Опис образів поміщиків у поемі Гоголя “Мертві душі”
На початку роботи над поемою М. В. Гоголь писав В. А. Жуковському: “Який величезний, який оригінальний сюжет! Яка різноманітна купа! Вся Русь з’явиться в ньому”. Так сам Гоголь визначив обсяг свого добутку – вся Русь. І письменник зумів показати в повному обсязі як негативні, так і позитивні сторони життя Росії тієї епохи. Задум Гоголя був грандіозний: подібно Данте зобразити шлях Чичикова спочатку в “пеклу” – І тім “Мертвих душ”, потім “у чистилище” – ІІ тім “Мертвих душ” і “у раї” – ІІІ тім. Але цей
Найбільше широко на сторінках поеми представлені образи сучасних авторові поміщиків
Це і є “мертві душі” поеми. Гоголь показує їх у порядку зростаючої моральної деградації. Спочатку це Манилов, увічливий, із приємними рисами особи, мрійлива людина. Але це тільки на перший погляд. Поспілкувавшись із ним небагато, ви викликніть: “Чорт знає, що таке!” Його мрійність – це ледарство, паразитизм, безвільність
У Коробочці Гоголь представляє нам інший тип
У Ноздреве Гоголь показав іншу форму розкладання дворянства. Письменник показує нам 2 сутності Ноздрева: спочатку він – особа відкрите, відважне, пряме. Але потім доводиться переконуватися, що товариськість Ноздрева – байдужне панібратство з кожна зустрічна й поперечним, його жвавість – це нездатність зосередитися на якому-небудь серйозному предметі або справі, його енергія – порожня розтрата сил у гульбах і бешкетуваннях. Головна його страстишка, за словами самого письменника, “напаскудити ближньому, іноді зовсім без усякої причини”.
Собакевич те саме що Коробочка. Він, так само як і вона, накопичувач. Тільки, на відміну від Коробочки, це розумний і хитрий скнара. Йому вдається обдурити самого Чичикова. Собакевич грубий, цинічний, необтесаний; недарма він рівняється із твариною (ведмедем). Цим Гоголь підкреслює ступінь здичавіння людини, ступінь омертвіння його душі
Завершує цю галерею “мертвих душ” “діра на людстві” Плюшкин. Це вічний у класичній літературі образ скупого. Плюшкин – крайній ступінь економічного, соціального й морального розпаду людської особистості
До галереї поміщиків, які є по суті “мертвими душами”, примикають і губернські чиновники
Кого ж ми можемо назвати душами живими в поемі, та і є чи вони? Я думаю, Гоголь не збирався протиставляти ядушливій атмосфері життя чиновників і поміщиків життя селянства. На сторінках поеми селяни зображені далеко не в рожевих фарбах. Лакей Петрушка спить не роздягаючись і “носить завжди із собою якийсь особливий захід”. Кучері Селіфан – не дурень випити. Але саме для селян у Гоголя перебувають і добрі слова й тепла інтонація, коли він говорить, наприклад, про Петра Неумивай-Корито, Іванові Колесо, Степанові Пробці, спритному мужику Веремії Сорокоплехине. Це всі люди, про долю яких задумався автор і задався питанням: “Що ви, серцеві мої, поробляли на столітті своєму? Як перебивалися?”
Але є на Русі хоч щось світле, що не піддається корозії ні за яких умов, є люди, що становлять “сіль землі”. Узявся ж звідкись сам Гоголь, цей геній сатири й співак краси Русі? Є! Повинне бути! Гоголь вірить у це, і тому наприкінці поеми з’являється художній образ Рус-трійки, що кинулася в майбутнє, у якому не буде новосибірських, плюшкиних. Мчиться вперед птах-трійка. “Русь, куди ж несешся ти? Дай відповідь. Не дає відповіді”.
В 1852 р. після смерті Гоголя Некрасов написав прекрасний вірш, що може бути епіграфом до всієї творчості Гоголя:
Питая ненавистю груди,
Вуста озброївши сатирою,
Проходить він тернистий шлях
Зі своєї карающею лірою
У цих рядках, здається, дане точне визначення сатири Гоголя, адже сатира – це зле, саркастичне висміювання не просто загальнолюдських недоліків, але й соціальних пороків. Це сміх не добрий, іноді “крізь невидимі миру сльози”, тому що (а так уважав Гоголь) саме сатиричне осміяння негативного в нашому житті, може служити до його виправленню
Сміх – це зброя, гостра, бойова зброя, за допомогою якого письменник все життя боровся з “мерзенностями російської дійсності”.
Великий сатирик почав свій творчий шлях з опису побуту, вдач і звичаїв милої його серцю України, поступово переходячи до опису всієї величезної Русі. Нічого не вислизнуло від уважного ока художника: ні вульгарність і дармоїдство поміщиків, ні підлість і незначність обивателів. “Миргород”, “Арабески”, “Ревізор”, “Одруження”, “Ніс”, “Мертві душі” – їдка сатира на існуючу дійсність. Гоголь став першим з російських письменників, у творчості яких одержали ярчайшее відбиття негативні явища життя. Бєлінський називав Гоголя главою нової реалістичної школи: “Згодом виходу у світло “Миргорода” і “Ревізора” російська література прийняло зовсім новий напрямок”. Критик уважав, що “доконана істина життя в повістях Гоголя тісно з’єднується із простотою вимислу. Він не лестить життя, але не обмовляє на неї; він радий виставити назовні все, що є в ній прекрасного, людського, і в той же час не приховує нітрохи і її неподобства”.
Письменник-сатирик, звертаючись до “тіні дріб’язків”, до “холодних, роздроблених, повсякденних характерів”, повинен мати тонке почуття міри, художнім тактом, жагучою любов’ю до природи. Знаючи про важке, суворе поприще письменника-сатирика, Гоголь все-таки не відрікся від нього й став їм, взявши девізом своєї творчості наступні слова: “Хто ж як ні автор повинен сказати святу правду!” Тільки щирий син батьківщини міг в умовах миколаївської Росії насмілитися вивести на світло гірку правду, щоб сприяти своєю творчістю розхитуванню феодально-кріпосницького ладу, тим самим сприяючи руху Росії вперед.
В “Ревізорі” Гоголь “зібрав в одну купу все дурне в Росії”, вивів целую галерею хабарників, казнокрадів, невігласів, дурнів, брехунів і т. п. В “Ревізорі” все смешно: сам сюжет, коли перша особа міста приймає за ревізора зі столиці пустомелю, людину “з незвичайною легкістю в думках”, перетворення Хлестакова з боягузливого “елистратишки” в “генерала” (адже навколишні приймають його саме за генерала), сцена брехні Хлестакова, сцена визнання в любові відразу двом дамам, і, звичайно ж, розв’язка й німа сцена комедії
Гоголь не вивів у своїй комедії “позитивного героя”. Позитивним початком в “Ревізорі”, у якому втілився високий моральний і суспільний ідеал письменника, що лежить в основі його сатири, став “сміх”, єдине “чесна особа” у комедії. Це був сміх, писав Гоголь, “який весь излетает зі світлої природи людини… тому, що на дні її укладений вічно, що б’є джерело, його, що поглиблює предмет, змушує виступити яскраво те, що прослизнуло б, без проникної сили якого дріб’язок і порожнеча життя не злякали б так людини”.
Сатирично зображуючи дворянство й чиновницьке суспільство, нікчемність їхнього існування, паразитизм і експлуатацію народу, Гоголь нескінченно любить рідну країну і її народ. Зла сатира служить саме цієї великої любові. Гудячи все дурне в суспільному й державному ладі Росії, автор прославляє її народ, сили якого не знаходять собі виходу в кріпак Русі. Із глибокою любов’ю пише Гоголь про народ. Тут уже немає обличающей сатири, тільки прослизає смуток про деякі сторони життя народу, породжених кріпосництвом. Письменникові властивий оптимізм, він глибоко вірить у світле майбутнє Росії
Завершити роботу хотілося б рядками Некрасова:
З усіх боків його клянуть,
И тільки труп його увидя,
Як багато зробив він зрозуміють
И як любив він, ненавидячи
(2 votes, average: 4.00 out of 5)