Образній повтор у Панаса Мирного

Підкресленням-повтором – лексичним, синонімічним семантичним – класик увиразнює, нагнітає потрібну барву чи гаму барв, що й створює відповідні колорит настрій, обставини, лейтмотив. А ось приклад із сучасного автора. Поїзд “ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди” (т. ІV, с. 186). Так по-мирнівськи, прийомом нагнітання домінуючої барви

передав тяжкий настрій поранених студбатівців у літніх боях 1941 р. Олесь Гончар у романі “Людина і зброя”. Цей же прийом бачимо і у відтворенні почуттів бійців, що йшли на бойове завдання у тил ворога: Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, у який вони поринали, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям” (ІV, 119). Слова у прямому значенні і весь образний арсенал
настроєні на одну хвилю, підпирають одне одного, доповнюють, нагнітають, що й створює картину такої відчуттєвої сили, ніби сам пробираєшся у тій причаєній тьмі.

Прийом підкресления-нагнітания сумарністю синоніміки, лексики близької семантики та однотонних образних засобів став ознакою стилю О. Гончара, багатьох інших радянських письменників. І це теж традиція Мирного в її розвитку.

І невласне пряма мова, яка так поширилася в сучасній романістиці, бо безпосередньо пов’язана з психологізмом, є його безвідмовним інструментарієм, на терені української прози започаткована саме Панасом Мирним у його першому ж романі, а по-справжньому розбуяла в другому. Прикладів – безліч… Розгорнім твори М. Стельмаха:

“Давно заметеною снігом доріжкою Марія підходить до своєї горьованої хати з невшитою стріхою; з любов’ю і трепетом торкається її шерхлих стін. Як би ожили вони, коли б навісити хоча б одні двері і троє вікон! Але й так Григорій, наче в трясовині, загруз у позичках і боргах. Ащежі на стелю треба отягнутися, та й щось у хаті поставити. Скільки мають її, Маріїні, пучки повипрядати чужої пряжі, скільки накосяться і наробляться і Григорій, і Роман на чужих нивах? І здається, холод нешпарованих стін через її руки добирається до спини” (т. І, с. 226). От і порівняймо з мирнівськими жіночими роздумами, злитими з авторською мовою, хоча б із думно-речитативними спогадами Мотрі про свою тяжку працю на чужих людей у “Хіба ревуть воли…” (ІІ, 70).

Подвиг Мирного, його сучасників і попередників у формуванні української літературної мови національно значимий. Тягнути два плуги… То ще м’яко сказано С. Васильченком про працю дожовтневих письменників. Та й оцінка з пізнішого часу. Мирний починав свідомо визбирувати народні слова й вислови ще хлопчаком, про що свідчать його рукописні словнички. Лексичний обшир, що підняв письменник до літературного вжитку і в приблизному окресленні виступав величезним, пірамідним масивом.

І тепер цей процес, в чому можна вбачати й мир-нівську традицію, не припиняється. Слово, знайдене в живій мові й вдало поставлене в нові контекстуальні зв’язки, набуває оновлення, має притягальну силу й блискавично поширюється в літературі й публіцистиці, переживає своє друге народження. Так сталося з Гончаревими тронка, відтоді, світового виміру та з іншими його лексичними знахідками-блискіт-ками.

Читаючи твори О. Гончара, знаходимо блискітки – слова і образи, підняті до літературного вжитку його попередниками, зокрема і Панасом Мирним. Про лексику годі говорити, а от образи…

“Сонце перед тим, як зникнути за обрієм, розпускало високі вітрила світла по нерухомих, ніби закам’янілих хмарах, що нагадували фантастичні скелясті ландшафти якихось інших планет; і десь під тими сонцевими вітрилами були їхні хлопці на війні” (т. ІV, с. 164).

Сонячні паруси (вітрила) теж вперше “побачені” Мирним ще в період його формування як письменника (є в прозових начерках 1868-1871 рр.) і неодноразово використані ним у зрілих творах (“Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани…”- ІІІ, 145). Вони стали творчим набутком української прози, “мандрівним”, або крилатим, образом: “…там, де березина витіснила сосну та пропускала паруси сонця, все, здавалось, залите було зеленим бенгальським вогнем” (М. Коцюбинський, т. ІІ, с. 63); “…червоні паруси неба згорталися і спадали слідом за сонцем кудись у чорну прірву” 10.

Академічний тлумачний Словник української мови дає навіть окреме лексичне значення (паруси – “сонячні промені”), що, на наш погляд, занадто. Це таки переносне, художнє життя слова; поширене, як образ, а не лексема, що стверджують Гончарові вітрила.

Панас Мирний як письменник йшов від літератури і фольклору. А коли взяти до уваги, що всі народні образні й лексичні багатства він вводив у літературу за традиціями своїх попередників, то сміло можна сказати, що він вийшов з літератури, ввібрав у свій творчий арсенал кращі здобутки її і активно примножував їх.

Він вийшов з літератури і увійшов до неї. Міцно, назавжди. І не тільки своїми творами, а й тим, що з них розбуяло, росте, розвивається під пером письменників, які писали після нього, пишуть у наш час і будуть писати в майбутньому.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Образній повтор у Панаса Мирного