Дві пізніші спроби Толстого знайти для найбільш йому близьких психологічних образів і “гарних типів” місця у рамках незвичайного історичного минулого – часу Петра Першого і декабристів – розбилися про ворожість художника до чужоземним впливам, які різко забарвлюють обидві ці епохи. Але й там, де Толстой наблизиться до часів, як і “Анні Кареніній” (1873), він є внутрішньо чужим що запанувала смуту і несгибаемо затятим у своїй художньому консерватизмі, зменшує широту свого захоплення і із усієї російського життя виділяє лише
вцілілі дворянські оазиси з колишнім родовим домом, портретами предків і розкішними липовими алеями, затінена яких із покоління до покоління повторюється, не змінюючи своїх форм, круговорот народження, кохання і смерть. І душевну життя знає своїх героїв Толстой малює як і, як та побут батьківщини: спокійно, неквапливо, з незатемненным поглядом. Вона ніколи не обганяє внутрішнього ходу почуттів, думок, діалогу. Він куди поспішає, і він не спізнюється. У його руках з’єднуються нитки безлічі життів, він не втрачається. Як невсипущий господар він всіх частинах свого величезного господарства веде до голові безпомилковий
облік. Здається, вона повинна лише спостерігає, а роботу виконує саму природу. Він кидає на російський грунт збіжжя та, як добрий землероб, спокійно дає їй природно вигнати стебла та заколоситься. Та це ж геніальний Каратаев з його мовчазним схилянням перед законами природи! Вона ніколи не доторкнеться до бутону, щоб насильно розгорнути його пелюстки: він надає їм тихо розпуститися під сонячним теплом. Йому чужа і “глибоко ворожа та естетика культури великих міст, що у самопожирающей жадібності гвалтує і терзає природу, вимагаючи від нього одних екстрактів і есенцій, і зведеними судомою пальцями шукає на палітрі фарби, яких у спектрі сонячного променя. Склад Толстого такий ж, як і його геній: спокійний, неквапливий, хозяйственно-бережливый, але з скупий, не аскетичний, м’язистий, почасти незграбний, стилістично шорсткий, – таке просте і завжди незрівнянний за своїм результатам. (Він той самий мері відрізняється від ліричного, кокетливого, блискучого і котра усвідомлює свою красу стилю Тургенєва, як і південь від різкого, заливчастого і кострубатого мови Достоєвського.) У одному із своїх романів – городянин і різночинець Достоєвський, геній з непоправно защемленої душею, жагучий поет жорстокість і співчуття, – глибоко й влучно протиставляє себе, немов художника нових “випадкових російських сімейств” графу Толстому, співакові закінчених форм дворянського минулого. “Якби був російським романістом й мав талант, – говорить він про чужими вустами, – то неодмінно брав б героїв моїх з російського родового дворянства, оскільки є лише одна цьому типі культурних російських людей може бути хоч вид гарного порядку й гарного враження… Говорячи так, зовсім не від жартую, хоч я не дворянин, що, втім, вас і самим відомо… Повірте, що на таке справді всі, що маємо було досі гарного. По крайнього заходу, ми тут усе, що було в нас хоча скільки-небудь завершеного. Не тому кажу, що знайдеться безумовно згоден із правильністю і правдивістю краси цієї: але, наприклад, вже були закінчені форми честі та внутрішнього боргу, чого, крім дворянства, ніде на Русі як немає закінченого, а й навіть ніде не розпочато… Становище нашого романіста, – продовжує він, не називаючи Толстого, але, безсумнівно, говорячи про ньому, – у разі було б, цілком певне: не міг би писати й інші роді, як і історичному, бо гарного типу вже у час, і якщо й залишилися залишки, то владычествующему зараз думці, не утримали красот за собою”. Разом з “гарним типом” як зникав безпосередній об’єкт художньої творчості, а й валилися основи толстовського морального фаталізму та її естетичного пантеїзму: гинула та святая каратаевщина толстовської душі. Усі, що раніше було сама собою зрозумілою частиною безсумнівного цілого, перетворилася на осколок, і тому питання. Розумне перетворюється на нісенітницю. І – як відомо – саме той момент, коли буття втратила свій старий сенс, Толстой запитав себе про сенс буття взагалі. Настає (у другій половині 1970-х років) великий душевний криза – над життя юнаки, а життя 50 років. Толстой повертається до Бога, приймає вчення Христа, відкидає розподіл праці, культуру, держава й стає проповідником землеробського праці, спрощення і непротивлення злу насильством. Що глибша був внутрішній перелом – п’ятдесятирічний художник, як зізнається сам, довго марив думкою самогубство, – тим паче разючою має вид
