ОСТРІВ СКАРБІВ – РОБЕРТ ЛЬЮЇС СТІВЕНСОН
ЛЮДИНА В ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАННЯХ
РОБЕРТ ЛЬЮЇС СТІВЕНСОН
ОСТРІВ СКАРБІВ
Ллойдові Осборну*, американському джентльменові, присвячує цю оповідь, задуману й нарешті завершену в згоді з класичними його смаками,- вдячний за багато спільно проведених приємних годин
Автор
Частина перша
Старий пірат
Розділ І. СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ЗАЇЗДІ “АДМІРАЛ БЕНБОВ” *
Сквайр* Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про острів скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік, з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі
П’ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана*.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг*, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
– Бухта нічогенька,- пробурмотів він нарешті.- Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
– То й гаразд! – сказав моряк.- Пристань саме для мене.
То був дуже мовчазний чоловік. Цілі дні він сновигав берегом бухти або вибирався на скелі зі своєю мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у світлиці в кутку біля коминка й попивав міцний ром, змішаний з водою. Здебільшого він не озивався, навіть коли до нього зверталися – тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі невдовзі призвичаїлися не турбувати його. Щоразу, повернувшися з прогулянки, він запитував, чи не показувалися біля заїзду які-небудь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, бо йому нудно на самоті. Але зрештою завважили, що він, навпаки, силкується уникати сторонніх. Коли якийсь моряк, пробираючись надбережною дорогою до Бристоля, завертав до “Адмірала Бенбова”, наш капітан наважувався вийти до світлиці, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він звичайно сидів тихенько, наче миша.
А бувало й так, що він замовляв випивку на всіх і силував наших відвідувачів, що тремтіли з жаху, вислуховувати його розповіді про морські пригоди або підспівувати йому гуртом. І дуже часто стіни нашого будинку аж ходором ходили від “Йо-го-го, ще й пляшечка рому”, бо всі запрошені, побоюючись за своє життя, намагалися перекричати один одного і співати якнайголосніше, щоб не наразитись на прикрість, бо в такому настрої капітан був справді небезпечним: він то грюкав кулаком об стіл, аби всі замовкли; то раптом спалахував буйним гнівом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленів, що ніхто не звертався до нього із запитаннями, а це означало, що товариство неуважно слухає його. Він нікого не випускав із заїзду, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.
Але з часом ми всі так призвичаїлися до цієї пісні, що вже не звертали на неї ніякої уваги, і того вечора пісня про мерця була новиною лише для доктора Лівсі. Як я помітив, вона справила на нього не дуже приємне враження, бо він сердито подивився на капітана,..
– Якщо ви не покинете пиячити, то світ незабаром позбудеться одного з найбрудніших мерзотників.
Старий у нестямі аж озвірився. Він скочив на ноги, вхопив і розкрив моряцького складного ножа і, виважуючи його на долоні, почав грозитися, що приткне лікаря до стіни.
Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перше, говорив до капітана через плече тим самим спокійним тоном, хіба, може, трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але зовсім спокійно й твердо:
– Якщо ви зараз не сховаєте ножа до кишені, присягаюся своєю честю, що вас повісять після першої ж сесії нашого виїзного суду.
Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки одгаркувався, мов побитий пес.
Розділ IV. КАПІТАНОВІ ПАПЕРИ
– У такому разі, коли Джім не заперечує, ми розкриваємо пакета.
І Лівсі поклав пакета перед собою на стіл.
Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свою валізку з інструментами й розрізав шви хірургічними ножицями. Усередині там були дві речі: зошит і запечатаний конверт…
Конверт був запечатаний у кількох місцях, а за печатку правив наперсток, чи не той самий, що я знайшов у капітановій кишені. Лікар обережно розкрив конверта, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи й широти, глибини моря біля берегів, з назвами пагорбів, заток та бухт і взагалі з описом усього того, що треба знати, аби безпечно підвести корабель до берега й об’якоритись.
Острів простягався на дев’ять миль уздовж і на п’ять ушир і формою своєю нагадував гладкого дракона навстоячки. На карті було позначено дві добре захищені від вітру гавані й гору в центрі острова, названу Підзорна Труба. Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики червоним чорнилом: два у північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, дуже відмінним від капітанових карлючок, було написано: “Більша частина скарбу тут”.
На зворотному боці карти та сама рука додала ще такі пояснення:
“Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на пн. від пн.-пн.-сх.
Острів Кістяка на сх.-пд.-сх. і сх.
Десять футів.
Зливки срібла в північній ямі.
Знайдеш її, ідучи схилом східного пагорка, за десять сажнів на південь від чорної скелі, коли стати лицем до неї.
Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на пн. кінці Північного мису, прямувати треба на сх. і на чверть румба* до пн.
Дж. Ф.”
І все. Та хоч які ці записи були стислі й незрозумілі для мене, але сквайра і доктора Лівсі вони захопили надзвичайно.
– Лівсі,- заявив сквайр,- ви негайно кидаєте ваше злиденне лікарювання. Завтра я вирушаю до Бристоля.
За три тижні – та які там три тижні… за два тижні!., за десять днів!.. – ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірнішу команду на всю Англію. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе, Гокінсе, вийде неабиякий юнга. Ви, Лівсі,- корабельний лікар. Я – адмірал. Ми візьмемо з собою Редрута, Джойса й Гантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця, а відшукати там скарб – це ми зможемо заіграшки. І в нас буде стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…
– Трелоні,- мовив лікар,- я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва не підведемо вас. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.
– Хто це? – вигукнув сквайр.- Назвіть мені цього негідника, сер!
– Це ви самі,- відповів лікар.- Бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Не тільки ми троє знаємо про ці папери. Розбишаки, які вчинили напад на заїзд цієї ночі,- зухвало відчайдушні пройдисвіти, це безперечно, і так само й ті, що лишалися на вітрильнику, і ті, які, смію думати, нишпорять десь тут на березі,- вони ладні піти на все, аби допастися до цих скарбів. Тим-то жоден з нас не повинен ходити поодинці, поки ми не виберемось у чисте море. Я і Джім лишимося тим часом тут. Ви беріть з собою Джойса й Гантера, коли поїдете до Бристоля. І найголовніше – щоб жоден з нас ані писнув нікому про нашу знахідку.
– Лівсі,- відповів сквайр,- ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.
Частина друга
Корабельний кухар Розділ VII. Я ЇДУ ДО БРИСТОЛЯ
Поки ми готувалися до відплиття, минуло набагато більше часу, ніж гадав сквайр, і так само не справдилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі не відпускати мене від себе: він мусив поїхати до Лондона, знайти іншого лікаря, що заступив би його в нашій окрузі. Сквайр мав силу всяких клопотів у Бристолі. А я жив у його садибі майже як бранець під опікою старого доглядача дичини Редрута, весь сповнений мрій про море, про дивовижні острови та пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її до найменших подробиць. Улаштувавшись біля вогню в кімнаті доморядника, в мріях своїх я підпливав до острова з різних боків, досліджував кожен вершок його поверхні, тисячу разів видирався на гору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини милувався чудовими й мінливими краєвидами. Часом у моїй уяві острів аж кишів дикунами, з якими ми билися, часом його заселяли небезпечні хижаки, які ганялися за нами. Але при всій своїй фантазії я не міг уявити й близько тих дивних і трагічних пригод, що сталися з нами там насправді.
Так минуло кілька тижнів, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою допискою на конверті:
“Якщо лікар відсутній, листа має розкрити Том Редрут або молодий Токіне”.
Дотримуючись цієї вказівки, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо Редрут міг читати хіба тільки друковане) такі важливі новини:
Готель “Старакітва”, Бристоль,
1 березня 17… року.
ЛЮБИЙ ЛІВСІ!
Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу водночас на обидві адреси.
Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Годі й мріяти про кращу шхуну – навіть дитина може нею керувати. Водотоннажність її – двісті тонн. Назва – “Еспаньйола”.
Я дістав її за посередництвом свого давнього приятеля Блендлі, що виявився на диво справною діловою людиною. Він працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, себто про наші скарби…
– Редруте,- сказав я, уриваючи читання,- докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.
– А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? – пробурмотів доглядач дичини.- Чого б це сквайр мав мовчати? Аби догодити докторові Лівсі, чи що?
Я вирішив більше не висловлювати своїх зауважень і став читати далі:
Блендлі сам відшукав “Еспаньйолу” і завдяки своїй спритності купив її за сміховинно малу ціну. Щоправда, є в Бристолі людці, дуже упереджені до Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік на будь-що піде задля грошей, ніби “Еспаньйола” належала йому і він продав мені її втридорога,- а це безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.
Отже, з судном не було ніяких затримок. Хоча робітники, що опоряджали шхуну, працювали спершу дуже мляво, але потім справи почали налагоджуватись. Багато мороки з добором команди.
Я вирішив найняти душ двадцять (на випадок нападу тубільців, піратів або цих клятих французів).
Я стояв на набережній, коли зовсім випадково зайшов у розмову з одним незнайомцем. Виявилося, що він старий моряк, тримає шинок, знає всіх моряків у Бристолі. Збавивши собі здоров’я на березі, він хоче найнятися хоч би й кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він саме тому й пришкандибав у порт, аби подихати солоним морським повітрям.
Це мене дуже зворушило (вас, гадаю, так само б), і я з жалю до нього тут-таки запропонував йому місце корабельного кухаря. Звуть його Довгий Джон Сілвер, і в нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, якнайкраща рекомендація для нього, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під проводом безсмертного Гока*. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте лишень, в який ганебний вік ми живемо!
Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Сілвер і я, ми за кілька днів дібрали команду справжніх випробуваних моряків – не дуже, може, привабливих на вигляд, але, судячи з усього, страшенних відчайдухів. Запевняю, що з такою командою ми можемо битися хоч би й проти фрегата*.
Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я найняв. Він зразу ж довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими небезпечно вибиратися у сповнене пригод плавання.
Тілом і душею я почуваю себе чудово – їм, наче бик, сплю мов убитий. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Швидше б у море! І до дідька скарби. Морська слава, а не скарби, ось що паморочить мені голову!
Отже, Лівсі, мчіть сюди на поштових. Не гайте ні години, якщо поважаєте мене.
Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрута попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва якнайшвидше їдуть до Бристоля.
Джон Трелоні
Post scriptum. Забув повідомити вас, Лівсі, що Блендлі, який, між іншим, обіцяє надіслати нам на допомогу друге судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан великий упертюх, але в усьому іншому просто неоціненний. Довгий Джон Сілвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерров. А я вже маю на оці боцмана, що грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї “Еспаньйоли” все буде, як на військовому кораблі.
Розділ X. ПЛАВАННЯ
Бувши на борту, Джон Сілвер прив’язував свою милицю ремінцем до шиї, щоб мати вільні обидві руки. Цікаво було дивитись, як він, спираючись милицею в переділку і похитуючись у згоді з кожним порухом судна, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найбільшу хитавицю проходив палубою. То перебираючи руками мотузяні петлі, зумисне для нього підвішені в найширших місцях (матроси називали їх “сережки Дов – годжона”), то спираючись на милицю або волочачи її за собою на ремінці, він так швидко пересувався, що й котрогось здорового міг випередити. Хоча ті матроси, які плавали з ним давніше, дуже шкодували, що він уже підупав на силі.
– Наш Тулуб неабиякий чоловік,- казав мені стерничий.- Замолоду він добре вчився і як схоче, може говорити, мов з книжки читає. А що вже хоробрий він, наш Довгоджон,- лев проти нього ніщо! Я бачив, як раз він зітнувся з чотирма – загріб їх і буць голова об голову – а сам був без зброї!
Вся команда поважала його і навіть слухалася. Сілвер знаходив слушне слово для кожного і кожному вмів прислужитися. Зі мною він був завжди ласкавий і щоразу радів, коли я заходив до нього в камбуз, де було дуже охайно й чисто, посуд аж вилискував, а в кутку висіла клітка з папугою.
– Заходь, Гокінсе,- запрошував звичайно Сілвер,- заходь побалакати з Джоном. Нікому я так не радий, як тобі, синку. Сідай і послухай новини. Ось Кап’тан Флінт – я назвав свого папугу Кап’таном Флінтом на честь славетного пірата,- так ось Кап’тан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Кап’тане?
Папуга неймовірно швидко починав торохтіти:
– Піастри!* Піастри! Піастри! – і так товк доти, аж тебе візьме подив, як то він не захлинеться, або поки Джон не закриє клітки хустиною.
– Оцей птах,- казав він,- прожив уже, мабуть, років з двісті, Гокінсе. Папуги страшенно живучі. І коли хто бачив на своєму віку більше зла, ніж мій папуга, то хіба що сам диявол. Цей папуга плавав з Інглендом, великим кап’таном Інглендом, піратом. Він бачив, як добували золото з потоплених кораблів. Отам він і навчився кричати “піастри”, що й не дивно: адже тоді, Гокінсе, видобули триста п’ятдесят тисяч піастрів!
І ось після заходу сонця, закінчивши роботу, я вже збирався вкладатись на свою койку, але нараз мені закортіло з’їсти яблука. Я вибіг на палубу. Вахтові зосереджено дивились уперед, чи не з’явиться там острів. Стерничий, спостерігаючи за вітрилами, легенько насвистував. Крім цього, тишу порушували тільки хвилі, що хлюпотіли обабіч шхуни.
Мені довелось залізти в діжку, щоб намацати на дні одне-однісіньке яблуко. Присівши там у темряві, заколисаний плюскотом води й розміреним погойдуванням судна, я мало не заснув. Аж це раптом діжка хитнулася, коли хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу.
Я хотів був уже вилізти, як почув, що цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сіл вера. І не встиг він промовити й десятка слів, як я поклав собі нізащо в світі не вилазити з діжки. Я скорчився там на дні й прислухався, тремтячи з жаху й цікавості. З цього першого десятка слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер тільки від мене.
Розділ XI. ЩО Я ПОЧУВ, СИДЯЧИ В ДІЖЦІ З-ПІД ЯБЛУК
– Так воно ведеться з джентльменами фортуни,- казав Сільвер.- Життя їхнє нелегке, раз у раз їм загрожує шибениця, зате наїдків і напитків у них донесхочу, як у півнів-перебійців. У плавання вони відходять, маючи хіба сотню мідяків у кишені, а вертаються з сотнями фунтів. Але ті гроші розтринькують на пиятику й гульки, і знов у море вирушають майже голяка. От у мене інший звичай. Я складаю свої гроші потроху в різних місцях, аби ні в кого підозри не виникло. Мені, вважай, вже півста років. Коли повернуся з цього рейсу, то заживу, як справжній джентльмен. І пора вже, кажеш? Що ж, я й до цього пожив непогано: ніколи не відмовляв собі ні в чому, чого душа жадала, спав м’якенько, їв солодко – тільки в морі бувала часом скрута. А з чого я починав? З простого матроса, як і ти.
– Гаразд,- зауважив його співрозмовник,- але ж тепер плакали усі ваші грошенята. Ви ж не насмілитесь і носа поткнути до Бристоля після цього рейсу!
– А де, по-твоєму, лежать мої гроші? – насмішкувато перепитав Сілвер.
– У Бристолі, в банках та інших таких закладах,- відповів матрос.
– Лежали там,- сказав кухар.-
Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара уже їх усі забрала відти. І Підзорну Трубу продала разом з усім манаттям. А сама перебралася на домовлене місце, аби чекати там на мене. Я б сказав тобі, де саме, бо тобі довіряю, та боюся, інші образяться, чом їм не сказав.
– А своїй старій ви довіряєте?
– Джентльмени фортуни,- відказав кухар,- звичайно, не дуже довіряють один одному, і мають на це підстави, далебі. Але мене обдурити не так легко. Хто спробує підставити мені ніжку, той не довго житиме на одному світі зі старим Джоном. Одні боялися П’ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт! Боявся мене, хоч і пишався мною… А у Флінта були ж одчайдухи з одчайдухів – сам диявол не наважився б піти з ними у чисте море. Що ж, я бо не хвалько, і ти сам бачиш, яка в мене товариська натура. Але коли я був за старшого матроса, старі Флінтові пірати слухались мене, мов ягнята. Ого-го, на кораблі старого Джона кожен знав своє місце!
< src="6klas_1.files/image104.jpg" width="251" height="384" class=""/>
Генрі Брок. Джім підслуховує розмову моряків
– Правду кажучи,- промовив молодий матрос,- спершу, до цієї розмови, мені ваша справа була зовсім не до смаку, Джоне. Але тепер
– ось моя рука, я згоден.
– Ти хоробрий хлопець, та й метикуватий,- відповів Сілвер, так міцно тиснучи руку матросові, що аж діжка гойднулася.- 3 тебе буде такий джентльмен фортуни, якого ще не бачили мої очі.
Тільки тепер я почав розуміти зміст їхніх словечок. “Джентльменами фортуни” вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була прикінцевим актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього такого в команді. Невдовзі, однак, мені довелося переконатися в тому, що він не останній – це коли Сілвер тихенько свиснув, і до діжки підсів ще хтось.
– Дік уже пристав,- сказав Сілвер.
– О, я знав, що Дік пристане,- почув я голос стерничого Ізреєла Гендса.- Він не дурень, наш Дік.- Гендс пожував тютюн, сплюнув і мовив далі: – Послухай, Тулубе, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми тупцятися без діла? Присягаюсь, мені вже до смерті осточортів кап’тан Смоллет! Я хочу жити в кап’танській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!
– Ізреєле,- сказав Сілвер,- у тебе ніколи не бувало багато клепок. Але слухати ти можеш,- принаймні вуха в тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти й далі спатимеш у кубрику*, працюватимеш скільки треба, не задиратимешся й не пиячитимеш, поки я не подам знаку. Покладись у всьому на мене, синку.
– Та я ж хіба що? – пробурмотів стерничий.- Я тільки запитую
– коли? Тільки й того.
– Коли, хай йому чорт! – зірвався Сілвер.- Ну, та гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Якомога пізніше, ось коли! Ми маємо першорядного моряка кап’тана Смоллета, що веде судно, куди нам треба. Маємо сквайра й лікаря з картою, тільки де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби й допоможуть нам перенести їх на судно, хай їм чорт! А тоді побачимо. Коли б я був певен у таких собачих дітях, як ви, я дозволив би кап’танові Смоллету провезти нас ще й пів зворотного шляху і тільки тоді почав би діяти.
– Я гадаю, ми й самі непогані моряки,- докинув Дік.
– Непогані матроси, ти хочеш сказати! – гримнув на нього Сілвер.- Ми можемо тримати курс. А хто зможе його правильно прокласти? Ви, джентльмени, всі до одного тут наплутаєте. Коли б моя воля, то я дозволив би кап’танові Смоллету довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися хибних розрахунків і що доведеться видавати прісну воду по ложці на день. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на судно,
Хоча й шкода. Та що ж, як ви такі, аби скорше допастись до горілки,
– це все ваше щастя. Як на правду, то мене аж верне, коли подумаю, що повертатись доведеться з такими типами, як ви.
– Всі знають, що в тебе язик підвішений, мов у попа, Джоне. Але ж були й інші, які незгірш за тебе вміли орудувати й кермувати,- сказав Ізреєл.- Проте вони не дерли так носа, бо й самі любили розважитись, і іншим не заважали.
– Це правда,- відповів Сілвер.- Але де вони тепер? Такий був П’ю – і помер жебраком. Флінт теж був такий – і помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладні були хлопці, тільки де вони тепер, ось у чім клопіт!
– А все-таки,- поцікавився Дік,- що ми з ними зробимо, коли запопадемо їх?
– Отакого я люблю! – захоплено вигукнув кухар.- Оце діло. А що, по-твоєму, слід зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інгленд. Чи перерізати, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Боне.
– Біллі знався на цьому,- сказав Ізреєл.- “Мертві не кусаються”,- любив примовляти він. Ну а тепер він сам мертвий і може на собі перевірити свої слова. Так, Біллі мав тверду руку на ці справи.
– Атож,- погодився Сілвер,- тверду й нещадну. Але я, прошу мати на увазі,- чоловік лагідний, як справжній джентльмен. Хоча цього разу вже не до жартів. І як треба, то треба, браття. Тож я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті й роз’їжджатиму в кареті, вдерся непроханим гостем, мов біс до ченця, один з тих позивайлів, що там у каюті. А зараз треба чекати, ось що я вам скажу. Та коли наспіє час – діяти безоглядно!
– А ти таки молодець, Джоне! – вигукнув стерничий.
– Скажеш це, Ізреєле, коли побачиш мене в ділі,- відповів Сілвер.- Я вимагаю тільки одного для себе – Трелоні. Я хочу скрутити оцими руками його баранячу голову!.. Діку,- звернувся він раптом до молодого матроса,- голубе, дістань-но мені з діжки яблуко – промочити горлянку.
Можете собі уявити, як я вжахнувся! Я хотів був вискочити з діжки й тікати чимдуж, але не зміг – так сильно калатало в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже підвівся, та хтось його наче зупинив, і почувся голос Гендса:
– Стривай. Якого дідька смоктати цю гниль, Джоне? Дозволь нам краще збігати по ром.
Частина третя Мої пригоди на березі Розділ XIII. ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ
Все було ясно, як день. Сілвер був тепер капітаном, і заколотницька команда слухала тільки його. А чесні матроси – незабаром виявилося, що на борту все-таки залишилися такі,- були не дуже тямущі. Найімовірніше, що призвідці затуманили голови всім матро
Сам, тільки кому більше, а кому менше – декотрі, самі по собі й непогані хлопці, не хотіли заходити надто далеко. Одна річ – неслухняність і лінощі, і зовсім інша – захопити силою судно й забити кількох невинних людей.
Кінець кінцем у команді домовилися. Шестеро матросів лишалися на судні, а решта тринадцятеро, включаючи й Сілвера, почали сідати в шлюпки.
Саме тоді я й наважився на перший свій відчайдушний вчинок, який вельми багато допоміг нашому порятункові. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сілвер залишив на ньому шістьох чоловік. І так само ясно було, що як їх тільки шестеро, моя допомога нашим на судні не потрібна. Отож я вирішив поїхати на берег. Ту ж мить я переліз через борт і скрутився калачиком у найближчій шлюпці, яка саме відчалювала.
Ніхто не звернув на мене уваги, тільки передній весляр озвався:
– Це ти, Джіме? Тримай голову нижче!
Але Сілвер – він сидів у другій шлюпці – пильним оком скинув на нашого човна й гукнув до мене, щоб пересвідчитись, чи це справді я. Отоді я й пошкодував, що поїхав.
Розділ XIV. ПЕРШИЙ УДАР
Я був дуже задоволений, що пощастило втекти від Довгого Джона: відразу на душі мені повеселіло, і я почав зацікавлено розглядати нову для мене землю…
Невдовзі я почув звіддалеки голос, що, наближаючись, ставав усе виразнішим.
Страшенно перелякавшись, я кинувся під захист густого листя найближчого вічнозеленого дуба і принишк там, наче миша.
Другий голос щось відповів. Тоді знову почувся перший голос, і я впізнав його: це був голос Сілвера. Він говорив про щось, довго й гаряче, і тільки зрідка його перебивав супутник. Розмова, очевидячки, була серйозна й дуже гостра, але слів розчути я не міг.
Нарешті вони обидва замовкли і, мабуть, сіли, бо я не чув їхньої ходи, та й птахи, заспокоївшись, знову почали спускатись на болото.
І раптом я відчув, що недбало ставлюся до своєї справи: коли вже мені стало розуму піти на такий нерозважливий вчинок, як подорож на острів разом з цими палисвітами, то я повинен бодай підслухати їхню нараду! Мій прямий обов’язок – скрастися до них якнайближче й сховатися серед густого листя приземкуватих дерев.
Де саме сиділи розмовники, я міг визначити досить точно – як з їхніх голосів, так і з кружляння сполоханих птахів у них над головами.
Плазом – повільно, але вперто – я посувався вперед. Нарешті, підвівши голову й глянувши в прогалину між листям, я побачив на зеленій галявинці коло болота Джона Сілвера і одного матроса. Вони стояли під деревами один проти одного й жваво розмовляли.
Їх палом палило сонце. Сілвер кинув на землю свою трикутку, і на його зверненому до співбесідника широкому й гладкому обличчі, яке лисніло від поту, відбивалося майже благання.
– Братчику,- казав він,- та це ж тому, що я тебе дуже шаную, ну як ти цього не втямиш? Та коли б я не любив тебе всією душею, хіба ж став би тебе застерігати? Все готове, і ти вже нічого тут не зміниш. Коли я й кажу тобі про це, то тільки тому, що хочу врятувати твою шкуру. Коли б хоч один з цих горлорізів довідався, про що я балакаю з тобою, Томе,- як ти гадаєш, що мені було б за те?
– Сілвере,- озвався матрос, і я помітив, що обличчя йому пашіло, а голос звучав хрипко й тремтів, мов натягнутий трос,- Сілвере, ти вже в літах, і маєш сором… принаймні, така про тебе думка… В тебе є гроші, яких нема у більшості моряків. І ти ж не боягуз, оскільки я знаю. То невже ж ти можеш злигатися з цією негіддю? Та ні, цього не може бути! Присягаюсь Богом, я б радше дав відрубати собі руку!
Раптом якийсь галас перервав йому мову. Я побачив одного чесного моряка в нашій команді – і саме в цю мить почув про другого такого самого. Здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім ще один і трохи пізніше – несамовитий протяглий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли й галасливою хмарою закружляли вгорі, затьмарюючи небо. Довго ще цей передсмертний зойк бринів у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва тиша, яку порушували тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою.
Том здригнувся, мов підострожений кінь, але Сілвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю і стежачи за своїм співрозмовником, як готова до стрибка змія.
– Джоне! – сказав моряк, простягаючи до нього руку.
– Геть руки! – гаркнув Сілвер, відстрибнувши вбік так прудко й спритно, мов натренований гімнаст.
– Гаразд, Джоне Сілвере, я заберу руки геть, коли ти цього хочеш,- відповів матрос.- Та це тільки твоє нечисте сумління страхає тебе. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?
– Що сталося? – перепитав Сілвер, посміхаючись недоброю посмішкою, але й насторожено; його очі на широкому обличчі здавалися не більшими за вістря голок і блискучими, як скляні скалки.- Що сталося? О, це, мабуть, Елен.
Цю мить бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.
– Елен! – вигукнув він.- Пухом йому земля, чесному морякові! А ти, Джоне Сілвере… Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу свій обов’язок. Адже це ти вбив Елена, ге ж? То вбий і мене, коли можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.
З цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і рушив до берега. Та йому не судилося надійти далеко. Джон скрикнув, вчепився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою милицю і щосили пошпурив у Тома. Милиця із свистом пролетіла в повітрі й ударила матроса гострим кінцем межи плечі. Том скинув угору руки, хекнув і упав.
Розділ XV. ЛЮДИНА З ОСТРОВА
З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було – ведмідь, людина чи мавпа – я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.
Я зупинився, обмірковуючи, як би його втекти, і раптом згадав про свого пістоля. Коли я впевнився, що маю захист, у серці в мене ожила мужність, і я рішуче подався назустріч дикому островикові.
Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.
Я знову зупинився.
– Хто ви такий? – запитав я.
– Вен Ган,- відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок.- Я бідолашний Вен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.
Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб’я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних гудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка.
Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес з мідною пряжкою.
– Три роки! – вигукнув я.- Ваше судно зазнало аварії?
– Ні, братику,- відповів він.- Мене тут висадили. Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.
– Висадили три роки тому,- провадив він далі.- І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужи ло за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир – підсмажений, на скибочці хліба… Прокидався, а його нема.
– Якщо я тільки потраплю назад на судно,- відказав йому я,- ви матимете отакенну голову сиру!
Увесь цей час він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту.
– А ще, Джіме,- він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: – Я тепер – багатій!
Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:
– Багатій! Багатій! Послухай, Джіме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джіме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! – Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця.- Скажи мені правду, Джіме. Це не Флінтів корабель?
Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспіпїив відповісти йому:
– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це – велике лихо для всіх нас.
– Але ж там нема… людини… на одній нозі? – насилу видушив він із себе.
– Сіл вера? – перепитав я.
– Атож, Сіл вера,- підтвердив він.- Це його ім’я.
– Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.
Бен Ган усе ще тримав мене за руку і при цих словах мало не скрутив її.
– Якщо тебе підіслав Довгий Джон,- сказав він,- то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?
Водночас я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.
– Ти добрий хлопак, Джіме,- сказав він.- Але зараз ви всі зав’язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана – Бен Ган знає, що робити.
Частина п’ята Мої пригоди на морі
Розділ XXV. Я СПУСКАЮ “ВЕСЕЛОГО РОДЖЕРА”
…Я побачив на кормі двох піратів. Один з них, у червоному ковпаку, нерухомо простерся на спині, розкинувши руки, мов прип’ятий до хреста, і вищиривши зуби. Другий, Ізреєл Гендс, сидів, спершись на фальшборт, голова його спадала на груди, а руки безсило лежали на палубі; засмагле обличчя Гендсове було бліде, як віск.
Нараз я помітив біля них на палубі темні плями крові і подумав, що вони, пересварившись ізп’яну, мабуть, зарізали один одного.
Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук.
– Дуже поранено? – спитав я його.
Він буркнув, чи, точніше сказати, прохарчав:
– Коли б той лікар був на борту, він би вмент підняв мене на ноги. Та мені, бачиш, завше не таланить. А оцей пентюх,- він кивнув на пірата в червоному ковпаку,- він уже кувікнув. Та моряк з нього був ніякий… Стривай, а відки ти тут узявся?
– Я прибув на судно перебрати його під свою руку, містере Гендсе,- сказав я.- І прошу підлягати мені, як вашому капітанові, доки не буде інших розпоряджень.
Гендс понуро блимнув на мене, але не сказав нічого. Щоки його знову порожевіли, хоч він усе ще виглядав кволим і хилився набік при кожному поштовху корабля.
– Між іншим,- докинув я,- мені зовсім не подобається цей прапор, містере Гендсе. І, з вашого дозволу, я його спущу. Краще ніякого, ніж оцей.
Знову прошмигнувши під гротом до щогли, я смикнув за линву, спустив того проклятого чорного прапора й викинув його за борт.
– Боже, боронь короля! – вигукнув я, вимахуючи шапкою.- Геть капітана Сілвера!
Гендс, усе не підводячи голови, пильно й хитрувато стежив за мною.
– Я гадаю,- озвавсь він урешті,- я гадаю, кап’тане Гокінсе, ви б хотіли пристати до берега. То, може, побалакаймо про це?
– Тільки попереджую,- відповів я.- На Кідову стоянку я не збираюся вертатись. Я хочу вести шхуну в Північну бухту й там причалити до берега.
– Згода! – вигукнув він.- Не такий уже ж я бовдур, далебі. Хіба я не бачу, що програв, дав маху, і що ваше зверху? Хочете до Північної бухти? Ну що ж, мені не перебирати. Хай йому грім на голову, я допоможу вам довести судно хоч би й до моєї шибениці!
В його словах, як мені видалося, був певний сенс, і ми тут-таки дійшли порозуміння. Ще за три хвилини вітер уже мчав “Еспаньйолу” вздовж берегів острова скарбів. Я сподівався досягти Північної бухти ще до полудня, щоб увійти в неї перше, ніж почнеться приплив, а там уже стати в безпечному місці, перечекати, поки спаде вода, і зійти на берег.
Мене тільки непокоїв погляд Гендса, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці відчувалося не тільки страждання і безсилля літньої людини, а й щось притамоване й зловісне, коли він так хитрувато посміхався й пас мене очима.
Розділ XXVI. ІЗРЕЄЛ ГЕНДС
Чи то я почув шелест, чи вловив тінь крайчиком ока, а чи просто в мені прокинувсь інстинкт, як ото в кота, але, обернувшись, я побачив Гендса на півдорозі до мене з кинджалом у правій руці.
Ми, здається, обидва скрякнули не своїм голосом, зустрівшись очима – я з жаху, а він з люті, мов оскаженілий бик. Він рвонувся вперед, на мене, але я відскочив убік і випустив з рук румпель*, який ту ж мить вирівнявся й ударив Гендса в груди. Це, мабуть, і врятувало мені життя.
Не встиг він опам’ятатись, як я уже вибрався з того кутка, де він мене застукав, і мав перед собою цілу палубу.
Зупинившись біля грот-щогли, я витяг з кишені пістоля, націлився в Гендса, коли він знов почав підходити до мене, і спустив гачок.
Курок клацнув, але не було ні спалаху, ні пострілу: порох біля запалу підмок у воді. Я лайнув себе за таку недбалість.
– Джіме,- почав він,- ми обидва заплутались, і нам треба якось дійти згоди. Я б убив вас, коли б не той крен судна, але мені не щастить, так уже є. І хоч як це прикро, я, старий моряк, мушу скоритися вам, Джіме, корабельному юнзі.
Я радо впивався його словами й тішився, мов півень на паркані. Коли
Це він махонув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі, як стріла. Я відчув удар і гострий біль, а плече моє виявилось прип’ятим до щогли.
Від жахливого болю й несподіванки – зовсім наче позасвідомо – я спустив обидва гачки, і мої пістолі вистрелили й випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо скрикнувши, стерничий розкинув руки й полетів сторчма у воду.
Розділ XXVII. “ПІАСТРИ”
Так чи сяк, але нарешті скінчились мої морські пригоди, і я повернувся на острів,- та ще й голіруч. Позад мене стояла відбита в піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше дібратися до нашої домівки, до форту, і похвалитися своїми здобутками.
Мабуть, мені трохи дорікатимуть за дезертирство, але ж я відвоював “Еспаньйолу”, і це загладить усе – навіть сам капітан Смоллет визнає, що я не промарнував часу.
Частина шоста
Капітан Сілвер
Розділ XXVIII. У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ
Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгаузу*, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси – і барильце* бренді, і солонина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чом я не лишився і не загинув разом з ними!
У блокгаузі були всі шестеро піратів – більше ніхто з них не зостався живий. П’ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п’яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов’язка у нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили, і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.
На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір’я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. На ньому був усе той самий ошатний сюртук, в якому він приходив сюди пропонувати перемир’я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.
– Ти ба! – сказав він.- Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи!
Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку.
– Ну, коли ти вже тут, Джіме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, і прийшов. Кап’тан Смоллет – чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. “Як треба, то треба”,- вважає він, і цілком слушно. Тож ти маєш стерегтися кап’тана. Та й доктор лютий на тебе. “Невдячний поганець!” – ось що він про тебе сказав. Справа, виходить, така: вернутись назад до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитись на самоті, то мусиш пристати до кап’тана Сілвера.
Від слів піратових мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі ще живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше врадував, аніж засмутив.
– Я вже й не кажу про те, що ти в наших руках,- провадив далі Сілвер,- бо ти й сам це бачиш. Але, як на мене, то краще переконати, ніж залякати. Коли тобі любо з нами – приєднуйся до нас, а коли ні, то так щиро й скажи, Джіме, по своїй волі. І хай дідько мене візьме, коли який моряк був одвертіший з тобою, як оце я!
– То я маю щось відповідати? – спитав я тремтячим голосом.- А тепер я маю вибирати?
– Та вже ж не інакше,- мовив Сілвер.
– Гаразд! – почав тоді я.- Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Та хай буде, що буде – мені все одно! Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу,- мовив я, чимдалі більше збуджуючись.- По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюсь вас, як торішнього снігу. Хочете – вбийте мене, хочете – лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. З моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватись від шибениці.
Я замовк, бо – не критимусь від вас – хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячились на мене, мов ті барани. Не давши їм часу отямитись, я повів далі:
– І ще, містере Сілвере,- сказав я,- ви, сподіваюся, кращий за інших у цій компанії. Тож у разі моєї смерті, прошу, розкажіть докторові все, як було.
– Матиму це на увазі,- відказав Сілвер таким чудним тоном, що я ну ніяк не міг второпати, чи глузує він з мене, чи йому таки сподобалась моя сміливість.
– А ще пригадайте,- скрикнув нараз багрянолиций старий матрос на ім’я Морган, якого я колись бачив у таверні Довгого Джона в Бристольському порту,- що це саме він пізнав і Чорного Пса!
– І це ще не все,- докинув корабельний кухар.- Він, побий мене грім, той самий хлопчисько, що потяг карту зі скрині Біллі Бонса. Через цього Джіма Гокінса геть усі наші нещастя!
– То чого з ним цяцькатись! – лайнувшись, вигукнув Морган.
Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.
– Ані руш мені! – закричав Сілвер.
– Слухай, Джіме Гокінсе,- ледь чутно прошепотів він,- ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше – тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам’ятай, що я обстаю за тобою. Я не збираюсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: “Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він – твоя остання карта! Послуга за послугу,- сказав я.- Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу”.
До мене почало потроху доходити.
– Ви гадаєте, що ваша справа пропаща? – запитав я.
– Та вже ж бо, хай йому і грець! – відповів він.- Коли шхуна пропала, значить, нам світить шибениця, і квит. Тільки я глянув на бухту, Джіме, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертюх, а зрозумів, що наше діло швах. А ці хай собі радяться, всі вони – телепні й боягузи. Я спробую врятувати від них твою шкуру. Але слухай, Джіме, – я тобі, а ти мені: ти у свою чергу вирятуєш Довгого Джона від шибениці.
Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь – яку соломинку!
– Що зможу, те зроблю,- пообіцяв я.
– То й згода! – вигукнув Довгий Джон.- Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок.
Він пошкутильгав до смолоскипа, встромленого поміж купи дров, і знову розпалив люльку.
– Зрозумій мене, Джіме,- провадив далі Сілвер, повернувшись на своє місце.- У мене ще є голова на в’язах, тож я тепер на боці сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну кудись у безпечне місце. Не знаю, як ти це впорав, але я певен, що шхуна ціла. Гендс і О’Браєн, я здогадуюся, сплохували. Та я ніколи й не покладався на них. Зауваж собі: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила гри й бачу, що програв. І я розумію, що твоє горою. Ти такий молодий та завзятий, що ми з тобою стільки б могли наробити!
Він націдив у кварту бренді з барильця і запропонував мені.
– Покуштуєш, братику? – І коли я відмовився, сказав: – То я сам вип’ю трохи, Джіме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джіме?
Певно, на обличчі моєму з’явився такий подив, що Сілвер перестав розпитувати далі.
– А так, він дав мені карту,- додав він.- І щось за цим є, Джіме, щось є… – погане чи й добре.
Він знову ковтнув з кварти й похитав своєю великою головою, як людина, що сподівається найгіршого.
Розділ XXIX. ЗНОВУ ЧОРНИЙ ЗНАК
Двері розчинилися, і п’ятеро чоловік, стовпившись на порозі, проштовхнули наперед одного зі своїх. За інших обставин, то воно смішно було б дивитись, як він поволі й остережливо переставляв ноги, простягши, однак, вперед стиснуту в кулак правицю.
– Підходь ближче, хлопче,- сказав Сілвер,- і не бійся: я тебе не з’їм. Давай сюди, тюхтію, що там у тебе в руці. Я знаю правила й депутата не займу.
Підбадьорений цими словами, пірат уже сміливіше підійшов до Сілвера, тицьнув йому щось у руку й ще хуткіш відбіг назад до своїх товаришів.
Корабельний кухар розтулив долоню й глянув.
– Чорний знак! Я так і думав,- промовив він.- Але де ви дістали папір?.. Е! Та це ж лиха прикмета! Ви бо вирізали клапоть з Біблії! Який це йолоп порізав Біблію?
– Ото ж і є, бачите! – озвався Морган.- Хіба я не казав? Не казав я, що це не до добра?
– То це ви гуртом так надумали? – вів своєї Сілвер.- Тепер вам уже всім гойдатись на шибениці. Який це заплішений дурень мав при собі Біблію?
– Це Дік,- відповів один з піратів.
– Дік? Ну, то вже пора йому й прощення в Бога просити,- мовив Сілвер,- одгуляв він своє. Це я певно кажу.
Але тут утрутився довгов’язий з жовтими очима.
– Нема чого базікати, Джоне Сілвере! – сказав він.- Вся команда на сходинах, як велить звичай, ухвалила передати тобі чорний знак. Переверни його, як це годиться, і подивись, що там написано. Тоді собі можеш розводитись.
– Дякую, Джордже,- відказав корабельний кухар.- Ти завше був спритняк у справах і знаєш напам’ять усі наші правила. Я радий пересвідчитись у цьому, Джордже. Ну, то що ж там написано? Ага! “Скинуто”. Ось воно що! Чудово написано – так, наче друковано! Це твоя рука, Джордже? Ти, я бачу, тепер майже за ватажка в цій команді. Я не здивуюсь, коли тебе кап’таном оберуть.
– Гаразд. Тепер слухайте мене. Е, тут багато чого можна сказати! Може, вам це пусте, коли до вас щодня приходить лікар, який скінчив коледж? Тобі, Джоне, з твоїм пробитим черепом, лікар уже не потрібен? Чи тобі, Джордже Меррі, якого ще кілька годин тому тіпала пропасниця, в якого очі ще й зараз жовтаві, мов цитрини? Чи, може, ви не знаєте, що сюди має невдовзі прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде, вже недовго чекати. І тоді побачимо, хто зрадіє, маючи заручника. Потім ще пункт другий: ви закидаєте мені, що я пішов на мирову. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене замиритися? Ви повзали навколішках, страхополохи, боялися, що подохнете з голоду, як не буде замирення! А втім, це все дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. А ось заради чого!
І він кинув на підлогу шмат паперу, який я відразу пізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, що її я знайшов на дні скрині Біллі Бонеа. Чому лікар віддав її Сілверові,- цього я ніяк не міг збагнути.
Натомість бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу. Карта переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали, заливалися дитячим сміхом – хтось би подумав, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть пливуть собі з ним безпечно додому.
– Так,- сказав один,- це Флінтова карта, нема сумніву. Отут написано “Дж. Ф.”, ще й кривулька внизу, він завше так розписувався.
– Все це добре,- сказав Джордж,- але як же ми заберемо з собою скарби, коли не маємо корабля?
Сілвер нараз підхопився з барильця і, спираючись рукою на стіну, закричав:
– Стережися, Джордже! Ще одне таке слівце, і я викличу тебе на герць. Як? А звідки я знаю? Це ти мав би мені сказати. Ти й усі інші, що через них я позбувся шхуни, бодай би ви згоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком придумати щось путнє! Але бодай чемно розмовляти ти можеш і мусиш, Джордже Меррі, затям це!
– Таки й правда,- сказав старий Морган.
– Правда? Ще б пак! – підхопив корабельний кухар.- Ви згубили судно, а я знайшов скарб. То хто ж із нас вартніший? Але я складаю з себе свої звання, хай йому чорт! Обирайте собі, кого хочте за кап’тана. З мене годі!
– Сілвера! – загукали всі.- Тулуб назавше! Тулуб – наш капітан!
– Он якої ви тепер заспівали! – крикнув кухар.- Що ж, Джордже, голубе мій, доведеться тобі почекати іншої нагоди. Щастя твоє, що я людина незлобива. Не така в мене натура. А тепер, браття, що робити з цим чорним знаком? Виходить, він тепер ні до чого, ге ж? Дік накликав на себе лихо, зіпсував свою Біблію, і все це даремно.
– А хіба ж вона не годиться для присяги? – пробурмотів Дік, видимо стурбований цією халепою на свою голову.
– Біблія з вирізаним крайчиком! – глузливо відказав Сілвер.- Та нізащо в світі! У ній тепер сили не більше, як у звичайному співанику.
– Та невже? – вигукнув Дік, якось наче зрадівши.- Ну, та нехай, така теж може на щось придатись.
– А цю штуку на тобі, Джіме, на пам’ять,- сказав Сілвер, простягаючи мені велемовний клаптик паперу.
Він був завбільшки з велику монету і з одного боку чистий, бо його вирізали з останнього аркуша книги. З того боку, де друкований текст, усе було замащене вуглем. Він уже злазив і забруднив мені паль ці. А де чистий бік, так само вуглем вивели одне слово: “Скинуто”.
Я зберіг цей чорний знак як цікавинку, і ось він зараз переді мною, тільки від того слова лишився тепер самий слід, мов подряпина нігтем.
На цьому закінчилися події тієї ночі. Усі ми, випивши по ковтку спиртного, невдовзі полягали спати – усі, крім Джорджа Меррі, якому Сілвер помстився тим, що поставив вартувати й погрозився покарати смертю, коли чогось не догляне.
Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подиву гідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.
Розділ XXX. НА СЛОВО ЧЕСТІ
Мене збудив – та, властиво, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей,- ясний дзвінкий голос із узлісся:
– Блокгауз, агов! Лікар іде!
І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік від своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя.
– Тож ти тут, Джіме,- сумно мовив лікар.- Що посіяв, те й пожнеш, хлопче. Бачить Бог, мені не стає духу тебе ганити. Одне тільки скажу, любо це тобі, чи нелюбо: коли капітан Смоллет був здоровий, ти не насмілювався втікати. Але втекти, коли він лежав поранений і не міг завадити тобі – це таки нечесно, Їй-Богу!
Визнаю, що при цих словах я аж схлипнув.
– Докторе,- сказав я,- прошу, не картайте мене! Я й сам уже досить себе картав. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то лише тому, що Сілвер вступився за мене. Повірте мені, докторе, я можу вмерти, і я заслужив смерть,- але я боюся тортур. Коли вони почнуть катувати мене…
– Джіме,- урвав мене лікар, і голос йому як стій змінився.- Джіме, я цього не можу допустити. Гайда через паркан і тікаймо!
– Докторе,- відповів я,- але ж я дав слово честі.
– Знаю, знаю! – вигукнув він.- Та що ж подієш! Я візьму всю вину й ганьбу на себе, хлопче. Але я не можу кинути тебе тут. Плигай сюди! Один плиг, і ми чкурнем, як антилопи.
– Ні,- відповів я.- Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сілвер повірив мені, я дав слово, і я повернуся назад. Але, докторе, я ж не доказав ще. Коли вони почнуть катувати мене, я можу виказати, де стоїть шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і ризикуючи життям, забрати в них шхуну, і вона тепер на південному березі Північної бухти, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.
– То шхуна ціла?! – вигукнув лікар.
Я нашвидку розповів йому про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.
– Це просто доля,- зауважив він, коли я скінчив.- На кожному кроці ти рятуєш нам життя. Тож як ти можеш думати, що ми покинули тебе напризволяще? Це була б погана віддяка тобі, хлопче, за все, що ти для нас зробив. Ти викрив змову, ти знайшов Вена Гана,- а це найкраще, що ти зробив досі та й за все життя зробиш, навіть доживши до ста років. А цей Бен Ган такий чортяка!.. Гей, Сілвере! – вигукнув нараз лікар.- Сілвере! Я хочу дати вам одну пораду,- мовив він, коли кухар підійшов ближче.- Не дуже хапайтеся шукати скарби.
– Сер, я б з дорогою душею, але не можу! – відповів Сілвер.- Адже, перепрошую, тільки пошуком скарбів я спроможуся врятувати життя собі й цьому хлопцеві, і це щира правда.
– Як так, Сілвере,- сказав лікар,- то я дам вам ще одну пораду: будьте насторожі, коли знайдете їх.
– Перепрошую, сер,- озвався Сілвер,- але ви кажете і забагато і замало. Що ви маєте на меті? Чом ви покинули блокгауз? Чом віддали мені карту? Цього я не знав і не знаю. А тим часом я слухняно виконав вашу волю, хоч мені ані натяком не дали надії! Але це вже занадто. Коли ви не хочете прямо пояснити мені, що у вас на думці, то так і скажіть, і я випускаю кермо з рук.
– Ні,- задумливо промовив лікар,- я не маю права сказати вам більше. Розумієте, це не моя таємниця, Сілвере. Інакше, повірте, я б усе вам розповів. Але скажу вам навіть трохи більше, ніж маю на те право, хоч мені й перепаде за це від капітана, щоб я так живий був! Отож, слухайте, я дам вам маленьку надію, Сілвере: якщо ми обидва видеремося з цієї пастки, я зроблю все можливе, крім кривоприсяж – ництва, аби врятувати вас від шибениці.
Обличчя Сілверове проясніло.
– Сер, навіть рідна мати не могла б мене втішити так, як оце ви!
– вигукнув він.
– Це перша моя поступка вам,- докинув лікар.- І друга така: я раджу тримати хлопця біля себе, а коли вам потрібна буде підмога, кличте мене. Я спробую стати вам у пригоді, і тоді побачите, що я не кидаю слів на вітер… Бувай, Джіме.
Доктор Лівсі потиснув мені руку через частокіл, кивнув головою Сілверові й швидко попростував до лісу.
Розділ XXXIV. І ОСТАННІЙ
Наступного дня ми вдосвіта взялися до праці, бо треба було перенести все золото з печери на берег, а це майже миля відстані, і потім три милі везти його шлюпкою на “Еспаньйолу”,- що становило досить важке завдання для такої малої кількості людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили в них бажання нападати. Але про всяк випадок ми поставили одного вартового на верхів’ї пагорба.
Працювали ми цілими днями; надвечір велика купа скарбів опинялась на шхуні, але не менша їх купа чекала на нас у печері наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.
Нарешті – здається, це було третього вечора,- коли ми з лікарем удвох походжали на верхів’ї пагорба, звідки видно було околишні низини, з непроглядної пітьми внизу вітер доніс до нас щось таке, як вереск або, може, спів. Проте це було так далеко, що ми ледь уловили невиразні звуки, після яких знов запала тиша.
– Хай їх Бог милує,- озвався лікар,- це заколотники.
– Ще й п’яні, сер,- почув я за спиною Сілверів голос.
Сілвер, мушу сказати, мав у нас повну волю, і хоч ми ставились до нього вкрай холодно, тримався з нами невимушено, як привілейований і відданий служник. Взагалі він погорду до себе сприймав на диво спокійно, був надзвичайно чемний, кожному силкувався стати в пригоді, дарма що всі поводилися з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Гана, який досі ще страшенно боявся цього колишнього старшого над собою з Флінтового судна, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і мав підстави бути про нього гіршої думки, ніж хто інший, знаючи, яку нову зраду замислив був він на плато. Тому не дивно, що лікар відповів йому досить гостро:
– Може, п’яні, а може, хворі й марять.
– Маєте слушність, сер,- погодився Сілвер,- тільки вам і мені до цього зовсім байдуже.
– Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я залічував вас до людяних осіб,- сказав лікар, посміхаючись,- тому мої почуття вам здадуться дивними, містере Сілвере. Та якби я знав напевно, що вони всі хворі (поки що, здається, тільки одного з них трусить пропасниця), то я, навіть ризикуючи своїм життям, пішов би надати їм лікарську допомогу.
– Даруйте, сер, але ви зробили б дуже велику помилку,-заперечив Сілвер.- Ви згубили б своє дорогоцінне життя, оце й тільки. Я тепер на вашому боці тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви,- я ж не забуваю, що я завдячую вам. Бо оті людці на болоті – вони не годні дотримати слова, навіть коли б захотіли. Я й більше скажу, вони й вашому слову не повірили б.
– Атож,- сказав лікар,- Зате ви годні дотримати слова, ми це знаємо.
Власне цим і вичерпуються наші останні відомості про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми відлеглий постріл з рушниці й вирішили, що то вони полюють. Порадившись, ми ухвалили покинути їх на острові, чому Бен Ган страшенно зрадів, а Грей також привітав цю ухвалу. Ми залишили для них значні запаси пороху й куль, багато солоної козлини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: різні знаряддя, одяг, полотно, кілька сажнів линви і, з наполягання лікаря, добрячу пайку тютюну.
Після цього нам уже нічого було робити на острові, адже скарби були приставлені на шхуну, і ми запаслися прісною водою та рештка ми солонини на випадок якої затримки в дорозі. І ось одного чудового ранку ми підняли якір, на що в нас ледве стало сили, і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, якого капітан колись підняв над блокгаузом, де ми оборонялись від піратів.
Троє бунтівників, як виявилося, стежили за нами пильніше, ніж ми гадали, бо коли ми проходили вузькою горловиною з бухти й мусили наблизитись до південного її берега, то там побачили їх усіх трьох: вони стояли навколішки на піщаній косі, благально простягаючи до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але ж ми не могли наражати себе на небезпеку повторного заколоту, та й навряд чи це було б добротою – везти людей на батьківщину, де на них чекає шибениця. Лікар гукнув їм, де лежать залишені для них припаси. Але вони й далі, називаючи кожного з нас на ймення, благали змилуватись і не прирікати їх на смерть на цьому безлюдді.
Побачивши, що судно все-таки не змінює курсу й швидко віддаляється, один з піратів – не знаю, котрий саме – скочив на ноги, хрипло скрикнув, схопив мушкета й вистрелив. Куля просвистіла над головою Сілвера й продірявила грот.
Це примусило нас не показуватись якийсь час на видноті, а коли я перегодом виглянув, і пірати, і та коса зникли з обрію. Це вже був кінець наших пригод. Опівдні, на мою превелику радість я побачив, що й найвища скеля острова скарбів зникла в блакитному просторі моря.
З первісної команди нашої шхуни додому вернулося тільки п’ятеро. “Пий, і диявол тебе призведе до кінця” – це пророцтво якраз і справдилося стосовно решти матросів. Хоча все-таки “Еспаньйола” була щасливіша за судно, про яке співали пірати:
Ніхто не вернувся додому гулять,
А вийшло їх в море аж сімдесят п’ять.
Кожен із нас одержав свою частку скарбу й скористався нею – розумно чи по-дурному – на власний розсуд. Капітан Смоллет облишив морську службу. Грей не тільки зберіг гроші, а й, пройнявшись раптом бажанням піднестись у житті, серйозно заходився вивчати морську справу; тепер він штурман і співвласник одного добре впорядженого корабля, у нього є дружина й діти. Що ж до Бена, то цей, одержавши свою тисячу фунтів, витратив її чи розтринькав за три тижні, або, точніше, за дев’ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас без шеляга. Довелося йому обійняти посаду брамника у сквайровім парку, чого він якраз і побоювався. Він і досі живий, і дуже приятелює, а часом і свариться з місцевими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.
Про Сілвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Мабуть, він розшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у достатках разом з нею та своїм папугою Капітаном Флінтом. Принаймні, я сподіваюся, що це саме так, бо навряд чи йому суджено розкошувати на тім світі.
Решта скарбів – бруски срібла і зброя – все ще лежить там, де Флінт закопав їх, і, коли хочете знати мою думку, їм там і місце. А мене вже ні волами, ні арканом не заманиш удруге на оцей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сні чую грізний гуркіт прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:
– Піастри! Піастри! Піастри!
Словничок
Барильце – невелика дерев’яна посудина для рідини з двома днищами й опуклими стінками, стягнутими обручами.
Бенбов Джон – видатний англійський адмірал кінця XVII ст.
Блокгауз – саморобна споруда з дерева, сталі тощо для ведення кругового кулеметного та артилерійського вогню.
Гандшпуг – важіль на кораблі для пересування або піднімання вантажів.
Гок Едвард – видатний англійський адмірал XVII ст.
Кабестан – пристрій із вертикальним барабаном для піднімання вантажів, підтягування суден до причалів, витягання суднових якорів тощо. Кубрик – житлове приміщення на судні для команди.
Осборн Ллойд – пасерб Роберта Льюїса Стівенсона.
Піастр – старовинна іспанська монета.
Румб – морська міра кута кола горизонту.
Румпель – важіль для керування стерном.
Сквайр – дворянський титул в Англії.
Фрегат – трищоглове вітрильне військове судно.
Запитання завдання
1. Назвіть, спираючись на ілюстрації головні події, описані у творі. Чи можна ці події назвати звичайними?
2. Зазначте сюжетні лінії у творі. Чи пов’язані вони між собою? У творах якого жанру може бути кілька сюжетних ліній?
3. Де відбуваються події роману? Чи всі вони трапляються в один час?
4. Назвіть головних героїв роману. На які дві групи їх можна поділити? Визначте лідерів кожної групи.
5. Схарактеризуйте оточення Джіма. Чому хлопець довірився саме лікареві Лівсі і сквайру Трелоні? Як ставилися друзі до несподіваних вчинків Джіма? Чи показано у творі ставлення автора до юнака?
6. Які риси уславлює письменник в образі Джіма Гокінса? Складіть цитатний план характеристики героя.
7. Хто такий капітан Сілвер? Яким ви його уявляєте? Якою була головна мета життя пірата? Що має на увазі автор, коли говорить про “диявольську гру” Сілвера?
8. Прослідкуйте історію взаємин Джіма і Сілвера. Коли Джім вперше побачив Сілвера? Чим капітан йому запам’ятався? Що особливого було в мовленні Сілвера? Чи змінив Джім своє ставлення до нього?
1. Назвіть “четвертого зайвого” .
А) Лівсі, Сілвер, Трелоні, Токіне;
Б) “Робінзон Крузо”, “Різдвяна пісня в прозі…”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Острів скарбів”.
2. Перекажіть близько до тексту шосту частину роману “Острів скарбів”.
3. Доведіть, що роман “Острів скарбів” належить до пригодницької літератури.
1. Складіть порівняльну характеристику п’ятнадцятирічного капітана Діка Сенда та Джіма Гокінса. Назвіть їхні спільні риси вдачі.
2. Зіставте долі Бена Гана й Робінзона Крузо на безлюдних островах. Чим вони подібні й чим різняться?
1. Поміркуйте, чому саме команда Джіма знайшла скарби, а не пірати.
2. Чи є майбутнє у піратів? Що з цього приводу говорить автор?
3. Спочатку роман називався “Корабельний кухар”. Як ви думаєте, чому письменник змінив назву?
4. Чому Джімові після подорожі на острів не захотілося вирушати в інші мандри? Чи змінила ця подорож характер героя?
5. Хто такий Джім Токіне: герой чи звичайний юнак? Обгрунтуйте свою думку.
1. Підготуйте усний переказ уривка твору від особи Джіма на тему “Що я почув, сидячи в діжці”.
2. Намалюйте карту острова скарбів.
3. Проінсценізуйте епізод роману, який вам найбільше сподобався.
Запитання й завдання до розділу
“Людина в життєвих випробуваннях
1. У яких творах розділу описано романтику подорожей? Чому їх відносять до пригодницької літератури? Чому роман “Робінзон Крузо” є пригодницьким?
2. Розгляньте другий форзац підручника. Які випробування випали на долю героїв творів Данієля Дефо, Жуля Верна, Роберта Льюїса Стівенсона? Чому герої Антона Чехова й Джека Лондона належать до реального світу? Що об’єднує цих героїв, а що їх різнить?
3. Яку ситуацію у творах “Робінзон Крузо”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Любов до життя”, “Острів скарбів” ви б назвали критичною? Доведіть свою думку.
4. Що приваблює вас в образах Робінзона Крузо, Діка Сенда, Джіма Гокінса та героя оповідання “Любов до життя”? Кого з них ви б назвали супергероем? Чому?
5. Чи можна сказати, що всі чотири твори об’єднує ідея прославлення сили людського характеру? Чи висловлено цю ідею у вірші Шандора Петефі “Коли ти муж,- будь мужнім…”? Підтвердіть свою думку цитатами з тексту.
6. Доведіть, що твори “Робінзон Крузо”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Острів скарбів” є романами, а “Любов до життя” – оповіданням.
7. Підготуйте усну розповідь на тему “Що приваблює мене в пригодницькій літературі”.
8. Напишіть твір-роздум на тему “У чому полягає сила людського характеру” на матеріалі відомих вам творів зарубіжних письменників.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)