Омар Хайям – неперевершений майстер рубаї “Захід є Захід, а Схід – це Схід, і разом їм не зійтись”, – так писав колись відомий англійський поет Рєдьярд Кіплінг, автор славнозвісного оповідання “Мауглі”. Дійсно, дл’я європейця Схід – це загадкова, барвиста, яскрава країна. Схід – це Аладін зі своєю лампою, старий Хотабич, Сіндбад-мореплавець, Алі-баба і сорок розбійників. З дитинства ми любимо і знаємо цих героїв, фантастичний, несхожий на наш, світ східної казки. Та подорослішавши, ми відкриваємо для себе світ мусульманського
Ренесансу – глибокий, науковий, змістовний, філософський. Яскравим представником його був Омар Хай ям – не тільки, як вважає широкий загал, співець вина і радощів життя, а енциклопедично освічена людина, астроном, математик, фізик, філософ. І поет. На відміну від свого попередника Фірдоусі, який писав двовіршами (бейтами), Хайям створив і відшліфував найскладніший жанр персько-таджи*цької літератури – рубаї. У таких віршах три або навіть чотири рядки римуються між собою. Кожен чотиривірш поета – це маленька поема. Сходознавці-перекладачі об’єднали їх у збірку “Рубайят”, що нині відома
у всьому світі. Кожен вірш – це своєрідна філософська притча, повчання, відповідь на запитання та проблеми нашого буття. У нашій мові та літературі з ними перегукуються прислів’я та приказки, що теж мають виховний і повчальний зміст. Серед рубаї Хайяма значне місце посідають вірші про Всесвіт і буття у ньому людини: Коли у небуття і ймення наше кане, Не згасне сонечко у світі полум’яне, Нас не було, та світ не був від того гірший, Він не погіршає й толі, як нас не стане. До питання вічності Всесвіту і життя людини у ньому поет підходить по-філософськи, як науковець: “того, що суджено, боятися не треба”, але прожити свій недовгий вік треба за законами доброти, любові та людяності. У деяких віршах поет стверджує, що він – не аскет, не святенник, він – звичайна грішна людина, але, знову ж таки, визнає одну істину: Хоч я не шліфував покірності перлину, І тягаря гріхів з плечей своїх не скинув. Все ж не пускаюся я берега надії, Бо тільки істину я визнаю єдину. Ця істина – пізнання, але чим більше знає людина, тим більше вона переконується у своєму незнанні: “Я знаю, шо нічого я не знаю”. Хайям не був кабінетним вченим – інакше як би він міг так образно і яскраво описати насолоди життя – кохання, дружні застілля, прекрасну у всіх проявах природу. А нам він нагадує ще й наших козаків-характерників, бо дуже багато спільного у мові і культурі Сходу і України: навіть смерть свою він зустрічає так, як наш Григорій Сковорода, який так само був Л юдиною і філософом.
