Освячений любов’ю світ у поезіях Ірини Жиленко
Свій творчий шлях Ірина Жиленко розпочала в період “шістдесятництва”, коли свіжий ковток свободи дав змогу розкритися багатьом творчим особистостям. Митці на повний голос заявили про себе у творах, де поняття честі, гідності людини постали самодостатніми, як даність від природи й народної моралі, а не від вказівки ідеологічного керівництва. Творчість Жиленко вирізняється вишуканістю строфіки, витонченістю підбору образних засобів.
Уже в одному з перших своїх віршів (“Радість”) поетеса висловила своєрідні пріоритети свого
Ірина Жиленко належить до поетів, які пишуть про сучасне життя, тому провідними темами її Творчості стали: життя сучасного міста та міської родини, зображене на широкому соціальному тлі; пошуки щастя та естетичної
Поетесі притаманна щирість, довіра до читача, розкутість у поєднанні з музичною виразністю, роздумами щодо своєї поетичної місії. Проте є одна риса, що виділяє її серед багатьох інших, – це сповідування людської доброти як найбільшої цінності, збереження свого “я” від будь-чиїх зазіхань. І ця тема наскрізна в її творах.
Ірина Жиленко була добре знайома й підтримувала дружні стосунки з українськими митцями, які повстали проти безжальної, ан-тилюдяної системи радянського тоталітарного апарату, що нищив не лише незалежність України, він забирав життя кожного, хто мав мужність підняти голос на захист скривдженого народу.
Вірш “За золотими вікнами зірок…”, що має відчутний автобіографічний відтінок, – це спогад про тих, хто були рідними й близькими, але вже пішли з “земного Києва” до “Києва небесного”, він болючий і сумний, але водночас чистий і світлий, бо ті, хто вже. на небі, “нам смерті не бажають, ні, але їм дуже нас не вистачає”. Ці близькі люди – не просто рідні чи знайомі, це ті, кого називають совістю України, чиє життя й діяльність пов’язані з Києвом, – художники Алла Горська, Зарецький, Кушнір, поети Василь Стус, Іван Світличний, перекладач Лукаш та ін.
Ці люди заради рідної землі, рідної України пішли в радянські концтабори, але не Поступилися принципами. Радянська система відібрала творчі роки митців, забрала життя, але не змогла знищити почуття власної гідності й віри в той час, коли Україна стане незалежною і творча особистість матиме змогу працювати на благо народу. Подумки згадуючи померлих друзів та знайомих, лірична героїня до деталей бачить їх перед собою: постають у спогадах і їхня зовнішність (“Така ж яскрава посмішка у Алли! Такий же чорний чуб у Василя!”), і звички (“Про щось земне замислився Кушнір”; “Як там Лукаш? Все грає в доміно?”), і улюблені заняття (“Зарецький знов малює мій портрет. А Стусові і вічність тіснувата”). Незцілимий смуток затоплює душу, Ірина Жиленко насправді оплакує своїх друзів, про що свідчать останні рядки – А я віршую… Бо казав Світличний: “Іриночко, без віршів не приходь…”
Смуток і сльози – по всьому “земному Києві, повитому в жалобу”, за “лицарями печальної подоби”, на зміну яким прийшли “лицарі неситої утроби” з “крутими потилицями”. Це одна з небагатьох поезій, що пронизана смутком і скорботою, увесь інший доробок поетеси – це світлі й радісні мотиви, позначені певною казковістю, авторською фантазією.
Вірш “І світла алея…” – це своєрідний гімн натхненню митця. Воно прийшло до ліричної героїні в південній місцевості з мальовничими краєвидами після теплої літньої зливи, коли все довкола осяяне сонцем: “світла алея”, “засипаний квітом будиночка сонячний дах”, “сонячний радісний звір”, “засвітились акацій стрункі ліхтарі”, “пломеніючий сад” – усі ці образи створені натхненням поетеси. У душі ліричної героїні (напевно, і самої авторки) вічне світло поєдналося з магією “сліпучої води” – це правічні дві стихії, що творять світ. І саме вони спричинили “спрагу почать спочатку”, спонукали “найперший свій вірш написать”, одним словом, приєднатися до творення світу через • натхненні рядки, в яких любов до всього сущого й живого. Загалом же – це “світлий” вірш, бо в ньому стільки “світлих” і “сонячних” епітетів, і від цього сам вірш набуває виразного світлого й доброго звучання, що луною відгукується в читачеві.
Поезія “Зимовий мотив з візитом пічника” оспівує різдвяну пору, коли людина думає про земне й небесне. Ці речі рівною мірою занадто глибокі й незбагненні для душі маленької людини. І в цей холодний зимовий час, коли зорі й душі знаходяться між небом і землею, треба ж комусь зігріти наше житло, бо “ми ж худобонька домашня – нам треба хатнього тепла”.
Лірична героїня вважає, що це може зробити, наприклад, “сусід (дарма, що інвалід) – пічник, якого пошукати…” Поетеса ніби звертається до нас, читачів: хто ж вам може допомогти зігріти оселю, влаштувати “салют земному дому, зимі земній, вогню земному, душі, яка за ніч спочине”? Адже кожному з нас хочеться в різдвяний ранок “дитячими очима осіяти світ”. Ірина Жиленко передає настрій урочистості й святковості, фантазує про речі, що ними наповнюються різдвяні свята, тим самим стверджуючи, що світ добрий, тільки треба його зігрівати своєю любов’ю.
Маючи природний дар фантазувати, поетеса використовує його, щоб образи поставали в її творах добрими, наповненими світлом і сподіваннями на здійснення мрій і бажань. Казково-прекрасний світ поетичних творів письменниці, освячений любов’ю, – взірець для наступних поколінь. Ірина Жиленко наголошує, що тільки любов може творити, тільки любов не дасть загинути світові.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)