Особливості жанру оповідання в Долі людини Шолохова М. А

У вітчизняному літературознавстві (наприклад, у книзі Л. Г. Якименко “Творчість М. А. Шолохова”) прийнято визначати жанр “Долі людини” (1956) як оповідання-епопея. Жанр, як видно, дуже незвичайний, тому що з’єднує, здавалося б, непоєднувані поняття. Оповіданням прийнято називати малу епічну форму, у ньому звичайно описується одне (яскраве) подія з життя героя і є присутнім оповідач. Епопея – монументальна форма епічної літератури, що показує долю народу, сам історичний процес В епопеї гармонійно з’єднуються історичні події й сучасність,

філософські роздуми над долями миру й особисті переживання героїв, зображуються многогеройное дію й життєвий шлях окремих персонажів. Як же виходить, що в оповіданні на тридцяти сторінках Шолохов домігся глобального узагальнення – в образі простої російської людини Андрія Соколова втілилася й відбилася цілі нації, подібно тому як величезне сонце відбивається в маленькій краплі роси? Оповідання Шолохова має головні ознаки епопеї.

Перша ознака – зображення переломної історичної епохи, тобто подій, які торкаються всіх націй і в які народний характер проявляється яскравіше всього. В “Долі

людини” це Вітчизняна війна Вона зображується не як історична подія (тобто ряд воєнних операцій), а як найтяжке фізичне й моральне випробування людського характеру. Головним героєм війни в оповіданні стає не полководець, не командир полку, навіть не народ (як було в Л. Н. Толстого у романі-епопеї “Війна й мир” або як буде в К. М. Симонова в трилогії “Живий і мертві”), а один рядовий боєць, що, беручи участь навіть у великому бої, бачить тільки бій місцевого значення. Війна показана через долю головного героя: він і на фронті, і у фашистському полоні увесь час зіштовхується із проблемою морального вибору, від якого залежить і його власне життя, і життя бойових товаришів Друга ознака епопеї – зображення національного характеру в конкретних героях літературного твору.

Для цього Шолохов описує історію життя Андрія Соколова – чудової російської людини. Оповідання про себе герой починає з довоєнного років. Перед читачем з’являється людина із самою звичайною біографією. Ровесник століття, він народився у Воронезькій губернії, у громадянську війну воював у Червоній армії, в 1921 році осиротів, тому що батьки й сестричка вмерли від голоду Він продав будинок у селі й виїхав у Воронеж. Тут у покладений час женився, народилися діти (син Анатолій і дочки Настя й Оля), і, тільки ставши батьком, Андрій Соколов усвідомив, що від нього залежить життя й благополуччя цих маленьких людей.

Він перестав випивати з товаришами, вивчився на шофера, щоб побільше заробляти, зібрав грошей і побудував будинок. Під час війни в цьому зовні непримітній людині розкрилися прекрасні риси характеру: сміливість і тямовитість (їх О. С. Пушкін в “Подорожі з Москви в Петербург” назвав відмітними рисами російської натури), разюча стійкість і високі щиросердечні якості – справедливість, совісність, чуйність і доброта. Сміливість Андрій Соколов виявив у сцені з Мюллером, коли перед особою вірної смерті зберіг людське достоїнство, що оцінили навіть фашисти Обоє його втечі з полону свідчать про кмітливість і ощадливість героя. Він з першого дня полону задумав бігти, але “іти хотів напевно”, тому терпляче чекав підходящого моменту. Свій намір Андрій Соколов виконав, як тільки представився випадок (охоронці відволіклися).

Перша втеча була невдалим, а покарання за нього – страшним: фашисти побили його до півсмерті, нацькували собак, уклали в карцер. Але герой не відмовився від своєї ідеї. Друга втеча він продумав і підготував ще ретельніше й добрався-таки до своїх, прихопивши німецького інженера із планами оборонних споруд Замилування викликає стійкість Андрія Соколова: він витримав знущання й приниження фашистського полону, які не змогли вбити в ньому розум, совісність, людське достоїнство, не перетворили його в слухняного раба чужої волі. Якщо до полону совість не дозволяє героєві кинути товаришів у лиху, тому він, не думаючи про небезпеку, везе снаряди на батарею, то й у полоні він не може один з’їсти хліб і сало, отримані від Мюллера в нагороду за мужність, а ділить усе між товаришами по табірному бараку.

Почуття справедливості змушує Андрій Соколов задушити в зруйнованій церкві зрадника Крижнева, і він зовсім не кається в цьому вчинку. Чуйність і доброта, які випробовував герой до своєї дружини й дітей, збереглися в його душі й після війни: він зрозумів горе Ванюшки й прив’язався до маляти всім серцем. Чому можна затверджувати, що в Андрію Соколові, у конкретному герої з конкретною долею, втілився російський національний характер?

Хіба не було під час війни боягузів, зрадників, зломлених страхом, обставинами, катуваннями? Були, але перемогу у Великій Вітчизняній війні завоювали не вони, а люди, схожі на Андрія Соколова, близькі йому по характері. Героєві властиві риси, які росіяни найбільше цінують у людині, а тому виховують у собі з покоління в покоління. Національний погляд на гідну людину виражається в добутку за допомогою іншого героя – автора, що слухає сповідь Андрія Соколова. Автор і герой схожі, що підтверджується декількома епізодами з оповідання Автор відразу звертає увагу на те, що до нього по березі ріки утомилося наближається дивна пара – “високий, сутулуватий чоловік” і зовсім маленький хлопчик.

Цей контраст приковує погляд автора, що відразу відзначає значимі деталі в зовнішньому вигляді дорослого й дитини. Він, наприклад, порівнює погляд батька й сина: у хлопчика ока блакитні і ясні, “як небушко”; у батька – “немов присипані попелом, наповнені такий неизбивной смертною тугою, що в них важко дивитися”. А головний герой відразу побачив у випадково зустрінутій людині, що сидить на поваленому тину в переправи, “свого брата”, що зрозуміє сповідь простого шофера. Андрій Соколов не помилився: автор стримано реагує на оповідання, не перебиває уточнюючими питаннями й власними міркуваннями.

Тільки коли Андрій Соколов згадує прощання із дружиною на вокзалі й голос його переривається від хвилювання, автор тихо вимовляє: “Не треба, друг, не згадуй! “. Слухати сповідь шофера важко, але автор не відмахується від випадкового співрозмовника, щадячи власні нерви, а дає йому виговоритися до кінця й тим полегшити душу. Автор і головний герой – обоє ласкаво звертаються з Ванюшкой. Погляд хлопчика схвилював автора на переправі так само, як і Андрія Соколова в чайної.

Дорослі оберігають дитини від важких вражень: батько, коли починає свою сповідь, відсилає Ванюшку грати на берег, а автор, вражений до глибини душі оповіданням простого шофера, при прощанні відвертається, щоб дитина не побачила, як плаче літній сивий чоловік, і не злякався. Авторську оцінку Андрія Соколова Шолохов виніс у заголовок оповідання, уживши слово “людин” у високому змісті. Наприкінці добутку автор-оповідач, міркуючи про російську людину, захоплюється героєм і одночасно демонструє своє філософське розуміння позитивного людського характеру. Так в “Долю людини” включаються філософські роздуми над долями миру, що є третьою неодмінною ознакою епопеї Філософську ідею оповідання можна сформулювати так: ніякі обставини не можуть убити в людині прагнення творити добро, творити, любити, тому що саме ці почуття роблять людини людиною.

Доказом цієї ідеї служить доля Андрія Соколова. Нелюдське звертання у фашистському полоні, загибель всієї сім’ї, безповоротна втрата всього, що герой цінував у житті, повинні були озлобити його або зробити байдужим до всемуокружающему. Всупереч цій логіці, Андрій Соколов не замкнув у своєму “неизбивном” Горе, а прив’язався до маленького хлопчика-сироті й у цій любові знайшов порятунок від розпачу Таким чином, як теперішній трагічний герой, Андрій Соколов вступає в протиборство з жорстоким миром, зі світовою війною й не дає вбити свою живу душу.

Життя невигубне й у людині, і в природі, затверджує Шолохов, не випадково оповідання “Доля людини” починаються з опису природи, що пробуджується, у першу післявоєнну весну. Підбиваючи підсумок вищесказаному, варто помітити, що “Доля людини” по істотних ознаках є оповіданням, а рамки оповідання не дозволяють розгорнути складне, многосюжетное, многогеройное дію. Але в цьому оповіданні дійсно присутні й головні ознаки епопеї: описується найважливіша історична подія XX століття – Вітчизняна війна 1941 -1945 років; в образі головного героя втілений російський національний характер, як його розуміє Шолохов; у трагічній і одночасно героїчній долі Андрія Соколова письменник бачить прояв невигубної й постійно, що відроджується життя. У цьому складається філософський оптимізм Шолохова. В Андрію Соколові письменник показав свою концепцію героїчної особистості в сучасному світі.

Головний герой є вершителем доль історії: він брав участь у розгромі фашистської Німеччини безпосередньо сам і опосередковано – виховавши старшого сина Анатолія, що воювало до останнього дня Вітчизняної війни. Атеперь, піклуючись про молодшому, нерідному, сині, герой створює майбутнє. Завдяки епопей ному узагальненню, представленому в образі Андрія Соколова, оповідання вийшов незвичайно ємним по змісту: характер і доля людини стають характером і долею народу. Отже, визначення жанру “Долі людини” як оповідання-епопеї цілком виправдано.