Особиста частка Лесі Українки

Надзвичайно важкою була особиста частка Лесі Українки. Важко хвора, вона не припиняла боротися за життя,.відважно перемагала страшний біль і писала, писала. Не пізнала Леся Українка й щастя Кохання. Близький друг поетеси Сергій Мержинський помер фактично в неї на руках. Інтимна лірика Лесі Українки має таку напругу, таку страшну силу, яка могла статі наслідком надзвичайно глибокого переживання, справжнього горя

Вірші, присвячені С. Мержинському, умовно можна поділити на дві групи – до його смерті й після. Важко Л. Українка переживала

загострення хвороби близького друга, бо розуміла, що втрачає його. Надзвичайний смуток, туга звучить у поезії “Всі, усе покинути, до тобі полинуть…”

Відомо, що коли поетеса дізналася про вкрай критичний стан хворого, одразу вирушила, не вагаючись, до Мінська. Передчуття нещастя передається способом-символом зламаної квітки, згубленого світу. Поетеса звертається до коханої людини: “Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!”, “мій згублений світе!” Лірична героїня твору намагається відігнати ту “злу мару”, що забирає коханого, алі, розуміючи, що це марно, бажає також умерти разом із їм

Частка

склалася так, що С. Мержинський у молодому віці пішов із життя. А Л. Українка, знесилена, змучена, розбита трагедією, невдовзі після поховання (7 червня 1901 р.) пише одразу три вірші, у яких щедро розсипався квітами біль щойно пережитої драми (“Вуста говорять: “Він навіки згинув!”, “Ти не хтів меневзять, полишив міні отут на сторожі…”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів…”)

У поезії “Вуста говорять: “Він навіки згинув!” лірична героїня серцем вірить у ті, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинувши її, його образ, його душу супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і в мріях, і навіть уві сні. Поезія ніби утверджує відому тезу: “Людина жива, доку жива про неї пам’ять”. Рефреном звучить у кінці кожної строфи “Я отут, я завжди отут, я всі з тобою!” Сумує лірична героїня й про ті, що так і не судилося цьому коханню статі взаємним, бо ЇЇ почуття – “квіти” – він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: “Тобі німа, алі я всі з тобою!”, бо “квіти”-почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.

Траурне звучання має поезія “Ти не хтів міні взяти, полишив міні отут на сторожі…” Сум, туга за померлим, неможливість з’єднатися з їм пронизують текст. Символічними постають “білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі”, у які заповідав коханий убрати його могилу. Неперевершена майстерність зображення щиросердечного переживання, унікальна ритмомелодика притаманні цій поезії.

Справжнім вибухом роз’ятреного горем серця постає ліричний Твір “Квіток, квіток, як можна більше квітів…”, у якому Леся Українка з болем згадує останні дні С. Мержинського: “Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: „квітів, безліч квітів! Я ж так любив вроду!..”” На всі життя закарбувалася в серці ліричної героїні пісня смерті: “Я досить слухала її прелюдій, Смороду мені морозили всю дах, Смороду міні в камінь обертали”. Безумовно, так міг написати лише людина, що бачила останній подих хворого, цей страшний абсурд, коли з життя йде молодий коханий чоловік.

Лірична героїня здатна своїм коханням воскресити померлого, даючи йому більше квітів, “ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тобі забрала”. Живі квіти, зрошені кров’ю, здатні зробити диво: “І ти знов оживеш у вінку живому Живих квіток”.

Надзвичайна кольорова гамору, рвучкий темп, що передає нервове напруження зраненої болем втрати душі, вихід у філософську площину характеризують інтимні поезії Лесі Українки. Пророчими є й слова поетеси: “Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів”.

Якби зустріти Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі) та запитати її: “Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?” Саме так я сприймаю творчість цієї мужньої жінки.

Про Лесю завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли мі взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.

Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще з дитячих літ засвоювала уроки мужності з навколишньої дійсності, із тихнув розповідей, що доводилося чути від рідних! близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом проявилося в її натхненних творах.

Особливо вражає міні драматичний твір “Бояриня”, який лише недавно стали вивчати в курсі шкільної програми з української літератури. І не тому, що він написань дуже талановито й майстерно, а Колом тихнув проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засідок стосунків України й Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царату. Коли зараз я чую, що всі мі – брати-слов’яни, міні це дратує. Бо мі маємо якесь спільне мовне коріння, алі не більше. Адже історичний шлях мі пройшли різний. Чому до цього години ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку й процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. 1 сік, колися була Київська Русь, яка займала нинішню територію України, частково Росії й незначну територію нинішньої Білорусі, алі ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім’ї, смороду почали формуватися й на рівні державотворення, Власне, це мі й спостерігаємо у творі “Бояриня” Лесі Українки.

Пригадаймо, що в XVI ст. жінка в Україні мала рівне виборче право та могла бути обрана до органів правління на місцевому рівні поруч із чоловіками, те це зовсім не відповідало реаліям Московської держави. Там і натяку на таку можливість не було. Дискримінація жінок у Московії спостерігалася на всіх рівнях, хіба що велике багатство давало можливість жінці щось заявити про собі, алі тільки про собі, бо нікому з таких і на думку не спадав підняти свій голос на захист тихнув, хто теж міг би внести щось корисне для розвитку суспільства чи держави, алі мовчали, бо були жінками та сліпо слідували сформованим традиціям. Уявіть, як бути Олені, що виросла вільною й незалежною у своїх вчинках. Єдині обмеження, які вона мала, – це повага традицій (а смороду були досить демократичними) і повага до інших людей, які живуть поруч. Тому й не витримує вона цього вимушеного гніту у вигляді дикунських московських традицій, що пригнічують і фізично, і духовно. Не може вона зазаради коханого приборкати своє єство, хоча й намагається. Бо як можна відучити людину дихати? Так і Олена. Вона не змогла навчитися не дихати.

Не дивно, що цей твір тривалий година не друкувався. Видно, ті, від кого це залежали, аж ніяк не хотіли, щоб люди довідалися про щось нове. Адже було так зручно причісувати всіх під одну гребінку, посилаючись на слов’янську єдність і спільність. Для чого було комусь знаті, що мі, може, й маємо щось спільне в мовному корінні, алі історичні умови довгий година були дуже різними. І різниця ця суттєва, вона ховається в глибинах не лише історії, а й етнічного виховання не одного покоління. Саме тому твір “Бояриня” Лесі Українки викликає великий інтерес, а письменниця – глибоку повагу за її мужність написати такий твір.

Тому осягнення своєї історії, свого коріння допоможе розуміти й нашу людську спільність, і нашу відмінність зазаради майбутнього, щоб кожен народ віднайшов міцні й тривкі корені свого існування, щоб разом мі пишалися тім, що усі різні за історичною пам’яттю, алі рівні як люди, що дбають про Майбутнє.