Образи бачення довколишнього світу й прагнення виразити його за допомогою художніх засобів (лірика Івана Малковича)
Бурхлива хвиля шістдесятників поволі стихла, поступившись перед “тихою хвилею” літературних новобранців 60-х – початку 80-х. Але вже перші роки 80-х засвідчують появу на митецьких обріях нового покоління із власною естетичною орієнтацією. Це була сила, яка щодалі дужчала і засвідчувала переваги самодостатньої, духовно здорової творчості, не затиснутої в лещатах примусової чи добровільної заідеологізованості. Ця сила мовби наново починала з того рубежу, який був штучно обірваний у другій половині 60-х.
Серед творчого добутку цього
Поезію І. Малковича не можна читати швидко, лише Очима. Перший же прочитаний вірш вимагає ще раз повернутися до першого рядка, читати серцем, розчиняючись у красі художніх образів. Дивним здається нам навколишній
Я загубив свій ключ: я голочку соснову
Назвав своїм ключем – і загубив чомусь… –
Зізнається І. Малкович. Усього два рядки – а який глибокий символ! “Ключ” – як зв’язок із своїм родом, корінням, без нього неможливо відімкнути двері до оселі (читай історії) багатовікової родини, тож і доводиться “до дверей тулитися”. Але чому цей “ключ” – “голочка соснова”? “…Чому так пахне він мені, // як голочку сосни у пальцях розтираю?” В уяві виникає образ розтертої соснової голочки, навіть відчувати терпкий присмак хвої, її свіжий запах. І раптом – як осяяння: природа! Ось де наше коріння, ось що споконвічно стоїть “при роді”: навколишня краса матері-землі, її багатство й щедрість. І нещасною буде та людина, яка загубить ключ від усього цього. І вже не буде повернення у той “загублений рай” (вірш “Загублений рай”), від якого “на двадцятий поверх коріння не дотягується”, “й землі не чуєш”.
От і настає неминуча розплата за “загублений рай”:
…зітерлась шкіра: ріже по живому
Байдужості пила, іржа цинізму й ліні.
Художній прийом алегорії влучно передає стан душі, вигнаної “з раю”, – вона “в жалів кріпачить”, а все твоє життя перетворюється у сіре існування “бджоли, що загубила вміння любити мед”. Не менш пронизливою алегорією вражає і поезія “Пісенька про черешню”, у якій образ черешневої кісточки, що “просвердлить сорочку тонку” і “ввійде… у серденько, як в черешеньку”, зливається з образом безжалісної кулі.
“Зводить душу” (знов-таки влучна метафора Малковича) і “старосвітська балада” “Із янголом на плечі”, в якій поет вдається до вічної теми двобою чистого добра із жорстокою сірістю буденності. Через баладу “хтось бреде собі самотньо // із янголом на плечі”. На цій дорозі життя його “сірий маятник”, “все дужче бухка” у спину. “Стогне янгол ледь живий…” під вітром випробувань і міцними ударами долі. Та ми віримо, що цей “хтось” (я, він, ми всі!) обов’язково вистоїть, бо його веде віра у янгола – добро: “…вуста дрижать гарячі: // янголе, не впадь з плеча”. І з цією вірою приймаємо “З нічних молитов” побажання – благословення:
Хай кожен в цім світі спасеться,
Хай світить з-за темних круч
Довкола кожного серця
Віри твоєї обруч.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)