ОСТРІВ СКАРБІВ – РОБЕРТ ЛЬЮЇС СТІВЕНСОН – ВІДКРИВАЧ ОСТРОВІ ДУХОВНИХ СКАРБІВ
ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА
РОЗДІЛ 1 ВІДКРИВАЧ ОСТРОВІ ДУХОВНИХ СКАРБІВ
РОБЕРТ ЛЬЮЇС СТІВЕНСОН
ОСТРІВ СКАРБІВ
Дія роману відбувається наприкінці XVIII ст. Оповідь ведеться від особи головного героя, юного Джима Гокінса.
Якось у заїзді1 “Адмірал Бенбов”, що належав батькам Джима, оселився старий пірат Біля. Він переховувався тут від колишніх приятелів – морських розбійників зі зграї покійного капітана Флінта. Вони полювали на карту, яку Білл тримав у своїй скрині, тож він повсякчас був насторожі. Надто ж пірат
Невдовзі пірати таки вистежили Білла й передали йому “чорний знак” – попередження про неминучу страту. Страшенно розхвилювавшись, пірат раптово помер. А невдовзі серед його речей Джим з матір’ю знайшли карту острова, на якому команда Флінта заховала награбоване. Попри всі небезпеки Джим привіз знахідку до найшановніших у селищі людей – лікаря Лівсі й сквайра1 Трелоні. Разом вони вирішили шукати Флінтові скарби.
1Заїзд – приміщення для зупинки, ночівлі проїжджих; заїжджий двір.
Сквайр
Сквайр Трелоні доручив Джиму передати Сіл веру листа. Хлопець швидко знайшов таверну “Підзорна Труба”, але відразу зайти всередину не наважився. Якийсь час він стояв на порозі, придивляючись до моряків, що сиділи за столами…
Частина друга. КОРАБЕЛЬНИЙ КУХАР
Розділ VIII. Під вивіскою “Підзорна Труба”
Поки я так стояв, з бічної кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я здогадався, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно; під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею на диво спритно, підстрибуючи за кожним кроком, як птах. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, обличчям, пласким і блідим, але розумним і усміхненим. Здавалося, він був у найкращому гуморі. Насвистуючи, сновигав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найприємніших йому гостей.
Як уже по правді казати, то після перших слів про Довгого Джона в листі сквайра Трелоні я потайдуші подумав, чи це не той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому “Бенбові”. Та одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися мої підозри. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар таверни.
Нарешті я набрався духу, переступив через поріг і підійшов до Сілвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь відвідувачем.
– Містер Сілвер, сер? – спитав я, простягаючи записку.
– Так, мій хлопче, – відгукнувся він, – мене звати Сілвер. А ти хто такий?
Побачивши листа від сквайра, він аж наче здригнувся.
– Он як! – проказав він вельми голосно, подаючи мені руку. – Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.
1 Сквайр – нетитулований дворянин, а також шанобливе звертання, що додається до прізвища.
І він затис мою долоню своїм дужим ручищем.
Раптом якийсь відвідувач у дальньому кутку схопився з місця і шмигнув до дверей.
Двері були біля нього, і він миттю опинився на вулиці. Але його поспіх привернув мою увагу, і я відразу ж упізнав, що то був той самий чоловік з лискучим обличчям і без двох пальців на руці, який першим приходив до капітана в “Адміралі Бенбові”.
– Гей, – вигукнув я, – тримайте його! Це Чорний Пес!
– Плював я, хто він такий, – озвався Сілвер. – Але він же не розрахувався! Гаррі, біжи-но схопи його!
Один з тих, що сиділи коло дверей, скочив на ноги й побіг наздоганяти втікача.
– Хоч би він був навіть адмірал Гок, а платити однак мусить! – закричав Сілвер, а тоді, пустивши мою руку, запитав:
– То як, ти кажеш, його звати? Чорний… як далі?
– Пес, сер! – відповів я. – Хіба містер Трелоні не розповідав вам про піратів? Це один з них.
– Що?! – заревів Сілвер. – У моєму закладі! Бене, біжи на поміч Гаррі! То це один з тих паскудників? Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.
Чоловік, якого він назвав Морганом, – старий сивий моряк з багряним обличчям, – покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.
– Ну, Моргане, – суворо запитав Довгий Джон, – ти ж уперше бачив цього Чорного… як там його… Чорного Пса, чи не так?
– Таки вперше, сер, – відповів Морган, уклоняючись.
– І ніколи раніш не чув його імені?
– Не чув, сер.
– Ну, це твоє щастя, Томе Моргане! – вигукнув господар таверни. – Якщо ти водитимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більш не буде в моєму закладі, щоб ти це знав. Що він тобі такого набалакав?
– Не пригадую, сер, – відповів Морган.
– А що в тебе на в’язах – голова чи баняк? – закричав Довгий Джон. – Він не пригадує, ач ти! Може, ти не пригадуєш, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що він там патякав – про подорожі, судна, капітанів? Викладай! Про що саме?
– Ми гомоніли про кілювання1, – відповів Морган.
1Кілювання – старовинна кара в англійському флоті: винного протягували на линві у воді під кілем судна.
– Про кілювання, кажеш? Дуже доречна штука, надто для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, тюхтію.
Коли Морган знову сів за столика, Сілвер схилився мені до вуха й довірче прошепотів, чим дуже улестив моє самолюбство:
– Чесний чолов’яга цей Том Морган, тільки ж безкебетний. А тепер, – сказав він уже вголос, – як його там?.. Чорний Пес?.. Ні, не знаю такого імені. Як ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість капітанові Трелоні! Бен – добрячий бігун. Мало хто з моряків бігає швидше за Бена. Від нього він не втече, їй-бо. Він тут базікав про кілювання? Та я його самого протягну під кілем!..
Вигукуючи все це, Сілвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, ляскав по столах долонею і виказував таке обурення, що переконав би у своїй щирості найнедовірливішого суддю чи поліцая. Проте коли я побачив Чорного Пса в “Підзорній Трубі”, мої давніші підозри знов ожили, і я тепер пильно придивлявся до кухаря. Та він був занадто розумний, хитрий і спритний, як на мене. Отож коли повернулися обидва захекані посланці й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар таверни страшенно вилаяв їх, – я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сілвера до цієї справи.
– Бачиш, Гокінсе, – сказав він, – яка прикра для мене ця пригода! Ну що подумає про мене капітан Трелоні? Цей клятий п’янюга сидів у моєму власному закладі й глитав мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він за один. І я попускаю, щоб він ушився в мене прямо з-під рук. Тож ти, Гокінсе, мусиш підтримати мене перед капітаном Трелоні. Ти молодий, але кмітливий, тебе не ошукаєш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, щойно ти увійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев’янці? Коли б я був при здоров’ї й силі, як колись, я б його вмліока злапав!.. Але тепер…
Та раптом Сілвер замовк і широко розтулив рота, ніби щось пригадавши.
– А гроші?! – прогримів він. – За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!
І, впавши на лаву, він так розреготався, аж з очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматись від сміху, і ми обидва зайшлися реготом на всю таверну.
– Ну й тюлень же я! – сказав він нарешті, витираючи щоки. – З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Бачиш, я й зараз повівся як юнга. А проте треба рушати, нічого не врадиш. Як треба, то треба, браття. Я тільки надіну свою стару трикутку, і ми підемо разом до капітана Трелоні доповісти йому про цю пригоду. Бо справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не додає честі ні тобі, ні мені… Але, чорти б його вхопили, здорово ж він піддурив мене із цими трьома кухлями!
І він знову зареготав так ревно, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, мимохіть таки приєднався до нього.
Ми пішли набережною, і невдовзі я переконався, що Сілвер дуже цікавий співрозмовник. Про кожне судно, яке ми проминали, він розповідав безліч цікавих мені речей: яке в нього оснащення, як зроблено його вітрила, скільки воно може взяти вантажу, під яким воно прапором. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, – вантажать, а третє вже лаштується до відплиття. Мову свою він пересипав різними бувальщинами з життя моряків і моряцькими висловами, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам’ятав. Тут я справді почав розуміти, що з нього мені може бути прегарний товариш у плаванні. Коли ми прийшли до заїзду, сквайр і доктор Лівсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти на оглядини шхуни, чи все там готове.
Довгий Джон з великим запалом розповів їм усе, що сталося в його таверні, анічого не приховавши.
– Адже так воно було, Гокінсе, правда? – раз у раз перепитував він мене, і я міг тільки підтверджувати правдивість його слів.
Обидва джентльмени вельми шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але всі ми були згодні, що нічого не можна було вдіяти. Доктор Лівсі та сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, рушив до дверей.
Літературний практикум
1. Яке враження Сілвер справив на Джима під час знайомства? Що здалося Джимові підозрілим? Чому юнак відкинув свої підозри?
2. Як Сілвер поводився з моряками в таверні? Як ставилися до нього відвідувачі? Обгрунтуйте відповідь прикладами з тексту.
3.Які риси характеру Сілвера й Джима розкрито в прочитаному вами уривку? На підтвердження наведіть приклади з тексту.
4. Коли і в який спосіб Сілвер завоював довіру Джима?
5. Подискутуйте! Чи можна стверджувати, що довіра Гокінса до Сілвера була беззастережною? Доведіть свою думку, спираючись на текст.
Призначивши час відплиття, Трелоні, Лівсі та Джим вирушили на “Еспань – йолу”. Капітан Смоллет – суворий і чесний моряк – розповів їм про свої підозри щодо поведінки команди, яка знала не лише мету подорожі, а й координати Острова Скарбів. Однак його сумніви не мали переконливого підтвердження, тож було вирішено обмежитися запобіжними заходами. Відтак “Еспаньйола” знялася з якоря.
Під час подорожі Джим зауважив, що кухар Сілвер у пошані в команди і має неабиякий вплив. До самого Джима кухар ставився чемно й навіть ласкаво.
Хлопець часто заходив до нього в камбуз1 побалакати з папугою, якого на честь відомого пірата було названо капітаном Флінтом.
А невдовзі Джим випадково підслухав розмову кухаря з кількома моряками. Так він довідався, що Сілвер – жорстокий і небезпечний ватажок піратської зграї, якого боявся сам капітан Флінт. Значну частину екіпажу “Еспаньйоли” складали розбійники з тієї зграї. З рештою моряків потайки велися перемови щодо переходу в табір піратів. Сілвер мав підступний план: з допомогою досвідченого капітана Смоллета дістатися Острова Скарбів, там убити його, доктора Лівсі, сквайра Трелоні та усіх їхніх прибічників і захопити скарби.
На таємній нараді Джим розповів про змову піратів капітану Смоллету, Лівсі та Трелоні. Становище видавалося досить скрутним, адже чисельна перевага була на боці розбійників (дев’ятнадцять піратів проти сімох порядних моряків). Порадившись, герої вирішили вдавати повну необізнаність щодо плану Сілвера й скористатися першою-ліпшою нагодою для раптового нападу на негідників.
Тим часом “Еспаньйола” наблизилася до острова. Моряки поривалися на берег, гадаючи, що відразу знайдуть скарби. Аби запобігти заколоту, капітан Смоллет відпустив їх на прогулянку островом. Утім, обережний Сілвер залишив на борту кількох піратів, які мали пильнувати за капітаном та його прибічниками. Решта матросів на чолі з кухарем човнами вирушили на острів. До них потайки приєднався Джим, який хотів дізнатися, що відбуватиметься у ворожому таборі. Діставшись берега, хлопець утік від небезпечних супутників.
Частина третя. МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
Розділ XIV. Перший удар
Досліджуючи місцевість, Джим вийшов до вкритого очеретом болота. Аж раптом до нього долинули голоси.
Плазом – повільно, але вперто – я посувався вперед. Нарешті, підвівши голову й глянувши в прогалину між листям, я побачив на зеленій галявинці коло болота Джона Сілвера й одного матроса. Вони стояли під деревами один проти одного й жваво розмовляли.
Їх палом палило сонце. Сілвер кинув на землю свою трикутку, і на його зверненому до співбесідника широкому й гладкому обличчі, яке лисніло від поту, відбивалося майже благання.
– Братчику, – казав він, – та це ж тим, що я тебе дуже шаную, ну як ти цього не втямиш? Та коли б я не любив тебе всією душею, хіба ж став би тебе застерігати? Усе готове, і ти вже нічого тут не зміниш. Коли я й кажу тобі про це, то тільки тому, що хочу врятувати твою шкуру. Коли б хоч один із цих горлорізів довідався, про що я балакаю з тобою, Томе, – як ти гадаєш, що мені було б за те?
1Камбуз – кухня на кораблі.
– Сілвере, – озвався матрос, і я помітив, що обличчя йому пашіло, а голос звучав хрипко й тремтів, мов натягнутий трос, – Сілвере, ти вже в літах і маєш сором… принаймні така про тебе думка… У тебе є гроші, яких нема в більшості моряків. І ти ж не боягуз, як я знаю. То невже ж ти можеш злигатися з цією негіддю? Та ні, цього не може бути! Присягаюся Богом, я б радше дав відрубати собі руку!
Раптом якийсь галас перервав йому мову. Я побачив одного чесного моряка в нашій команді – і саме в цю мить почув про другого такого самого. Здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім ще один і трохи пізніше – несамовитий протяглий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли й галасливою хмарою закружляли вгорі, затьмарюючи небо. Довго ще цей передсмертний зойк бринів у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва тиша, яку порушували тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою.
Том здригнувся, мов підострожений кінь, але Сілвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю і стежачи за своїм співрозмовником, як готова до стрибка змія.
– Джоне! – сказав моряк, простягаючи до нього руку.
– Геть руки! – гаркнув Сілвер, відстрибнувши вбік так прудко й спритно, мов натренований гімнаст.
– Гаразд, Джоне Сілвере, я заберу руки геть, коли ти цього хочеш, – відповів матрос. – Та це тільки твоє нечисте сумління страхає тебе. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?
– Що сталося? – перепитав Сілвер, посміхаючись недоброю посмішкою, але й насторожено; його очі на широкому обличчі здавалися не більшими за вістря голок і блискучими, як скляні скалки. – Що сталося? О, це, мабуть, Елен.
Цієї миті бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.
– Елен! – вигукнув він. – Пухом йому земля, чесному морякові! А ти, Джоне Сілвере… Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу свій обов’язок. То вбий і мене, коли можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.
Із цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і рушив до берега. Та йому не судилося відійти далеко. Джон скрикнув, учепився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою милицю і щосили пошпурив у Тома. Милиця зі свистом пролетіла в повітрі й ударила матроса гострим межи плечі. Том скинув угору руки, хекнув і впав.
Чи його серйозно поранило, чи ні – ніхто вже не дізнається. Удар був такий сильний, що міг перебити йому хребта. Але Довгий Джон не дав Томові прийти до пам’яті. Без милиці, на одній нозі, він спритно, як мавпа, скочив на нього й двічі втопив ножа по саму колодку в беззахисне тіло. Зі своєї схованки я чув, як тяжко дихав убивця, завдаючи ударів.
Я не знаю, що… означає знепритомніти. Але пригадую, що тоді все закрутилося в мене перед очима, як у тумані. І Сілвер, і птахи, й вершина Підзорної Труби – усе вихором замигтіло, захиталося й попливло, а у вухах залунали дзвони й гул якихось далеких голосів.
Коли я отямився, милиця була вже в мерзотника під пахвою, а трикутка на голові. Перед ним на землі лежало нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякісінької уваги, спокійно витирав жмутком трави свого закривавленого ножа.
Ніщо навколо не змінилося. Сонце так само нещадно пекло повите опарами болото й високий шпиль гори, і не йнялося віри, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно увірвалося людське життя.
Аж це Джон засунув у кишеню руку, витяг свистка й кілька разів переливчасто свиснув. Посвист розкотився далеко навсібіч у гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть люди! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних хлопців з команди, і хтозна, чи не чекає й мене така сама доля, як Елена й Тома?
Не гаючи більше ні хвилини, я обережно виповз із чагарнику й гайнув у ліс, де дерева росли не так густо. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався зі своїми товаришами, і ця небезпека ніби додавала мені сил. Ледве вибравшись із хащі, я побіг так швидко, як зроду не бігав, – не вважаючи куди біжу, аби тільки далі від убивць. Страх мій наростав і нарешті перетворився на якесь божевілля.
Бо ж і справді, становище моє було просто безвихідне. Хіба я насмілюсь, коли вистрелить гармата, сісти в шлюпку разом із цими душогубами, руки яких у людській крові? Хіба перший-ліпший з них, побачивши мене, не скрутить мені шию, мов куликові? Хіба сама моя відсутність не довела їм, що я їх остерігаюся, а отже, про все здогадуюсь? “Усьому кінець, – подумав я. – Прощавай, “Еспаньйоло”, прощавайте, сквайре, докторе й капітане!
Мені залишається тільки померти – або від голоду, або від рук бунтівників”.
Тим часом я біг усе далі, не помічаючи місцевості, і незабаром опинився біля підніжжя невисокого пагорба з двома шпилями. Але цю мить новий переляк прикував до землі мої ноги й змусив серце завмерти.
Розділ XV. Людина з острова
З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було – ведмідь, людина чи мавпа, я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.
Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене чекають убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватися мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора; тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямку до шлюпок.
Однак дивна істота з’явилася знову: оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатися на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте – це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався.
Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура й ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг уперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.
Я знову зупинився.
– Хто ви такий? – запитав я.
– Бен Ган, – відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. – Я бідолашний Бен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.
Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилася на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття й решток матроської роби; це руб’я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних гудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес1 із мідною пряжкою.
– Три роки! – вигукнув я. – Ваше судно зазнало аварії?
– Ні, братику, – відповів він. – Мене тут висадили.
Я чув про цю жахливу кару в піратів: винного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.
– Атож, братику! – скрикнув він. – Слухай, а як тебе звати?
– Джим, – сказав я йому.
– Джим, Джим… – вимовив він раз і другий, вочевидь, дуже задоволений. – Знаєш, Джиме, жив я давніше так, що сором і казати. Але саме провидіння закинуло мене сюди. У самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода… Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб’єш. А ще, Джиме,- він озирнувся на всі боки й стишив голос до шепоту: – Я тепер – багатій!
Цієї миті мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:
– Багатій! Багатій! Послухай, Джиме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джиме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! – Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця: – Скажи мені правду, Джиме. Це не Флінтів корабель?
Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:
– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це – велике лихо для всіх нас.
– Але ж там нема… людини… на одній нозі? – насилу видушив він із себе.
– Сілвера? – перепитав я.
– Атож, Сілвера, – підтвердив він. – Це його ім’я.
– Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.
Бен Ган усе ще тримав мене за руку й при цих словах мало не скрутив її.
– Якщо тебе підіслав Довгий Джон, – сказав він, – то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?
Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, у якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.
1Черес – широкий шкіряний пояс, зшитий із двох складених разом пеменів так, що має всередині порожнину для грошей та інших цінних речей.
– Ти добрий хлопак, Джиме, – сказав він. – Але зараз ви всі зав’язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана – Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?
Я сказав йому, що сквайр – найзичливіша людина у світі.
– Воно-то, може, й так, – відказав Бен Ган, – але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джиме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?
– Певно, що згодиться, – сказав я. – Кожному матросові припаде своя пайка.
– І він одвезе мене на батьківщину? – спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя.
– Аякже! – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємося цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.
– Отже, – сказав він, – ти так гадаєш. – І зітхнув з неабиякою полегкістю.
Тим часом капітан Смоллет та його прибічники висадилися на острові й захопили добре обладнаний форт1, колись збудований Флінтом. Там до них приєднався Джим Гокінс. А наступного дня укріплення атакували пірати. Виявивши мужність і рішучість, команда капітана Смоллета утримала позиції.
Після бою Джим потайки від друзів поплив на “Еспаньйолу”. Він планував перерізати якірну линву, аби течія викинула корабель на берег – це мало перешкодити втечі розбійників з острова. Юнакові вдалося здійснити задумане. На його щастя, на “Еспаньйолі” залишилося тільки двоє піратів, та й ті були напідпитку. Розбійники зчинили між собою бійку, унаслідок якої один з них загинув, а другий дістав поранення. З допомогою останнього Джим привів шхуну до берега. Та щойно “Еспаньйола” пришвартувалася, пірат підступно атакував юнака. У цьому двобої Джима було поранено в плече, а його ворог загинув. Обробивши рану, юнак вибрався на берег і в темряві дістався форту, де сподівався знайти своїх друзів. Однак з’ясувалося, що вони здали укріплення, тож Джим потрапив до рук ворогів.
Частина шоста. КАПІТАН СІЛВЕР
Розділ ХХУIII. У ворожому таборі
У блокгаузі2 були всі шестеро піратів – більше ніхто з них не зостався живий. П’ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п’яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно-бліде лице й закривавлена пов’язка в нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно.
1Форт – оборонна споруда.
2Блокгауз – польове укріплення з бійницями для ведення кругового вогню, розраховане на самостійну оборону невеликої групи військ.
Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.
На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір’я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно.
– Ти ба! – сказав він. – Та це ж сам Джим Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи! Отож ти, Джиме, – звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, – завітав до нас. Це вельми приємна несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!
На все це я, звісна річ, не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитися в очі Сілверові, хоч на серці в мене був чорний розпач.
А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:
– Ну, коли ти вже тут, Джиме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, й прийшов. Капітан Смол лет – чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. “Як треба, то треба”, – вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися капітана. Та й доктор лютий на тебе. “Невдячний поганець!” – ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутися до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитися на самоті, то мусиш пристати до капітана Сілвера.
Від слів пірата мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі таки живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.
– Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках, – провадив далі Сілвер, – бо ти й сам це бачиш.
За його ледь глузливою балаканиною прочувалася смертельна погроза, і від цього щоки в мене розпашіли, а серце в грудях боляче стислося.
– Ніхто тебе, хлопче, не силує, – сказав Сілвер. – Зміркуй сам. Та й квапитися нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!
– Ну що ж, – відповів я, трохи посмілішавши, – коли я маю вибирати, то ви повинні перше пояснити мені, що тут сталося, чому ви тут і де тепер мої друзі.
– Що тут сталося? – похмуро бовкнув один з піратів. – На це треба добрячого розумаку, аби все до ладу розшолопав!
– Стули халяву, поки тебе не питають! – брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: – Учора вранці, містере Гокінсе, – сказав він, – до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. “Капітане Сілвере, – сказав він, – вас зраджено.
Шхуна зникла”. Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто-бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми – а побий мене грім, нема-таки шхуни! Зроду-віку я не бачив таких ідіотських пик, як були тоді в наших хлопців, і ти можеш повірити, що моя була найідіотськіша. “Тож ідемо на мирову”, – сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз… А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди.
Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі:
– А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку. “Скільки вас лишилося?” – спитав я. – “Четверо, – відповів доктор, – і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, – так сказав доктор, – і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!” Оце такі були останні його слова.
– І це все? – поцікавився я.
– Усе, що тобі треба знати, синку, – відповів Сілвер.
– А тепер я маю вибирати?
– Та вже ж не інакше, – мовив Сілвер.
– Гаразд! – почав тоді я. – Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде, – мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, – мовив я, чимдалі більше збуджуючись. – По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюся вас як торішнього снігу. Хочете – вбийте мене, хочете – лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. Із моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватися від шибениці.
Я замовк, бо – не критиму від вас – хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячилися на мене, мов ті барани. Не давши їм часу отямитись, я повів далі.
– І ще, містере Сілвере, – сказав я, – ви, сподіваюся, кращий за інших у цій компанії. Тож у разі моєї смерті, прошу, розкажіть докторові все, як було.
– Матиму це на увазі, – відказав Сілвер таким чудним тоном, що я ну ніяк не міг второпати, чи глузує він з мене, чи йому таки сподобалася моя сміливість.
– То чого з ним цяцькатись! – лайнувшись, вигукнув Морган.
Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.
– Ані руш мені! – закричав Сілвер. – Ти що за один, Томе Моргане? Може, ти тут капітан? То я покажу тобі, де твоє місце, бісова душа! А будеш мені перечити, то підеш туди, куди вже пішло чимало таких жевжиків за останні мої тридцять років – хто на рею, а хто, хай йому трясця, рибам на поживу! Затям це, Томе Моргане: не було ще такого, що заїдався зі мною і не поплатився за це життям!
Морган мовчав, але решта піратів невдоволено загули.
– Отакі ви завше, – мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. – Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни, як до бою! Як не хочете битися зі мною, як годиться джентльменам фортуни, то коріться, бодай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого зважливого, як він. Він виявив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щури! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.
Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все так само калатало, наче молот, хоч у мене вже з’явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, спираючись на стіну й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгауза й почали там перемовлятись – їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка.
Невдоволені пірати вийшли з приміщення, аби порадитися. Джон Сілвер залишився наодинці з Джимом.
Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.
– Слухай, Джиме Гокінсе, – ледь чутно прошепотів він, – ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше – тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам’ятай, що я обстаю за тобою.
Я не збирався цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу потрапити на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: “Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти, Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він – твоя остання карта! Послуга за послугу, – сказав я. – Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу”.
Мене це страшенно вразило: які ж мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!
– Що зможу, те зроблю, – пообіцяв я.
– То й згода! – вигукнув Довгий Джон. – Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок.
Він націдив у кварту бренді з барильця й запропонував мені:
– Покуштуєш, братику? – І коли я відмовився, сказав: – То я сам хильну трохи, Джиме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джиме?
Певно, на обличчі моєму з’явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.
– А так, він дав мені карту, – докинув він. – І щось за цим є, Джиме, щось є… – погане чи й добре.
Він знову ковтнув з кварти й похитав своєю великою головою, як людина, що сподівається найгіршого.
Після короткої наради пірати вручили Сілверові “чорний знак”, на якому було написано “Скинуто”, й заявили, що обрали іншого капітана. Однак Довгий Джон зумів переконати їх у своїй незамінності й залишився ватажком розбійницької зграї.
Наступного дня до форту завітав доктор Лівсі, який вважав за обов’язок надати допомогу пораненим і хворим на пропасницю піратам. Перебування Джима серед розбійників він сприйняв як зраду, але, вислухавши розповідь хлопця, розчулився й запропонував йому негайно втекти. Джим мусив відмовитися, адже раніше пообіцяв Сілверу не робити цього. Тоді лікар наказав кухареві берегти хлопця мов зіницю ока й швидко пішов до лісу.
Прихопивши із собою Джима, пірати вирушили на пошуки скарбів. Однак коли дісталися позначеного на карті місця, побачили порослу травою яму.
Розділ XXXIII. Падіння ватажка
Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Усі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.
– Джиме, – прошепотів він, – візьми оце й будь напоготові.
І дав мені двоцівкового пістоля.
Водночас Сілвер почав посуватися на північний бік, і коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решти піратів яма. Потім він глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: “Справи кепські”, – з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене так обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:
– Ви знову перекинулись до іншого табору.
Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком та лайкою пострибали один за одним у яму й стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету й затис її в жмені, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.
– Дві гінеї! – гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. – Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!
– Длубайтесь ще, хлоп’ята, – холодно й насмішкувато проказав Сілвер. – Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.
– Два-три каштани! – звереснув Меррі. – Браття, ви це чули? Кажу ж вам: він усе знав загодя! Гляньте на його пику, там усе це написано.
– Ех, Меррі, – мовив Сілвер. – Знов ти пнешся в капітани? Ну, й заповзятий ти, я бачу!
Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, усі вони опинилися на протилежному боці.
Отак і стояли ми, двоє по один бік, п’ятеро – по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем.
Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою і звернувся до своїх:
– Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один – старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий – щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття…
Він підвищив голос і підніс руку, готуючись до нападу. Але саме цієї миті – трах! трах! трах! – три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі полетів сторчголов до ями. Пірат з перев’язаною головою крутнувся мов дзига і теж упав крижем у яму, затріпавшись у передсмертних корчах. Решта троє щодуху дременули навтікача.
Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.
– Нарешті ми поквиталися, Джордже, – сказав Сілвер.
Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ган і Грей. Мушкети їхні ще диміли.
Джим був надзвичайно радий зустрічі з друзями. Дотримавшись домовленості, повернувся в команду й Джон Сілвер. А коли всі небезпеки минули, доктор Лівсі пояснив загадку зникнення скарбів: їх знайшов і переховав Бен Ган.
Кілька наступних днів команда капітана Смоллета з ранку до вечора переносила золото Флінта на “Еспаньйолу”. Відтак шхуна відплила від острова. На березі залишилося троє розбійників, яких капітан не наважився взяти на борт, побоюючись заколоту. Дорогою додому нічого не сталося, якщо не зважати на те, що кухар утік у першій-ліпшій гавані, прихопивши мішок з монетами. Після повернення до Брістоля друзі чесно поділили скарби, не забувши віддати обіцяну частку Бену Гану. Про Джона Сілвера вони більше ніколи не чули.
Запитання і завдання до прочитаного уривка
1. Перекажіть сцену розправи Сілвера над Томом. У яких деталях цього епізоду виявилася підступність пірата? Зверніть увагу на опис зовнішності Сілвера й Тома тієї миті, коли вони почули крик матроса Елена. На чому наголошує оповідач у цьому описі?
2. Що відчував Джим, спостерігаючи за розправою Сілвера над чесним матросом? Обгрунтуйте свою відповідь, спираючись на текст.
3. Як Джим познайомився з Беном Ганом? Який вигляд мав остров’янин? Чому Бен Ган опинився на безлюдному острові? Як змінився його погляд на життя внаслідок трирічного перебування там?
4. Як поводився Джим Гокінс у піратському полоні? Які моральні якості юнак виявив у цьому епізоді?
5. Подискутуйте! Чому Сілвер вирішив узяти Джима під свій захист?
6. Як Сілвер і Джим поводилися під час сутички з піратами біля порожньої схованки? Які риси характеру героїв розкрилися в цьому епізоді?
Запитання і завдання до прочитаного твору
1. За поданим зразком складіть план характеристики Джима Гокінса: Пригоди / Риси характеру. Доберіть до кожного пункту плану відповідні цитати з тексту.
2. Які зміни в характері Джима Гокінса відбулися впродовж розвитку подій?
3. Схарактеризуйте стосунки всередині піратської зграї. На чому трималася влада Сілвера над розбійниками?
4. Визначте основні риси характеру Джона Сілвера. Чим відрізняється ватажок піратів від звичайного “лиходія”?
5. Чому, на вашу думку, автор “доручив” вести оповідь Джиму Гокінсу?
6. Подискутуйте! Чи можна вважати Сілвера непересічною особистістю? Доведіть свою думку.
7. Підготуйтеся до читання в ролях розділу “У ворожому таборі”.
ЛІТЕРАТУРНИЙ НАВІГАТОР
Нове знайомство
Велику популярність серед читачів здобули пригодницькі романи французького письменника Жуля Верна. Загалом його творча спадщина налічує понад сто томів, до яких увійшли не лише художні твори, адже письменник займався ще й науковими дослідженнями, зокрема в галузі географії. Однак широкому загалу Верн відомий передусім як автор захопливих книжок для юнацтва.
Пристрасний потяг до активного пізнання світу письменник виявив ще в дитинстві. Він просто-таки марив морськими подорожами, а в одинадцять років навіть спробував потайки від рідних помандрувати до Індії. Здійсненню цього наміру перешкодив батько, який встиг зупинити хлопчика раніше, ніж судно знялося з якоря.
Згодом Жуль переїхав до Парижа, сподіваючись досягти успіхів на літературній ниві. Саме там у нього виникла ідея створити “роман науки”, який мав у цікавій формі пропагувати наукові знання.
Першим втіленням цього задуму став роман “П’ять тижнів на повітряній кулі” (1862), присвячений популярній на той час темі досліджень Африканського континенту. Окрилений читацьким успіхом, письменник склав план серії “Незвичайні пригоди”, над якою працював до кінця життя. Результатом багаторічної праці стали шістдесят п’ять книжок, серед яких “Діти капітана Гранта”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Двадцять тисяч льє під водою”, “Подорож навколо світу за 80 днів” та інші художні твори.
Жуль-вернівські “романи науки” запам’ятовуються не лише захопливими сюжетами. Кожний з них у цікавій художній формі розкриває величезні можливості науки, висвітлює її роль у прогресі людства.
Пригодницьку лінію творів Верна часто побудовано на загадці. Аби розгадати її, герої долають сповнений численних перешкод і випробувань шлях, на якому виявляють найкращі риси характеру.
Виклад наукових відомостей у жуль-вернівських романах зазвичай жвавий, подекуди гумористичний. Їхнім типовим персонажем і активним учасником пригод є дещо кумедний, але шляхетний учений-дивак. Письменник наголошує на практичному значенні й діяльній силі наукових знань: вони допомагають героям приймати правильні рішення в критичних ситуаціях, долати скрутні обставини і навіть рятують від загибелі.
Сполучною ланкою між науковими та пригодницькими елементами у творах Верна є віра автора в людські чесноти й силу розуму, його непохитна впевненість у тому, що науковий прогрес поліпшуватиме життя на нашій планеті.
Книжкове частування
До найвідоміших романів Жуля Верна належить твір “П’ятнадцятирічний капітан” (1878). У ньому описано тривалу й ризиковану мандрівку невеликої компанії під проводом п’ятнадцятирічного Діка Сенда. Юний матрос узявся самотужки привести шхуну “Пілігрим” до Американського узбережжя, коли капітан і команда судна загинули під час полювання на кита. Однак через підступність работоргівця Негору “пілігримівці” опинилися на Африканському континенті, де на них чигали численні небезпеки…
Пробираючись через джунглі до найближчої річки, Дік і його супутники сховалися від грози в порожньому термітнику1. А невдовзі надійний на позір захисток затопило тропічною зливою…
1Термітник – наземна частина житла термітів (тарганоподібних комах).
Цитата
Скільки спав Дік, важко було сказати, аж враз його розбудило відчуття чогось холодного. Він підхопився на ноги й, жахнувшись, побачив, що термітник заливає вода. За кілька секунд вона піднялася до нижніх ярусів, де спали Том і Геркулес.
Дік Сенд розбудив їх і сказав про нову небезпеку.
Засвітили ліхтар, і всередині термітника стало ясно.
– Може, проб’ємо стіну вище води? – запропонував старий негр.
– Хтозна, чи це треба, Томе: якщо тут води на п’ять футів1, то невідомо, чи зовні вона не стоїть вище. Там вона може сягати шести-семи футів або й більше.
– То ви думаєте, містере Діку?..
– Я думаю, Томе, що вода, піднявшись до певного рівня всередині термітника, стиснула повітря в ньому, і це стиснене повітря не дає їй піднятися вище. Але якщо ми проб’ємо стіну, повітря вихопиться назовні, його тиск усередині зменшиться і вода підніметься до того самого рівня, що й ззовні. Якщо ж зовнішній рівень буде вищим від дірки, яку ми проб’ємо, то вода підніматиметься доти, доки її знову спинить стиснене повітря. Треба пробити дірку вище зовнішнього рівня. А як це вгадати? Ми в цьому термітнику – мовби робітники у водолазному дзвоні.
– Що ж робити? – запитав Том.
– Насамперед добре все обміркувати, а потім уже діяти. Необачність може коштувати нам життя.
Він вирішив спершу пробити дірочку в глиняній стіні на фут вище від рівня води в термітнику, тобто на сім футів від долівки. Якщо в цю дірочку проникне свіже повітря, то верх термітника виступає над водою. Якщо ж дірочку буде пробито нижче рівня води ззовні, то вода в термітнику підніметься вище дірочки, витіснивши повітря. У такому разі, швидко заткнувши дірочку, доведеться пробивати ще одну, на фут вище, і так далі. А якщо і в дірочку, пробиту вгорі термітника, рине вода, це означатиме: вона стоїть в улоговині вище п’ятнадцяти футів, отже, затоплена вся колонія термітів. У такому випадку Дікові і його супутникам, ув’язненим у термітнику, навряд чи вдасться врятуватися від найжахливішої смерті – через повільне задушення!
Дік Сенд знав це, але залишався спокійним. Він заздалегідь зважив усі можливі наслідки того, що задумав. Та й, зрештою, чекати далі вже нікуди. У термітнику ставало чимдалі важче дихати, бо повітря було перенасичене вуглекислим газом.
Дік Сенд вирішив просвердлити стіну термітника шомполом з гвинтовою нарізкою на кінці.
За хвилину шомпол просвердлив стіну. Відразу долинув глухий шум, схожий на звук, з яким повітряні бульбашки пробиваються крізь рідину. Повітря виривалося з термітника назовні, а рівень води в ньому почав підніматися. Нарешті вода зупинилася, закривши дірочку. Отже, її зроблено надто низько.
1Фут – міра довжини, що дорівнює 30,48 см.
– Візьмімо вище! – мовив Дік Сенд, мерщій замазуючи дірочку глиною.
Вода в термітнику вже не прибувала, але повітряний простір за цей час зменшився на добрих вісім дюймів1. Дихати ставало чимдалі важче, бо кисню в повітрі меншало й меншало. Про це свідчив і ліхтар: полум’я в ньому почервоніло, а тоді почало поволі тьмяніти.
Дік Сенд негайно заходився свердлити отвір – на фут вище від першого. Якщо й ця спроба буде невдалою, вода в термітнику підніметься ще вище… Але треба ризикнути – іншої ради немає!
Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір – нижче рівня води ззовні!
Становище було справді жахливим. Місіс Велдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Усі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.
– Невже весь термітник під водою? – прошепотів Дік Сенд.
Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір – під самісіньким верхом термітника.
Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник…
– Місіс Велдон, – мовив Дік Сенд. – Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватися лише в тому випадку, коли верх термітника виступає над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?
– Свердли, Діку, – відповіла місіс Велдон.
Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Велдон і її супутники опинилися в непроглядній пітьмі.
Геркулес учепився за один з ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче – шар її був товстіший і твердіший. Місіс Велдон, Джек, кузен Бенедикт, забравшись на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку має прохопитися повітря – і життя або ж вода – і смерть!
Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря… Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і зупинилася. Отже, нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води – однакові.
Верх термітника виступає над водою! Місіс Велдон і її супутників врятовано!
1Дюйм – міра довжини, що дорівнює 2,54 см.
Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору
1. Назвіть основні події мандрівки “пілігримівців”.
2. Які риси характеру виявив Дік Сенд під час зображених у творі пригод? Чи можна назвати його справжнім капітаном? Обгрунтуйте відповідь прикладами з твору.
3. Яку таємницю покладено в основу сюжету твору “П’ятнадцятирічний капітан”? Коли і за яких обставин героям вдається її розкрити?
4. Які наукові відомості містяться в романі “П’ятнадцятирічний капітан”? Як автор розкриває практичне значення цих знань?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)