Острів доктора Моро (переказ)

1 лютого 1887 потерпіло катастрофу судно “Леді Вейн”. Один із його пасажирів, Чарльз Едвард Прендік, якого всі вважали загиблим, був підібраний у море на шлюпці через одинадцять місяців і чотири дні. Він стверджував, що весь цей час провів на острові, де відбувалися неймовірні речі. Розповіді його приписали нервового і фізичного перевтоми, яке йому довелося перенести.

Після смерті Едварда Прендіка його племінник знайшов докладні записи про пригоди дядька.

Після загибелі товаришів по нещастю Прендік прокинувся в маленькій і брудній

каюті торгового судна “іпекакуана”. Його рятівник – Монтгомері – пояснює, що Прендіка напівмертвим підібрали на шлюпці. Монтгомері зумів йому допомогти, так як займався в університеті природничими науками і володів потрібними медичними знаннями. Він жадібно розпитує Прендіка про Лондон, університеті, знайомих викладачів…

Монтгомері везе незвичайний вантаж – пуму, ламу, кроликів, собаку. Прендік вступає за слугу Монтгомері, над яким знущається команда матросів, і заслуговує неприязнь п’яниці капітана. Прендік звернув увагу на дивний вигляд слуги Монтгомері – що світяться в темряві

очі, насторожений погляд. Він викликав у оточуючих почуття відрази, що межує зі страхом. Воно, мабуть, й було причиною його цькування.

Подорож Монтгомері добігає кінця – наближається острів, на якому він повинен висадитися. І знову Прендік опиняється на межі життя і смерті. Капітан не хоче залишати нежданого пасажира, а Монтгомері брати його з собою на острів. Чарльза Прендіка виштовхують на полузатонувшую човен… Але Монтгомері в останній момент зглянувся і підчепив човен до баркас, який його зустрічав.

Прендіка з перших кроків на острові багато вражає. І перш за все – вид його мешканців. “В них було щось невловиме, чого я не міг збагнути, і це викликало в мені дивне огиду особливо мене здивувала їх хода вони були якимись покрученими, немов складалися з сяк-так скріплених шматків”.

Монтгомері знайомить Чарльза зі своїм старшим колегою і проговорюється, називаючи його ім’я – Моро. Чарльз Прендік згадує давній скандал, пов’язаний з ім’ям видатного вченого-фізіолога Моро. Одному з журналістів вдалося під виглядом лаборанта проникнути в лабораторію, де Моро виробляв таємничі досліди. Під загрозою викриттів Моро утік з Англії. Таємничість, якою оточена робота старшого колеги Монтгомері, підтверджує здогад Прендіка, що це той самий Моро.

Але якого роду експерименти він проводить? У кімнату, в якій помістили Прендіка, доносяться несамовиті стогони і крики тварини, яку оперує Моро. Прендік розуміє, що це пума. Коли крики стають нестерпними, Чарльз вибігає геть, бродить безцільно і потрапляє в ліс. Тут у нього відбувається зустріч з дивною істотою, не схожим на людину. Він починає здогадуватися про суть експериментів доктора Моро. Монтгомері і Моро знаходять його і повертають у будинок. Але страх, що він сам виявиться піддослідним, змушує Прендіка бігти знову. У лісі він натикається на ціле поселення звіроводство людей. Потворні бико-люди, ведмідь-лисиці, людино-собаки, сатирів-мавпо-людина. Ці жахливі створення вміють говорити.

Моро, щоб тримати в покорі своїх підопічних, створив для них і бога – самого себе.

Доктор Моро й Монтгомері знову знайшли Прендіка. І Моро розкриває йому свою таємницю – він надавав тваринам людську подобу. Людина був обраний за зразок тому, що в його зовнішності є те, “що більше приємно естетичному почуттю, ніж форми всіх інших тварин”.

На питання Прендіка – як він може піддавати живих істот такого страждання – Моро заперечує, що “воно так мізерно”. “Біль – це просто наш порадник вона застерігає і спонукає нас до обережності”.

Моро не задоволений своїми дослідами – до його створінням знову повертаються звірячі інстинкти.

Головні труднощі – мозок. Всі інстинкти, шкідливі для людства, раптом прориваються і захльостують його створення злобою, ненавистю чи страхом. Але це його не лякає – людина формувався тисячоліттями, яке дослідам всього двадцять років. “Щоразу, як я занурюю жива істота в купіль пекучого страждання, я кажу собі: на цей раз я випалю з нього все звірине…” Свої надії він пов’язує з операцією над пумою.

Серед інших звірів Монтгомері привіз на острів кроликів і випустив їх на волю – “плодитися і розмножуватися”. Одного разу в лісі вони з Прендіком виявляють розтерзану тушку. Значить, хтось порушив закон і спробував смак крові. Моро, якому вони розповідають про це, розуміє, яка страшна небезпека нависла над ними. Він вирішує терміново зібрати звіроводство людей, щоб покарати того, хто порушив закон. Прийшовши до місця поселення своїх створінь, він засурмив у ріг. Швидко зібрав шістдесят три особини. Не вистачало тільки леопарда-людини. Коли він з’явився нарешті, ховаючись за спинами звірів, Моро запитав своїх підопічних: “Що чекає того, хто порушив Закон?” І хор голосів відповів: він “повертається до Будинку страждання”.

Тут Леопард-людина кинулася на Моро. Слуга Монтгомері – Млінг – поспішив на допомогу, Аеопардо-людина сховалася в гущавині, почалася гонитва. Першим його наздоганяє Прендік, щоб позбавити від Будинку страждань. А гіено-свиня, яка слідувала за ними, встромила зуби в шию мертвого леопарда-людини.

Чарльза Прендіка глибоко вражає все побачене, особливо той, що “дикі, безцільні дослідження захоплювали Моро”. “Мене охопила дивна впевненість, що, незважаючи на всю безглуздість і необичайность форм, я бачив перед собою людське життя з її переплетенням інстинктів, розуму і випадковостей…”

Атмосфера на острові згущується. Під час однієї з операцій над пумою вона вирвалася на волю, видерти з стіни гачок, до якого була прив’язана. Моро відправився на її пошуки. У сутичці вони загинули обидва.

Жити на острові стає ще небезпечніше. Звірі боялися Моро, його хлиста, винайденого ним Закону, а найбільше – Будинку страждань. Тепер, незважаючи на всі старання Прендіка і Монтгомері, людино-звірі поступово повертаються до своїх інстинктів. Монтгомері, який поїхав на острів разом з Моро з-за своєї пристрасті до спиртного, від пияцтва і гине. Він напивається сам, напуває свого вірного слугу і інших звіроводство людей, які прийшли на його поклик. Результати виявилися трагічні. Прендік вибіг на шум, клубок звіроводство людей розпався від звуку пострілу, хтось втік у темряві. Очам Прендіка відкрилася страшна картина: волко-людина прокусив горло Монтгомері і сам загинув.

Поки Прендік намагався врятувати Монтгомері, від впала гасової лампи загорівся Будинок страждань. З жахом він бачить, що Монтгомері спалив на багатті всі човни.

Чарльз Прендік залишився на острові один на один з творіннями доктора Моро. А з ними відбувається ось що: “їх оголені тіла стали покриватися шерстю, лоби заростати, а обличчя витягуватися вперед. Але вони не опустилися зовсім до рівня тварин, оскільки вони були поміссю, то в них проступали як би общезверіние риси, а іноді і проблиски людських рис “. Сусідство з ними ставало все небезпечнішою, особливо після того, як гіено-свиня розтерзала звіроводство собаку, яка оберігала сон Прендіка.

Прендік шукає шляхи порятунку. Будівництво плоту закінчується крахом. Але одного разу йому пощастило – до берега прибило човен, в якій були мертві моряки з “Іпекакуани”. Прендік повернувся в нормальний світ. Але оговтатися від острова доктора Моро Прендік довго ще не міг.

“Не міг переконати себе, що чоловіки й жінки, яких я зустрічав, не були звірами в людській подобі, які поки ще зовні схожі на людей, але скоро знову почнуть змінюватися і проявляти свої тваринні інстинкти…”, “… мені здається, що під зовнішньою оболонкою ховається звір, і переді мною незабаром розіграється той жах, який я бачив на острові, тільки ще в більшому масштабі “.

Чарльз Прендік не може далі жити в Лондоні. Він віддаляється від шуму великого міста і натовпи людей, і до нього поступово приходить заспокоєння. Він вірить, “що все людське, що є в нас, повинно знайти розраду і надію у вічних, всеосяжних закони світобудови, а ніяк не в повсякденних, життєвих турботах, прикрощі, пристрасті”.