Зараз нам важко навіть уявити, що у XX столітті в центрі Європи в державі, яка проголошувала себе найгуманнішою, могло бути таке явище, як голодомор – зумисне, насильницьке моріння людей голодом. Це явище шокує вже само по собі, змушує співпереживати. Тому не дивно, що роман Уласа Самчука “Марія” став своєрідною сенсацією, бо торкнувся незнаної для європейців сторони життя – запланованого компартією геноциду українського народу – і відтворив трагедію України під комуністичним пануванням. Роман написаний по гарячих слідах трагедії
та був виданий у Львові вже 1934 року. Форма викладу незвична: це суворий опис життя селянки Марії протягом усіх днів її існування. У першому ж реченні автором зазначено, що героїня прожила двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів (сімдесят один рік і одинадцять місяців). Не важко підрахувати, що народилася вона в 1861 – році селянських надій, викликаних реформою про скасування кріпацтва, надій, що завершилися голодомором. Крок за кроком веде нас автор до трагічної розв’язки, змальовуючи звичайне селянське життя із щоденними клопотами й турботами.
Сирітство маленької Марії, наймитування,
кохання, розлука, шлюб із Гнатом, якого не любила. Смерть дітей. Здається, сама доля не освячує її шлюб. Зазвичай людина, потрапляючи у важкі умови існування, що знищують, нівечать духовність, занепадає. Марія виявила себе сильною й цілісною особистістю: вона протестує, кидає виклик долі, не хоче кохати одного, а жити з іншим. Тому розлучається із Гнатом і виходить заміж за Корнія. Ростуть діти, розвивається господарство. Завдяки невсипущій праці подружжя досягає достатку й поваги односельців. Мені здається, що тут автор висловлює думку про те, що збудувати власне життя кожен повинен своїми руками. Настають неспокійні часи: революція, громадянська війна. Разом із руйнуванням старої держави знищуються моральні норми життя. Син Максим відмовляється від батьків, виганяє їх із хати, зраджуючи тим самим усе найкраще, що було йому дано родиною. Гине на війні син Демко, пізніше репресовано материного улюбленця Лавріна. Настають страшні часи голоду. Родина гине: божеволіє і кінчає життя самогубством донька Надія, батько, покаравши зрадника Максима, помирає. Марія залишається сама. Мабуть, це найнапруженіше місце роману: “Надворі цвітуть сади. І вдень дихає пареним… вітром… Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожен нерв… Серце робить останній удар… Марії не стало…”
Роман присвячено “матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933”, і Марія виступає втіленням усіх цих матерів, втіленням самої України, що жила, радіючи й страждаючи, й вмирала, знищена варварами. Мені здається, твір викликає гнів, очищає від людських вад, гартує свідомість. Автор змушує нас замислитись: чому став можливим голодомор? Як не допустити нового геноциду? Невже Україна не знайде сили повернути на правильний шлях? Хто її відродить? Думаю, що концепція Самчука така: не треба боятися кинути виклик долі, іноді собі, тільки віра й соціальна активність людини зможе врятувати, принести щастя і гармонію.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)