Образи “хазяїв життя” у п’єсі М. Горького “На дні”
П’єса Горького “На дні” була написана в 1902 році для трупи Московський Художній загальдоступ-ного театру. Горький довгий час не міг підібрати точної назви п’єсі. Спочатку вона називалася “Нічліжка”, потім “Без сонця” і, нарешті, “На дні”. У самій назві вже закладений величезний зміст. Люди, які потрапили на дно, уже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя
Тема принижених і ображених не нова в російській літературі. Згадаємо героїв Досто-Евского, яким теж “уже нікуди більше йти”. Мно-Го подібних рис
У п’єсі Горького глядачі впер-вые побачили незнайомий їм мир отверченных. Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних ні-заклик, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знало. Під зводами костылевской нічліжки ока-залисій люди всілякого характеру й социально-го положення
Кожний з них наділений своїми индиви-дуальними рисами. Тут і робітник Кліщ, що мріє про чесну працю, і Попіл, що жадає правильної жиз-ні, і Актор, весь
Горький не дає докладного викладу біографій героїв п’єси, але й ті деякі риси, до-торые він відтворює, прекрасно розкривають зами-сіл автора. Небагатьма словами рисується трагізм життєвий-ний долі Ганни. “Не пам’ятаю, коли я сита була, – го-ворит вона. – Над кожним шматком хліба тряслася… Все життя мою тремтіла…
Мучилася… як би більше друго-го не з’їсти… Все життя в отрепьях ходила… все моє нещасне життя…
” Робітник Кліщ говорить про безысход-ний своїй частці: “Роботи немає… сили немає… От – правда! Пристановища, пристановища немає! Издыхать треба…
От правда!” Мешканці “дна” викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самому собі. Якщо він спіткнувся, вибився з колії, йому загрожує “дно”, неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель
Гине Ганна, кінчає із собою Актор, та й інші виснажені, знівечені життям до краю. І навіть тут, у цьому страшному світі знедолених, продовжують діяти вовчі закони “дна”. Викликає відраза фігура містячи-теля нічліжки Костылева, одного з “хазяїв життя”, що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолений-ных постояльців вичавити останню копійку. Настільки ж огидна і його дружина Василиса своєї безнравствен-ностью. Страшна доля мешканців нічліжки стано-вится особливо очевидної, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними й похмурими сво-дами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, нещасних і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про його покликання, про його силу і його красу: “Людина – от правда!
Усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все-таки інше – справа його рук і його мозку! Людина! Це ве-ликолепно! Це звучить – гордо!
” Горді слова про те, яким повинен бути і яким може бути людина, ще різкіше оттеняют ту картину дійсного положення людини, що малює письменник. І цей контраст набуває особливого сенсу… Полум’яний монолог Сатину про людину звучить трохи неприродно в ат-мосфере непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл. Це почував сам письменник і пояснював це тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками чиїх-або ідей взагалі. Поэто-Му й вкладає свої думки Горький у вуста Сатину, са-мого волелюбного й справедливого персонажа