негору? Моряк?
Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів “Пілігрим” до берегів Африки!
У всякому разі, коли ще й були нез’ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони – в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі – найнебезпечнішій її частині, за сто миль від узбережжя. їхній провідник Гарріс – зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець зналися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потерпілих з “Пілігрима”.
Але що ж саме вони задумали? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі “образи”, шукатиме нагоди помститися йому. Однак, що має цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека?
Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, залишиться капітаном і на суходолі. Він повинен урятувати місіс Уелдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників – у його руках! І він виконає свій обов’язок до кінця!
Розділ VII. ТАБІР НА БЕРЕЗІ КВАНЗИ
У таборі із супутниками Діка Сенда поводились як із невільниками-тубільцями. їх поставили по двоє і з’єднали колодкою – жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. До того, їх оперезали та скували важким ланцюгом. У них були вільні руки – тільки для того, щоб нести ношу, і ноги – тільки для того, щоб іти, а не втікати. Вони мали брести сотні миль та ще й під ударами нагаїв хавільдарів – так звалися їхні наглядачі.
Проте невільникам нічого чекати милосердя від старших над караваном – арабів і португальців. Вони розмовляли незрозумілою бранцям мовою, а спілкувались з ними тільки погрозливими жестами, окриками й ударами.
Дік Сенд був білий, і з ним не наважилися повестися, як з іншими. Його обеззброїли, але в кайдани не закували. Однак до нього приставили хавільдара…
Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу годі й думати. Але де місіс Уелдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека – справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли він думав, яка небезпека загрожує місіс Уелдон.
“Уявити тільки,- казав собі юнак подумки,- що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!”
Ці та інші думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!
Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!
Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангольських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок – у Ньянгве, в області Великих Озер. Ньянгве лежить саме на меридіані, що ділить африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко – іти довелось би кілька місяців.
Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя – такій довгій і небезпечній…
Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак; і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном,- це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою,- він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок – Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців – їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работорговцеві. І він не помилився.
Розділ XII. ПОХОРОН МУАНІ-ЛУНГА
У протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’яний стовп. До стовпа прив’язали білу людину – ще одну жертву на цьому похороні.
Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає.
Проте ще не настав час руйнувати загату.
Розділ XVIII. РІЗНІ ПОДІЇ
Дік Сенд не уявляв, скільки ще доведеться їм плисти: тиждень, місяць? Якби річка текла просто на захід, вони давно б уже добулися до північного узбережжя Анголи; але вона повернула на північ. Хтозна, куди ще може повернути річка!
14 липня вранці малий Джек стояв на носі піроги й дивився крізь щілину в навісі. Раптом він побачив на обрії широку смугу води.
– Море! – вигукнув хлопчик.
Серце в Діка Сенда шалено закалатало. Він квапливо підійшов до Джека.
– Море? – перепитав він.- Ні, це ще не море: це, мабуть, велика ріка, яка тече зі сходу на захід. Наша річка – тільки її притока. Може, це сам Заїр?
– Якби ж то так, Діку! – мовила місіс Уелдон.
Якбії це був Заїр, або Конго, що його Стен лі дослідить аж через чотири роки, то мандрівники спустилися б за його течією до самого гирла й дісталися б до португальських поселень. Дік Сенд сподівався, що так і буде.
Розділ XX. ЕПІЛОГ
Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми у гирлі Конго. Це були не работорговці, а португальські купці, що везли до Європи слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі.
11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому, де їх дуже гостинно прийняли. А біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки.
Добре, що Негору не вдалося дістатись до Сан-Франціско! Адже містер Уелдон оддав би все своє багатство, щоб тільки викупити дружину й сина. Він би вирушив до Африки, нехтуючи небезпекою, і хтозна, що б учинили з ним усі ті мерзотники…
У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й, одержавши диплом, став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.
У години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він вважав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Уелдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів.
Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв’язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.
Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу.
Із колишніх пасажирів “Пілігрима” не було з ними тільки старої Нен – вона загинула в Центральній Африці. Загинув і Дінго… Проте це справжнє щастя, що під час таких жахливих злигоднів загинули лише вони двоє…
Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта* Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда – “п’ятнадцятирічного капітана!”
Словничок
Бізань-щогла – кормова щогла.
Брам-стеньга – третє коліно складної щогли.
Бушприт – горизонтальний або похилий брус на носі корабля.
Венти – снасті, що підтримують щогли з боків.
Галс – напрямок руху судна залежно від вітру.
Грот – нижній парус на грот-щоглі.
Грот-щогла – друга щогла від носа корабля.
Дрейф – нерухомий стан судна.
Каботажне судно – пасажирське або товарне судно.
Кімбуз – кухня на кораблі.
Клівер – трикутне вітрило між фок-щоглою та бушпритом.
Крен – нахил корабля набік.
Лаг – прилад для вимірювання швидкості ходу судна й пройденого шляху.
Марс – майданчик у верхній частині щогли для спостереження й керування вітрилами.
Навігація – судноплавство.
Нактоуз – дерев’яна або металева шафа, у верхній частині якої встановлюють корабельний компас.
Негоціант – купець, який торгує великими партіями товару з іншими країнами.
Норд-вест – північно-західний вітер.
Норд-ост – північно-східний вітер.
Рея – металевий або дерев’яний брус, що прикріплюється до щогли.
Рубка – закрите приміщення на верхній палубі чи в її надбудові, стіни якої не торкаються бортів судна.
Сенд – англійською мовою: пісок.
Стаксель – трикутне вітрило між щоглами або попереду фок-щогли (нижче клівера).
Трюм – приміщення між палубою і днищем, де встановлюють механізми, поміщають вантажі тощо.
Фал – трос для підняття вітрил, прапорів, сигналів.
Флагшток – вертикальна жердина для прапора.
Фок – нижнє пряме вітрило на фок-щоглі.
Фок-щбгла – передня щогла.
Фор-брімсель – третій знизу парус.
Фор-марсель – пряме середнє вітрило, друге знизу.
Штирборт – правий борт судна за його ходом.
Шхуна-бриг – парусне судно з двома або трьома щоглами.
Ют – надбудова над кормовою частиною судна.
Запитання й завдання
1. Хто такий Дік Сенд? Опишіть його, користуючись текстом і малюнком.
2. Як Дік Сенд став моряком? Чому п’ятнадцятирічному хлопцеві вдалося посісти почесне місце в команді китобійної шхуни?
3. Які випробування проходить Дік на “Пілігримі”? Чи усвідомлює він повною мірою небезпеку, яка загрожує шхуні після загибелі капітана і команди?
4. Чи сподівався Дік Сенд, ставши капітаном, що далеке плавання закінчиться добре? Чи виправдалися його сподівання?
5. Чи закінчилися для Діка і його команди випробування після того, як їхню шхуну викинуло на берег? Для чого Жуль Верн проводить свого героя через нові випробування?
6. Як характеризує Діка Сенда його ставлення до свого оточення? Знайдіть у тексті твору епізоди, у яких від вчинків Діка Сенда залежало життя інших. Прокоментуйте твердження: “Він був капітаном на морі, залишиться капітаном і на суходолі”.
7. Як ставилася до Діка його команда? Чому дорослі добровільно підкорялися хлопцеві?
8. Які риси характеру виявляв Дік Сенд у хвилини небезпеки? Складіть цитатний план характеристики героя.
9. Хто такий Негору? Яким його зобразив художник? Висловіть своє ставлення до цього героя. Відповідь аргументуйте цитатами з твору.
Складіть порівняльну характеристику Негору та Гарріса. Доберіть цитати з тексту до кожного пункту характеристики.
1. Чому роман має назву “П’ятнадцятирічний капітан”, адже події, описані Жулем Верном, відбуваються не тільки на морі, а й на суші?
2. Чи поводився Дік Сенд, як п’ятнадцятирічний підліток? У чому, на вашу думку, полягає “дорослість”?
3. Прочитайте висловлення Жуля Верна, вміщене після розділу IX першої частини твору. Як ви його розумієте?
4. З якою метою введено в роман картини африканської работоргівлі? Обгрунтуйте свою думку.
5. Доведіть, що роман “П’ятнадцятирічний капітан” належить до пригодницької літератури.
1. Складіть карту подорожі “Пілігрима”.
2. Розгляньте малюнки. Якими словами з твору їх можна підписати?
Роман Жуля Верна, окрім романтики подорожей, уславлює велич науки та знань. Які наукові відомості вміщує книга? Напишіть твір на тему: “Велич науки і знань” за романом Жуля Верна “П’ятнадцятирічний капітан”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)