ОСТАННІЙ ДЮЙМ – СИЛА ЛЮДСЬКОГО ДУХУ – ЧАСТИНА ТРЕТЯ ДУХОВНЕ ВИПРОБУВАННЯ ЛЮДИНИ
Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг. Сніг – чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг – це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелі.
Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, піднімеш у повітря стареньку машину за будь-якої погоди
Але й це все було вже в минулому. Компанія Тексєгипто відмовилася від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище…
Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно і, – Бен розумів десь у глибині душі, – чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько – стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.
От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв із собою хлопчика на “Остер”, який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає.
– Коли тебе занудить, – сказав Бен, – нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.
– Добре. – Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.
– Боїшся?
Маленький “Остер” нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.
– Трохи, – відповів хлопець тихим і несміливим голоском, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. – А літак не зламається від цих поштовхів?
Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду.
– Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.
– А ця… – почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.
– Ця в порядку, – роздратовано сказав батько. – Цілком справний літак.
Хлопчик опустив голову і тихенько заплакав.
Бен пожалкував, що взяв із собою сина. Усі великодушні поривання в них у сім’ї завжди закінчувалися невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття – черствій, плаксивій, провінціальній матері й різкому, нервовому батькові. Якось під час одного з таких нападів великодушності Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоч син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз…
– Не плач! – наказував йому тепер Бен. – Нічого тобі плакати. Підведи голову, чуєш, Деві!.. Підведи зараз же!
Але Деві сидів похнюпившись, а Бен дедалі більше жалкував, що взяв його, і сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, котра розстилалася під крилом літака, – суцільну смугу на тисячу миль, якою відокремлювалися ніжно розмиті акварельні фарби суходолу від бляклої зелені моря. Усе було нерухоме і мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вітри підіймали в повітря маси піску на тисячах квадратних миль і відносили його на той бік Індійського океану, де він і залишався навіки; пустеля зливалася з дном морським.
– Сядь прямо, – сказав він Деві, – коли хочеш навчитися, як іти на посадку.
Він знав, що тон у нього різкий, і сам завжди дивувався, чому не вміє розмовляти з хлопчиком. Деві підвів голову. Він ухопився за дошку управління і нахилився вперед. Бен торкнув важіль газу, почекав, доки зменшиться швидкість, а потім із силою потягнув рукоятку тримера, яка була дуже незручно приладнана в цих маленьких англійських літаках – угорі ліворуч, майже над головою. Раптовий поштовх пригнув голову хлопчика вниз, але він зразу ж підвів її і почав дивитись поверх опущеного носа машини на вузьку смугу білого піску вздовж затоки, схожої на коржа, кинутого в цю прибережну пустку. Батько вів літак прямо туди.
– А як ти знаєш, звідки віє вітер? – запитав хлопчик.
– По хвилях, по хмаринці, чуттям! – крикнув йому Бен.
Але він уже й сам не знав, чим керується, коли веде літак. Не думаючи, він знав з точністю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п’яді і опуститись на неї міг тільки дуже маленький літак. Звідси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола – мертва пустеля.
– Найголовніше – це правильно розрахувати, – сказав Бен. – Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище – стукнешся під час посадки, і літак буде пошкоджено. Надто низько – наскочиш на горбик і перекинешся. Головне – останній дюйм.
Деві кивнув. Він уже знав. Він бачив, як в Ель-Бабі, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий “Остер”. Учень, який літав на ньому, загинув.
– Бачиш! – закричав батько. – Шість дюймів. Коли він почне сідати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! – сказав він, і літак торкнувся землі легко, мов сніжинка. – Останній дюйм! – Бен зразу ж вимкнув мотор і натиснув на ножні гальма. Ніс літака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду – до неї лишилося шість чи сім футів.
Двоє льотчиків повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою – не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захистку. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика і тільки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок з продуктами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти і всякі дрібниці, потрібні для акваланга і камер.
– Затягни на мені цей ремінь! – звелів він Деві.
На спині в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикілограмовими циліндрами зі стисненим повітрям він зможе пробути більше години на глибині тридцять футів. Глибше опускатися й не треба. Акули цього не роблять.
– І не кидай у воду каміння, – сказав батько, піднімаючи циліндричний водонепроникний кіноапарат і витираючи пісок з його ручки. – А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску!
Деві передав йому маску зі скляним забралом.
– Мене не буде хвилин двадцять. Потім я піднімусь, і ми поснідаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камінням колеса машини і посидь під крилом у затінку. Зрозумів?
– Зрозумів, – відповів Деві.
Бен раптом відчув, що розмовляє з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужість завжди викликала його на різкий і владний тон. Нічого дивного, що бідний хлопчина цурався їх обох.
– І про мене не турбуйся, – сказав він хлопчикові, заходячи у воду. Узявши в рот трубку й опустивши вниз кіноапарат, щоб той своєю вагою тягнув його на дно, Бен зник під водою.
Хлопчик залишився на безлюдному березі, сам на сам з грізним морем і власними страхами. Тим часом Бен оглядав підводну частину бухти: акул тут було чимало, тож зйомка, за яку телекомпанія пообіцяла три тисячі доларів, мала бути успішною. За півгодини льотчик із сином сіли снідати.
Деві дав йому рушник, і Бену довелось миритися з життям на сухій, гарячій землі. Він відчув, що зробив велику дурницю, узявшись за таку роботу. Він був добрим льотчиком по нерозвіданих трасах, а зовсім не якимсь авантюристом, що ганяється за акулами з підводним кіноапаратом. І все-таки йому пощастило, що він дістав хоч цю роботу.
– А хто-небудь знає, що ми тут? – спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.
– Чому ти запитуєш?
– Не знаю. Просто так.
– Ніхто не знає, що ми тут, – сказав Бен. – Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургаду. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам’ятай.
– А нас можуть знайти?
Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.
– Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на віллісі. – Він показав на море. – І звідти ніхто не прийде: там рифи…
– Невже ніхто-ніхто про нас не знає? – тривожно запитав хлопчик.
– Я ж кажу, що ні! – роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться лишитися сам. – Ти не бійся, – промовив Бен грубувато, – нічого з тобою не станеться!
– Зривається вітер, – сказав Деві, як завжди тихо і надто серйозно.
– Знаю. Я пробуду під водою лише півгодини. Потім піднімусь, заряджу нову плівку і спущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив із собою вудочки.
“Треба було йому про це нагадати”, – подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив’язав м’ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.
Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду. Він знав, що на акул не доведеться довго чекати.
У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п’ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.
– Підходьте! Ближче! – заохочував він риб. Але їх і не треба було запрошувати.
Вони кинулись просто на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кішка, а за нею дві чи три акули тієї самої породи, але менші. Вони не пливли і навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед з великою швидкістю, наче сірі ракети. Підійшовши до м’яса, акули трохи звернули вбік, на ходу одриваючи шматки.
Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев’яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий пакосний укус – найогидливіше видовисько, яке йому доводилось бачити в житті.
– Ах ви гади! – сказав він, не розкриваючи губів.
Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватись ними.
Вони з’явилися знов, хоч ролик його плівки був уже майже цілком використаний. Отже, йому доведеться піднятись на суходіл, перезарядити камеру і швидше повернутися назад. Бен глянув на камеру і пересвідчився, що плівка закінчилась. Підвівши очі, він побачив, що вороже налаштована акула-кішка пливе просто на нього.
– Геть! Геть! Геть! – загорлав Бен у трубку.
Кішка на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки і груди в нього вимазані кров’ю від кінського м’яса. Бен проклинав свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо і пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.
Кішка випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху і болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах.
Судорожно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тої миті, коли він побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами і сам одкинувся назад.
Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.
Опам’ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, уже не корилося його владі.
– Деві! – закричав він.
Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно – він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був без пам’яті лише кілька секунд. Рухатись він майже не міг.
– Що мені робити? – кричав Деві. – Бачиш, що з тобою сталося?
Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухались, а в голові стояв туман.
– Деві, – ледве-ледве вимовив Бен із заплющеними очима, – що в мене з ногами?
– У тебе руки… – почув він невиразний голос Деві, – руки зовсім порізані, просто жах!
– Знаю! – сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. – А що в мене з ногами?
– Ноги в крові, теж порізані…
– Дуже?
– Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?
Тоді Бен глянув на руки і побачив, що права майже зовсім одірвана, – він бачив м’язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м’яса і сильно кровоточила; він зігнув її, підтягнув кисть до плеча, щоб зупинити кров, і застогнав від болю.
Бен знав, що справи його дуже погані. Але тут же зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. Це було ще гірше, ніж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цій спаленій сонцем країні, якщо взагалі його знайдуть.
– Деві, – сказав він рішуче, ледве володіючи недоладними думками, – слухай-но… Візьми мою сорочку, розірви і перев’яжи мені праву руку. Чуєш?
– Чую.
– Міцно обв’яжи мені ліву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потім якось прив’яжи кисть до плеча. Так міцно, як тільки зможеш. Зрозумів? Перев’яжи обидві руки.
– Зрозумів.
– Перев’яжи дуже міцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумів? Ти зрозумів…
Бен не почув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу він був без пам’яті довше і опам’ятався тоді, коли хлопчик перев’язував йому ліву руку. Серйозне, напружене, бліде личко сина скривилось від жаху, але він з відчайдушною мужністю старався виконати своє завдання.
– Це ти, Деві? – сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. – Послухай, хлопчику, – говорив він через силу, – я тобі повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги і витягни мене з акваланга. Він мене душить.
– Я хотів тебе витягнути, – сказав Деві сумним голосом. – Не можу, не знаю як.
– Ти мусиш мене витягнути, ясно?! – прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватись і хлопчикові, і йому – це примусити Деві самостійно думати, упевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. – Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? – Бен ледве чув сам себе і на секунду навіть забув про біль. – Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?
– Зрозумів, – Деві перев’язував ліву руку і не слухав його.
– Молодець! – Бен хотів підбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Він ще не знав, як підійти до хлопчика, але розумів, що це необхідно. Десятирічна дитина мала виконати надзвичайно складну справу. Якщо вона хоче вижити. Але все повинно йти по порядку.
– Дістань у мене з-за пояса ніж, – сказав Бен, – і переріж усі ремінці акваланга. – Сам він не встиг скористатися ножем. – Бери тонку пилку: так буде швидше. Не поріжся.
– Добре, – сказав Деві, підводячись. Він подивився на свої вимазані в кров руки і позеленів. – Якщо можеш хоч трохи підвести голову, я витягну один ремінь, я його розстебнув.
– Гаразд, постараюсь.
Бен трошки підвів голову і сам здивувався, як важко йому навіть поворухнутися. Спроба ворухнути шиєю знесилила його, і він знепритомнів; цього разу він провалився в чорну безодню нестерпного болю, який, здавалося, ніколи не вгамується. Повільно прийшов до пам’яті і відчув навіть полегкість.
– Це ти, Деві?.. – запитав звідкись здалеку.
– Я зняв з тебе акваланг, – почувся тремтячий голос хлопчика. – Але в тебе на ногах усе ще тече кров.
– Не звертай уваги на ноги, – сказав він, розплющуючи очі.
Бен трошки підвівся, щоб подивитись, у якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а тим більше звестись на ноги, і тепер, коли хлопчик перев’язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгірше – ще попереду, і йому треба було все обміркувати.
Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати.
Довго вибиралися вони по схилу – Деві тягнув, а Бен відштовхувався п’ятами, на мить втрачаючи свідомість і знову вертаючись до тями. Двічі він зривався вниз, але нарешті вони дісталися до машини. Бену пощастило навіть сісти, притулившись спиною до хвостової частини літака, і озирнутися. Та сидіти було справжнім пеклом, і зомлівав він дедалі частіше. Його тіло, здавалося, роздирали тепер на дибі.
– Як справи? – запитав він хлопця; той задихався, знесилений від напруження. – Ти, певно, зовсім змучився.
– Ні! – крикнув Деві сердито. – Я не втомився! – Його тон здивував Бена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця ні протесту, ні тим більше люті. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття. Невже можна роками жити із сином і не розгледіти його обличчя? Однак зараз він не міг дозволити собі роздумувати про це. Він усе добре усвідомлював, але подих захоплювало від нападів болю. Шок минав. Правда, Бен дуже ослаб, відчував, як з його лівої руки сочиться кров, і не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, ні навіть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальці). Деві самому доведеться підняти літак у повітря, вести його і посадити на землю.
Зрештою Деві вдалося втягнути батька в кабіну. Лагідним голосом Бен віддавав накази щодо підготовки літака до зльоту. Хлопчик чітко виконував усі його команди.
– Ось що треба зробити, Деві, – повільно вів батько. – Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру. Чуєш?
– Це я можу, – сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. – Здорово дме вітер, – додав хлопець. – Надто сильно, мені це не подобається.
– Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!
Бен відчув, що Деві перехилився через нього і ввімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! “Зробив! їй-богу, зробив!” – подумав Бен, коли мотор почав працювати. Він кивнув, і в голові одразу ж запаморочилось від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг і опам’ятався від надто сильного ревіння мотора.
– Зменш газ! – закричав він якомога голосніше.
– Добре, але вітер не дає мені розвернутися.
– Ми стали проти вітру? Ти повернув проти вітру?
– Так, але вітер нас перекине.
Бен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилось цілком покладатися на сина.
– Відпусти ручне гальмо! – сказав Бен. Він забув про нього.
– Готово! – відгукнувся Деві. – Я відпустив.
– Ага, відпустив! Хіба я не бачу! Старий дурень! – вилаяв Бен сам себе. Тут він згадав, що його не чути за гуркотом мотора і що треба кричати.
– Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!
Він чув, що мотор реве дужче – Деві додавав газу, – відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабші, і знов утратив свідомість.
– Не смій! – почув він здалеку.
Бен опам’ятався. Вони щойно одірвалися від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.
– Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! – крикнув він. Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму і весь час робити дурниці.
– Три тисячі футів! – крикнув він. – Три.
– Куди летіти? – запитав Деві.
– Спершу піднімись вище! Вище! – кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По тому, як гув мотор, можна було здогадатись, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
Його повернуло до пам’яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.
– Щось сталося! – кричав Деві. – Прокинься! Що сталося? – Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати.
Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.
– Куди летіти? – знову спитав Деві. – Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!
За такого непостійного вітру не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца.
– Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?
– Бачу. А це правильний шлях?
– По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! – крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.
“Хороший хлопець, – подумав Бен, – він усе чує”.
– По компасу триста сорок! – закричав Деві.
Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки із сидіння пілота.
– От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега і тримайся його весь час. Тільки, боронь боже, нічого більше не роби! – застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. – Нехай машина сама робить своє діло. Все буде гаразд, Деві…
Отже, Деві все-таки запам’ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість! Він це запам’ятав. Славний хлопчина! Він долетить. Він упорається!
Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози. Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько – льотчик. Але він пам’ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що здогадувався, чого батько не говорив.
Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитись: той спав з відкритим ротом, напівголий, весь залитий кров’ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.
Бену здавалося, що від поштовхів його тіло пронизують крижані стріли, розривають на шматки. У роті в нього пересохло. Бен повільно приходив до пам’яті. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.
– Деві! Що сталося? Що ти робиш? – закричав він сердито.
– Ми майже прилетіли, – відповів Деві. – Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.
Бен заплющив очі, щоб збагнути те, що сталося, але так нічого й не зрозумів. Йому здавалося, що він уже повертався до пам’яті, коли вказував хлопцеві курс, а потім знову втрачав свідомість. Літак гойдало, і це ще більше посилювало біль.
– Що ти бачиш? – вигукнув він.
– Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.
Хитання і поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить угору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бік.
– Не спускай з очей аеродрому! – крикнув Бен крізь напад болю. – Стеж за ним! Не спускай з очей! – Йому довелося крикнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: “Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу”.
– Літак не хоче йти донизу, – сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.
– Вимкни мотор.
– Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.
– Потягни ручку тримера, – звелів Бен, підвівши голову вгору, де була ручка. Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити; доведеться обійтися без них.
Деві мусив підвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесі і подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.
– Вимкни мотор! – наказав Бен.
Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер із силою підкидав літак то вгору, то вниз.
– Стеж за аеродромом, роби над ним коло! – сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю – оце завдання!
– Там великі літаки! – кричав Деві. – Один, здається, стартує!
– Бережись, зверни вбік! – гукнув Бен.
Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений. Привалившись до тремтячих дверцят і впираючись у них плечем і головою, він з великим напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всі свої сили. Нарешті голова його опинилася так високо, що він міг упертись нею в дошку управління. Наскільки міг, він підвів голову і побачив, як наближається земля.
– Молодець! – закричав Бен синові.
Бен тремтів і обливався потом, він почував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.
– Лівіше! – наказував він. – Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Усе в порядку, Деві. Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз…
– Я вріжуся в літак.
Бену видно було великий літак. До літака лишилося не більше п’ятисот футів, і вони йшли прямо на нього. Уже майже стемніло. Курява висіла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним літаком виднілася смуга чистого повітря, – отже, мотори запущено на повну потужність. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, усе буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там грунт надто нерівний.
Бен заплющив очі.
– Стартує…
Бен із зусиллям розплющив очі і кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору і вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.
– Не можна! – крикнув Бен. – Гни її донизу!
Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще за такого вітру, їх рознесе на шматки.
– Вітер! – гукнув хлопець; його маленьке личко застигло і перетворилося на трагічну маску.
Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках хлопчика…
– Молодець! – похвалив він. Залишилася хвилина до посадки.
– Шість дюймів! – кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. – Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано… – плакав він.
На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути: “Пора! Пора! Пора!”, але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітря, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі, – це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.
О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати і ще зовсім не хотів здаватись!
У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили – кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що в Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою.
На все це потрібен був час, але що означав час для життя, яке висіло на волосинці?.. Однаково Бен нічого не відчував, крім припливів і відпливів болю та рідких проблисків свідомості.
– Уся справа в адреналіні, – розкотисто сміявся кучерявий лікар-єгиптянин, – а ви його виробляєте, як атомну енергію.
Здавалося, усе було гаразд, а проте Бен таки втратив ліву руку. “Дивно, – думав він, – я міг би поклястися, що більше дісталося правій руці”. Довелося перебороти і параліч, що його кучерявий зцілитель уперто називав “великим нервовим шоком”. Усе пережите зробило з Бена нерухомий і дуже крихкий уламок – одужання не могло йти швидко. Але справа все-таки йшла на краще. Усе йшло на краще, крім його лівої руки, яка опинилася в печі, де спалювали сміття. Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не пішла туди ж і його професія льотчика.
А крім усього, був ще хлопчик.
– Він живий і здоровий, – повідомив лікар. – Обійшлося навіть без шоку. – Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. – Він значно рухливіший за вас!
Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч із хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться, і, можливо, назавжди.
Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити у своєму батькові?
– Ну як, Деві? – несміливо спитав він сина. – Здорово було, га?
Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.
– Розклеївся твій батько, правда? – запитав він знову.
Деві кивнув. Обличчя його лишалося таким же серйозним.
Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це варто витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться.
Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи – обов’язок льотчика, а Бен був же колись зовсім непоганим льотчиком.
1Екстремальність – від екстремальний: крайній, граничний, такий, що виходить за межі звичайного, надзвичайний (за складністю, небезпечністю).
Запитання і завдання до прочитаного
1. Стисло перекажіть оповідання “Останній дюйм”. У чому полягає екстремальність1 зображеної в ньому ситуації? У якому епізоді дія сягає найбільшої емоційної напруженості?
2. 3 якими труднощами стикнувся Бен у своєму професійному й сімейному житті? Що спонукало героя підзаробити підводною зйомкою? Як ви гадаєте, чому він узяв із собою сина?
3. Як почувався Деві дорогою до Червоного моря? Чого він боявся на узбережжі? Що в його поведінці дратувало батька?
4. Чого навчили хлопчика пережиті події? Завдяки чому він спромігся врятувати своє та батькове життя?
5. Які риси характеру сина відкрив для себе Бен під час описаної пригоди? Як змінилося його ставлення до Деві? Що допомогло Бенові порозумітися з хлопчиком?
6. Визначте основну думку оповідання.
7. Групова робота Розділившись на дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.
А. Визначте, з яких епізодів оповідання взято наведені рядки, і поясніть, якими почуттями вони зумовлені. З огляду на зміни в емоційному стані героїв продумайте інтонації для виразного читання цих реплік. “- Ні! – крикнув Деві сердито. – Я не втомився!”
“- Це я можу…”
“- Не смій! – почув він здалеку”.
“- Молодець! – похвалив він. Залишилася хвилина до посадки”.
Б. Розгляньте кадри з кінофільму “Останній дюйм” і встановіть, яким епізодам оповідання Олдріджа вони відповідають.
8. Подискутуймо! Робота в парах. Обговоріть подані запитання.
A. Чи був Бен хорошим батьком до того, як з ним трапилося нещастя? Обгрунтуйте відповідь деталями поведінки героя.
Б. Як ви гадаєте, чи налагодяться стосунки Бена й Деві в майбутньому? Аргументуйте свою думку.
B. Що було найважчим для Деві від того моменту, коли він побачив пораненого батька? Обгрунтуйте відповідь цитатами.
9. Узагальніть думки, висловлені під час обговорення. У відповіді використайте наведені звороти: “З одного боку, ми бачимо, що… але з іншого боку…”; “На перший погляд, здається, ніби… проте насправді…”; “Важко дати однозначну відповідь на це запитання, оскільки…”; “Якби герой… то… однак письменник змальовує його як…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)