Одвічна боротьба добра зі злом у романі М. Булгакова “Майстер і Маргарита”

Тема одвічної боротьби добра зі злом є наскрізною у романі М. Булгакова “Майстер і Маргарита”. Слід зазначити, що трактування цієї теми сформувалося в письменника під впливом видатних філософів і письменників, іноді протиставляється традиційним християнським уявленням щодо цієї проблеми. Враховуючи спостереження літературознавця Б. Гаспарова, який переконливо довів, що головним прийомом побудови смислової структури роману є принцип лейтмотивної побудови, ми можемо точно визначити провідну проблему у творі – співвідношення добра

і зла. Принцип лейтмотивної побудови передбачає, що мотив, з’явившись у структурі твору, повторюється потім неодноразово, при цьому кожного разу в новому варіанті, новій формі, поєднуючись із різними мотивами.

Звернімо увагу на епіграф: “Так хто ж ти? Я частина сили, що вічно прагне зла, але породжує добро”. Як відомо, це уривок із “Фа-уста” Гете: гетівський диявол сперечається з Богом, утверджуючи свою важливу роль спокусника у світобудові. Мовляв, людина була і буде завжди грішною, і я доведу недосконалість людської природи. Цю лінію, проектуючи на сучасність, розвиває і М. Булгаков.

Зло,

втіленням якого у романі є Воланд, стверджує свою рівнозначність і рівновеличність із Богом, мова, фактично, йде про наявність двох божественних субстанцій. Воланд намагається тлумачити несвободу людини пануванням зла на землі. Це певною мірою суперечить традиційному християнському вченню, у Старому Завіті написано: “Ось я сьогодні пропоную тобі життя і добро, смерть і зло” – і послідовно стверджується думка про необхідність вибору для людини добра чи зла. Уже в Старому Завіті поставлена проблема вільного вибору між добром і злом, отже, і проблема відповідальності за цей вибір. Тому перші ж слова Воланда заперечують біблійну мораль.

Сперечаючись із літераторами Берліозом і Бездомним, Воланд Сам пропонує можливу альтернативу. У діалозі три уявлення про людину як моральну істоту утворюють потрійну опозицію, у якій герої повинні орієнтуватися самі. Перша можливість, пропонована самим Воландом, – визнати свою повну залежність, відректися від первісної полі, вклонитися духові зла. Але герої не погоджуються на таку пропозицію.

Друга можливість з’являється у повіствуванні про Пілата – визнати Ісуса Христа і сподіватися на його прощення. Саме це пропонує Воланд, коли говорить про те, що Ісус “існував, і більше нічого. Доказів ніяких не потрібно”. Проте критик і поет ігнорують цей рятівний варіант. Залишається третя можливість, яка виникла у підтексті завдяки згадуванню Канта. Ця третя можливість полягала в утпердженні особистості, яка повинна підтвердити свою відповідальність за вчинки. І двічі – перед обличчям Христа (Ієшуа) і перед сатаною (Воланда) – людина обирає саме цей шлях. Так, Пілат вимагає власної свободи, а тому обирає відповідальність за все, зокрема і за смерть Ієшуа. Іван Бездомний, не замислюючись, стверджує, що “сама людина й управляє”. Таким чином він обрав відповідальність і для себе, і для своїх сучасників, москвичів, представником яких мимоволі став перед сатаною. Згадаємо, що відразу, звертаючись до незнайомця, літератори почали говорити не від себе, а “від імені”.

Воланд хотів почути, що “сама людина й управляє”, а тим самим відповідає за свої вчинки, для того, щоб отримати право розгорнути у Москві діяльність спокусника, яка виявилася справжньою ревізією моральності.

Роль спокусника дає право розглядати Воланда як позитивного героя, що позбавляє суспільство негідних аморальних людей. Ми повинні враховувати, що злодійство як таке властиве не стільки сатані, скільки його прибічникам і помічникам – чортам, бісам. У романі це свита Воланда – Азазелло, Коров’єв, Бегемот. Спокуса ж – самостійний і давній мотив.

Спочатку в Біблії не було носія зла, проте був спокусник. Диявол же постає не стільки як той, що творить зло, скільки як той, що є носієм спокуси і сумнівів.

Постійно Воланд викриває людину. Насамперед у діалозі з літераторами, пізніше на сеансі у вар’єте. Коли нещасному конферансьє відірвали голову, у глядачів почалася істерика.

“Воланд думає вголос: “Ну що ж… і милосердя іноді з’вляється у їхніх серцях…”Воланд не усвідомлює милосердя як необхідної складової людської душі. У всякому разі публіка на сеансі змушена доводити, що милосердя їй не чуже. Так само і в сцені прощення Фріди Воланд припускає можливість милосердя через неможливість хабара. Побачивши на магічному глобусі труп дитини, Воланд посміхається: “Він не встиг нагрішити”. Дитина для нього – насамперед потенційний грішник. У розмові з Левієм Матвієм він стверджує, що слова “учень” і “раб” позначають те саме, причому сам завжди послуговується останнім. Воланд завжди в людині бачить негатив. Звідси і спокусництво: сатана провокує людину, щоб вона виявила зло. Тільки потім ті, хто спокусився, караються. Несуть реальну відповідальність за те, яким чином “самі управляють” взагалі всім у світі або хоча б власним життям.

Іноді покарання важко порівняти із реальним гріхом. Покарання Степана Лиходєєва, хабарника Ніканора Івановича, розпусника Семплеярова видається невдалим жартом на тлі долі Берліоза, перетвореного на упиря Варенухи. На перший погляд, ці люди видаються просто неприємними. Але об’єднує їх недовіра і ворожість,

Спрямована на людей. Воланд і його почет помічають їх у тій ситуації, коли неможливо стриматися від того, щоб не провокувати злі думки. Так, Берліоз і Бездомний дивацтва незнайомця пояснюють божевіллям або шпигунством. Лиходєєв підозрює сусіда у всіх смертних гріхах.

Ніканор Іванович із підозрою дивиться на Коров’єва, хоча той ще ніякого лиха не заподіяв. Таким чином, герої несуть покарання через свої людиноненависні думки. Усі вони протистоять Ієшуа, провідною філософією якого є прощення, ідея доброї людини. Коли людина відмовилась від Бога, вона свідомо обирає шлях зла, стає – заручником сатани. Тоді вже Воланд і його почет радіють і знущаються над тими, хто опинився під владою зла.

Але постає питання, чи є влада сатани над людиною безмежною? Чи можна врятуватися? Відповідь на це питання пов’язана із лінією Майстра і Маргарити. Хоча Майстер і називає себе недовірливим, загибель йому несе саме надмірна довірливість до Алозія Могарича, до світу літератури. Нарешті, Майстер геніально впізнав Ієшуа з його моральними настановами. В образі Маргарити ідея про те, що “злих людей немає на світі”, втілена не як моральне кредо, а практично – як повеління. Маргарита – не моралістична схема, вона здатна гніватися, мститися. Проте первісним для неї є доброзичливе ставлення до людей. Незважаючи на огидну зовнішність Азазелло, Маргарита доброзичливо і шанобливо ставиться до незнайомої людини. Це перше враження яскраво відображує і духовний рівень людини. Так само Майстер сприймає постать Азазелло звертається до кота на “ви”.

І Маргаритою пов’язаний лейтмотив другої частини роману – тема прощення. Маргарита – добра людина, здатна вибачати, тому вона опиняється поза сферою впливу сатани. Коли Маргарита отримала пропозицію попросити одну річ, вона могла повернути Майстра – такою була умова “завдатку душі”. Натомість вона попросила звільнити Фріду тільки тому, що інакше не могла вчинити. Не спокусили її улесливі слова Воланда: “Ви людина виняткової доброти?

Високоморальна людина?” Вона відповіла: “Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необережно подарувала їй надію… Нічого не зробиш. Так вже вийшло!” Продажу душ не відбулося. Невипадково саме після цього долі героїв привертають увагу Ієшуа: герої нагороджені спокоєм. Відпускають Цонтія Пілата, Івана Бездомного. Прощення перемагає.

Незважаючи на привабливість образу Воланда, усе ж таки це традиційне зображення сатани – того, що заперечує, сумнівається, спокушає. Він не є ані носієм добра, ані позитивним героєм. Моральна влада Ієшуа відкрилася Майстру, Маргариті, Бездомному, і сатана, як виявилося, безсилий утримати їх під своєю владою..