Особливості світоглядів гуцулів у повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”
Протягом 1902-1911 pp. M. Коцюбинський збирає матеріал про Гуцульщину і працює над повістю, що стала окрасою його творчості, – “Тіні забутих предків”. Він писав: “Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюсь, слухаю й учусь. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Не знаю, чи вдалося мені, але коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то із того був би задоволений”. Можемо з повним правом стверджувати, що письменник цілком виконав своє нелегке завдання. Він не тільки виспівав чарівний світ людської
Певною мірою наближення до реальності досягається мовними елементами, діалектизмами, відображеними як у повіствуванні автора, так і в мовних партіях героїв. Але не тільки це і не стільки це утворює чарівний, казковий світ повісті. На читачів буквально обрушується потік поетичної творчості гуцулів, їх обрядів, звичаїв, легенд, повір’їв. Головні герої цікавлять нас не тільки тим, що вони щиро кохають одне одного, але й тим, що у повісті вони є кращими представниками свого народу.
І згадай мені, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
Особливістю художньої манери письменника є те, що він не подає докладних описів, проте важливу роль відіграють враження. У пейзажах відчутний потяг до світла, краси, що досягається використанням плавних, акварельних, ліричних барв. Пейзажі психологізовані, бо підсилюють почуття: картина природи – це стан душі. Природа для гуцулів – це і джерело натхнення, поезії їхнього серця: “Б’ють плови весняні, ричать громом гірські верхи – і дух злого холодом віє од Чорногори… а тут раптом з’являється сонце – праве Боже лице – і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця”. Кольорові образи Коцюбинського – імпресіоніста доповнюються музичними і становлять дивовижну гармонію душі людини і навколишнього світу, космосу. До такого єднання людство завжди прагнуло, але на своєму шляху часто бачило тільки “життєві калюжі”, а не зоряне небо.
Аж ось Іван іде на полонину. І перед нами постає інший світ. Іван прямує на полонину, а перед нашими очима розгортаються картини мальовничої карпатської природи. Озера квіток, прохолодні кришталеві джерельця, мохи одягали камінь зеленим шовком. Там десь високо орел здіймався з кам’яних шпиць. “Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ”. Не менше любові відчувається і в словах автора, присвячених роботі в полонині. Незабутня картина добування живого вогню. Це якийсь таємничий танок, у результаті якого людина отримує від природи бажаний вогонь. Виявляється, що сир не роблять, а він народжується, як дитина. Коли настає час, а молоко гусне, ватаг починає своє чаклування.
Він виймає з-за череса цілий жмуток дерев’яних колодок і починає читати. У цій дерев’яній книжці записано, хто скільки має овець і що кому належить. Коли молоко жовкне і гусне, ватаг занурює в нього свої голі руки. І застигає над молоком. У цей час має бути навколо тихо, двері замкнені. Зовні руху не можна побачити, про те, що у казані щось відбувається, свідчить тільки легкий рух жил на руках ватага. Поступово руки оживають, то підіймаються вище, то опускаються нижче, щось бгають і гладять там всередині і раптом “з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду…”.
Не можна сказати, що М. Коцюбинського цікавили лише зовнішні деталі. Так, це красиво, незвично, ці деталі теж відіграють важливу роль. Письменник намагався розкрити в першу чергу таємниці людської психіки, людської душі: звідки з’являються фантастичні уявлення, як зберігаються вірування далеких предків. Отже, герої, їх кохання стає тією проміжною ланкою, а точніше пробуджує те, що з прадавніх часів зберігалося у душі від предків. Таким було кохання Марічки та Івана. Але кохання здатне пробудити в душі людини і сили зла – це кохання Палагни та Юри. Невідомо, який фінал мала ця остання історія кохання, але почуття Марічки та Івана не зникли разом з їх переходом із світу матеріального у світ духовний. Невідомо чому, але гуцули проводжають в останню путь своїх померлих не смутком, а радощами, сміхом, забавами. Як пояснити цей звичай, дикий з погляду сучасної людини?
Малий Іван багато знав, але це не наукові знання. Це скоріше відгомін розповідей батьків, старшого покоління, який пройшов крізь призму поетичної душі маленького хлопця. Звідки ця непереборна віра в існування щезника? Адже автор підкреслює: коли Іван лягав спати десь під сіном, “співали йому до сну й будили його своїм дзвоном гірські потоки”. Таким чином розкривається природний талант героя: він не був байдужим до звуків. Звукові символи-образи супроводжують його все життя.
По-перше, смутний або веселий, залежно від події, голос трембіти, по-друге, голос його власної флояри і ті мелодії, які постійно жили в ньому, але яким він поки що не мав сили дати народитися. Тільки побачивши довгоочікуваного щезника, переполоханий хлопець починає усвідомлювати те, що так довго не давало йому спокою. Йому здається, що пісня вже бринить десь там, у глибині серця. Коли він почав грати, то з’явилась музика, не відома ще до того часу: “лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці”. Поки що не кохання, а фантазія пробудила в ньому натхнення. А коли він покохав Марічку, душа заспівала в повну силу. Наприкінці герої, якщо брати до уваги людські поняття, втратили життя. Але як на ці смутні події відгукується природа? Іван чує голос Марічки, яка кличе його на допомогу, хоча навіть не здогадується, що в цей час трапилась біда. Можливо, це інтуїція, а можливо, Іван вловлює знаки, які звичайна людина вловити не може. Після смерті дівчини все його життя перетворилося на страждання. Він уже шукав смерті. Вона з’являється у вигляді Марічки, але тільки в уяві Івана. Насправді його тягла вниз безодня – він падав униз. І тут природа допомагає йому віднайти вічний спокій.
Отже, смерть – це не кінець існування людини. Тіло помирає, але залишається дух. Можливо, це нове життя людського духу і святкують гуцули, танцюючи, співаючи та сміючись над тілом померлого.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)