Розанов сам готовий часом підіграти шанованій публіці і зайняти відведену йому нішу. Його самоуничижительные (чи, навпаки, самовосхваляющие) характеристики – це літературні маски, щоправда, майже прирослі до обличчя. Позиціонуючи себе як “маленької людини”, Розанов демонстративно “приєднується до більшості”. Його ліричний герой – це Ф. П. Карамазов (що розводиться, між іншим, про “мовешках”) чи Підпільний. У ньому знайти риси і Свидригайлова, і Раскольникова, і Ставрогіна, та Івана Карамазова. І, то, можливо, ще навіть одного
“юродивого” – князя Мишкіна. Найімовірніше, що ця багатоликість Розанова, глибоке переживання їм відносності будь-яких точок зору уможливлювала настільки возмущавшее сучасників його співробітництво у ворожих одна одній органах друку – з оприлюдненням прямо протилежних точок зору (у разі з автором “Щоденника письменника” цілком виключено). Розановский протеїзм – одна з умов його літературній гри, “слідчий експеримент”, доводить відносність істини. Щоправда, це теж стосується переважно політики й у певному сенсі християнства. Що стосується онтології (тобто до сущностным, буттєвим
питанням – Бога, полі, сім’ї, Росії і близько т. буд.) “думка” Розанова, зазвичай, не змінюється. Понад те – в “Опалих листі”, як і й у “Щоденнику письменника”, за всієї внутрішньої суперечливості можна виділити якийсь імператив, якесь моральне ядро, яке “тримає” текст. Саме тут першу чергу виникає переклик. Простежимо за приклад побутування одного мотиву. Говорячи в “Щоденнику письменника” про звірства, про турками в підвладній їм Болгарії, Достоєвський “за контрастом” малює ідилічну картину Невського проспекту, де матері та няньки мирно прогулюють своїх вихованців. І коли розчулений подібним видовищем оповідач хоче вже вигукнути у захопленні “хай живе цивілізація!”, Довженка раптово відвідує сумнів: так не міраж все це? “Знаєте, добродії, – каже Достоєвський, – я зупинився у тому, що міраж чи, пом’якше, майже міраж, і а то й здирають тут не Невському шкіру з батьків у власних очах їхніх дітей, то хіба що випадково, як кажуть, “по які залежать від публіки обставинам”, отже, зрозуміло, тому ще, що городові стоять”. “Здирання шкір” – звісно, метафора, але вона має міцні підстави, зокрема в найновішої історії: “А мови у Франції (щоб не зазирати куди ближче) 93-го року хіба утвердилася саме ця мода здирання шкіри, та й під виглядом самих священнейших принципів цивілізації, і і це після Руссо і Вольтера!” Цивілізація не гарантує людини ні чого, бо під нею – прикритий нею! – “хаос ворушиться”. І нелюдськість завжди знайде собі пристойне виправдання: “…Але якби, – пише Хоча цей тема за межі справжньої роботи, поспіль не можемо не послатися на свідчення Л. А. Мурахиной, видевшей Розанова один чи два незадовго до її смерті: “Василь Васильович має душею цілком прозрачною, такою чистою, що й маленькі недоліки її (без яких Василь Васильович було б не людина) що неспроможні відштовхувати, адже й їх корінь – чистий. У тому вся суть Василя Васильовича, що він втілення принципу чистоти, що прагне покрити собою… стушевать весь бруд, скопившуюся у сприйнятті сучасних поняттях, але – на жаль! сама забруднюється від тісного зустрічі з нечистотою”
