Образ прекрасної та нещасної Есмеральди у романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Один з найулюбленіших жіночих образів світової літератури – образ Есмеральди у романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Есмеральда є втіленням того, що ми називаємо жіночість. Ніжність, тендітність, чарівність, цнотливість гармонійно поєднуються із незламною силою духу. І найголовніше – вона уміла кохати, самовіддано, безмежно, до смерті.
Письменник відразу не відкриває таємницю Есмеральди, він готує читача, сплітає невидимі нитки долі, які нарешті створюють клубок трагічного фіналу. Смерть Есмеральди певною мірою є закономірною.
Недаремно у передмові письменник наголошує, що надихнуло його до написання твору побачене на стіні викарбовуване грецькими літерами слово ” фатум, доля
Звернемо увагу на таку деталь: вперше у романі Есмеральда з’являється, освітлена палаючими в’язками хмизу: “на широкому, вільному просторі між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина” . Вона була невисока, але здавалася високою, оскільки її постать була дуже тонкою.
Усі риси дівчини видавали андалузьке походження: смугляве обличчя, яке при денному світлі повинно було мати чудовий золотавий полиск; маленька ніжка у гарненькому черевичку. “Тоненька, жвава немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима – вона, здавалося, була неземною істотою”. Це фантастичне видовище викликало в Гренгуара захоплення: “Дивовижно. Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!” Упродовж гарячого танку чари дівчини розвіються: “одна коса “саламандри” розплелася, і мідна монета, що була прив’язана, покотилася по землі”. Ця сцена має і глибокий підтекст: у матеріальному світі немає місця для дива, а зовнішній вигляд речей, явищ може ввести в оману.
Отже, коли Гренгуар вперше побачив Есмеральду, він несвідомо розкрив таємницю її народження, але маленька мідна монета, циганський атрибут, віддалила його від істини.
У цьому ж епізоді ми знайомимося з персонажем, який врешті-решт своїм коханням загубив Есмеральду.
У полум’ї вогнища серед тисячі облич поет побачив одне обличчя, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. “Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя”, – таким постає перед читачами Клод Фролло. Вже на матеріалі другої книги допитливий і уважний читач може прогнозувати подальший розвиток подій. І яким би чином В. Гюго не ускладнював сюжет все новими і новими подробицями, доля головних героїв вже визначена на початку твору і освітлена вогнищем. Це ускладнення сюжету створює враження штучності зображуваних подій: герої пов’язані між собою якимись невидимими зв’язками, які на певному етапі унаочнюються. На мій погляд, така побудова відображає творчу концепцію письменника, який стверджував: всі явища, що існують у природі та суспільстві, можуть бути відображені у мистецтві. Мистецтво не повинно себе обмежувати, але сутність його повинна бути правдивою. Як бачимо, ця вимога правди у мистецтві Гюго була доволі умовною. Стверджуючи, з одно боку, що драма – це дзеркало, що відображає життя, письменник наполягає на особливому характері цього дзеркала.
Необхідно, говорив Гюго, щоб воно “збирало, згущувало би сонячні промені, відблиск перетворювало на світ, а світ – на полум’я!”. Тому вимога правди поєднується у Гюго із повною свободою творчості, до того ж геній митця, його натхнення, його суб’єктивна правда для письменника є навіть вищою за правду об’єктивну: “Поет повинен радитися… з природою, істиною і своїм натхненням, яке також є істиною і природою”. Уява художника покликана романтизувати дійсність, за її буденною оболонкою показати одвічну боротьбу добра і зла. Звідси виникає друге твердження: посилюючи, перетворюючи дійсність, митець демонструє звичайне, але виняткове, зображує протилежне, контрасти. Тільки так він може виявити тваринне та божественне в людині.
Таких протиставлень, контрастів у романі кілька, але всі вони тим чи іншим чином пов’язані з образом головної героїні Есмеральди. Вона єдина, хто не зазнав руйнуючого впливу зла. Есмеральда – це втілення добра у найприроднішому своєму вигляді. Вона цнотлива не тільки у своїх діях, але й думках. її кохання до Феба перебувало в площині духовній. Згадаємо, як Есмеральда висловлює свої почуття коханому: “Фебе, ви добрі, ви великодушні, ви гарні, ви врятували мене, мене – сироту, яку підібрали цигани”. Вона кохає Феба не як звичайна земна жінка, вона кохає Феба як витвір своєї фантазії, ” красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу”. Але Феб, незважаючи на красу, був звичайним земним чоловіком, до того ж не обтяжений якимись глибинними моральними настановами. Він бачив перед собою тіло прекрасної молодої жінки, і його тіло прагнуло чуттєвої насолоди. Есмеральда підкорилася нестримному бажанню свого рятівника, але дарувала вона своєму коханому не тіло, а те, чого він не міг сприйняти та оцінити належно, – душу: “Роби зі мною, що хочеш, я твоя. Навіщо мені талісман? Що мені моя мати! Ти мені мати, бо я кохаю тебе, Фебе!”.
Той, хто належить вищій силі, ніколи не стане належати силам земним. Фатум не дозволив Фебу знущатися над нещасною дівчиною, і з цього часу вона вже втратила свою земну оболонку. Нещастя, страждання від народження позначило долю Есмеральди, але вона гідно пройшла всі випробування. Так само, як з’являється на початку роману Есмеральда у відблисках полум’я, так само вона і зникає у ту мить, коли потік світла “ринув з обрію, що здавалося, всі високі шпилі Парижа – дзвіниці, димарі й вишки, запалали водночас”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)