Образ Мінотавра у літературі XX – початку XXI ст

Інтенсивні специфічні тенденції переосмислення сучасною літературою й мистецтвом узагалі культурних стереотипів, зокрема граничних категорій (приміром, “добра” і “зла”, “норми”, “порядку” і “хаосу” та їх художніх утілень) є, часом, дещо тривожними в соціальному відношенні (пригадаймо “Лялечок” Дж. Уїндема) та водночас становлять досить цікавий для літературознавчого дослідження матеріал. Найчастіше тут бачимо зміну певної ціннісної парадигми, свідому чи ні спробу змінити/зруйнувати стереотип і презентувати

дещо нове, відмінне від узвичаєних уявлень. Часто “родзинка” нових літературних версій – ступінь переосмислення традиційної структури, пов’язаний з цим ефект раптовості. І хоча стикаємося в цьому масиві з речами різної художньої вартості, важлива й цікава тут і шкала, амплітуда можливого переосмислення тої чи іншої структури чи її елемента.

Не викликає сумніву необхідність глибокого вивчення як результатів, так і передумов цих мистецьких трансформацій традиційних сюжетів, мотивів, образів (тим більше, що численні варіації такого типу, особливо сучасні, часто навіть не введені до літературознавчої

практики).

Важливе місце серед останніх належить образу Мінотавра. Складник “культурологічного метатексту” (А. Нямцу) інтерпретацій традиційних структур у літературі, мінотавріана становить собою особливий корпус творів з динамічним проблемнотематичним комплексом, який змінюється в залежності не тільки від місця і часу написання твору, але й від того, який сенс вкладає автор у слово “мінотавр”. Поряд з донкіхотіаною, донжуаніаною, гамлетіаною, робінзонадою, фаустіаною та рядом інших літературних ліній і численними студіями про і іих мінотавріана, незважаючи на її сьогоднішню актуальність і не меншу популярність у письменників і читачів, є майже не дослідженою: вітчизняний компаративний аналіз цього літературного масиву розпочато в розвідках автора; спробу фрагментарного огляду контексту пропонує Н. Кузнецова; в поодиноких же зверненнях дослідників до окремих із цих творів (наприклад, див.: образу Мінотавра належну увагу не приділено, – тимчасом як грунтовний аналіз мінотавріани потрібний сьогодні. Метою пропонованої статті, в такий спосіб, є простежити на матеріалі численних (і, зокрема, репрезентативних) різнонаціональних (аргентинських, англійських, американських, французьких, українських, російських, німецьких, швейцарського, іспанського, угорського та єврейського) творів основні типологічні збіги й відмінності інтерпретацій образу Мінотавра в літературі XX – початку XXI ст., а також спробувати встановити певні тенденції й закономірності цих інтерпретацій.

У Ф. Дюрренматта Мінотавр доволі дружелюбний, вбиває приведених до лабіринту людей не навмисно (“…адже він не знав, що таке життя і що – смерть…”і мріє стати людиною (“…він мріяв про дружбу, він мріяв про захищеність, він мріяв про любов, про близькість, про тепло…” [там само]); у Х. Кортасара це вже філософгуманіст, поет, пристрасно закоханий в Аріадну. Певний час таємно живуть як подружжя Аріадна й Астерійюнак у п’єсі О. Єрньова. Кохає Аріадну й Мінотавр із твору Р. Шеклї: тут людинобик “власне… не почував себе чудовиськом. Не його провина, що йому на долю випала незвичайна зовнішність. Він не прагнув убивати, хіба що для самозахисту…”. Крім того, в цій американській повісті “Мінотавр усією душею хотів би примиритися з Тесеєм…” і був “схильний до буддизму” [там само]. У поемі С. Криха самотній Мінотавр хоче спілкування, радіє приведеним до лабіринту людям, вірить їм і кожного разу намагається їм пояснити, що змушений убивати заради власного виживання; почуває себе вбивцею, прагне молитися й вірити у спасіння, та не знає жодної релігії.

Страждаючи, сам себе осліплює Мінотавр у повісті М. Суенвіка (“…осліпленого Мінотавра вели берегом. Він плакав відверто, не соромлячись, забувшись у своїй безпорадності”; попри людські знущання над ним, людинобик тут, останній з безсмертних, стає пророком.

В інтерпретації Т. Е. Свана критські селяни із страху перед мінотавром з лісів Країни Звірів приносять йому в жертву худобу, не знаючи, що насправді мінотавр не злий: “Щоб підтримати свою репутацію, я гучно реву, а потім забираю додому м’ясо (принесене селянами. – АГ.) і готую його у своєму саду. …я зовсім не якесь чудовисько, а останній зі старого й славного роду, який оселився на острові задовго до того, як критяни прийшли зі сходу. …в мені набагато більше людського, ніж бичачого…”. Тут 26-річний мінотавр Евностій, поет, який любить читання і квіти, закохується в сестру Ікара Тею й живе з нею та її братом у своєму лісовому будинку, де влаштував ювелірну майстерню. Згодом Евностій разом з іншими лісовими мешканцями захищатиме ліс від навали ахейців. Прикметно, що на слова коханого: “…ти гарна, а я – звір”, – Тея відповідає: “Так, звір… і набагато шляхетніше, ніж будьхто з людей, яких я колинебудь знала!”.

Протилежний цим образам борхесівський Астеріон – інтелектуалубивця, переконаний, що, вбиваючи приведених до лабіринту юнаків і дівчат, він звільняє їх “від усіх нещасть”. Близький цій аргентинській версії ляпінський Мінотавр (адже російська п’єса написана за мотивами “Дому Астеріона”), який живе із закоханою в нього Аріадною, щоправда, не кохаючи дівчину, а користуючись нею і мріючи про сина (прикметно, що у М. Суенвіка Мінотавр має доньку і мріє про любов). Зневагу цього людинобика до людей мотивують його роздуми про них: “Чому вони так ненавиділи мене? Чому мою любов і радість вони приймали за смерть?”.

Складніший за названі, вірогідно, образ Мінотавра С. Шерріла: у своєму філософськопсихологічному романі, що замикає серію творів цієї тематики XX ст., американський письменник змальовує безсмертного сентиментального людинобика, який, мандруючи планетою протягом століть, оселяється в сучасній автору південній частині США, де працює в ресторані й знаходить Кохання. Через п’ять тисяч років після описуваних античною легендою подій у підземному лабіринті (де Тезей, рятуючи своє життя, уклав з Мінотавром угоду, за якою людинобик був проголошений убитим, а насправді сховався у вічності) самотній Мінотавр, якому важко згадувати минуле (“Спомини швидкоплинні й нечіткі, вони сповнювали його то сумом, то мутним по

Чуттям жаху”) і якого нудить від виду крові, тепер “…стриманий і невпевнений у собі” і живе у власному світі.

Цікавий Твір С. Шерріла й тим, що демонструє можливість взаємопереходу й поєднання в новій літературній версії різних легендарноміфологічних (традиційних) образів: тут у постаті Мінотавра чітко простежуються риси Робінзона й Агасфера. Оскільки ж кожен традиційний образ супроводжуваний певними константними для нього колізійними атрибутами, то говоримо і про поєднання в новому творі ліній різних традиційних сюжетів. Феномен цієї їх полівалентності прокоментований А. Нямцу: “Множинність смислів традиційних сюжетів у сполученні з відносною стабільністю провідних подієвих і семантичних домінант пояснює їх здатність вступати у процесі літературного функціонування у складні структурнозмістові відносини, переплітатися, взаємопроникати й доповнювати одне одного”.

У X. Кортасара (який бере образ людинобика “під захист”) Мінотавр інтерпретований як трагічна постать, що сама жертвує собою. Так само трагізмом овіяна постать суенвікського людинобика. Мріючи про людське, про любов, Мінотавр Ф. Дюрренматта знає водночас, “що він – потвора, нелюдь, що ніколи не знати йому ні мовлення, ні братства, ні дружби, ні кохання…”, – і тужить через це. А ось як описує свого героя С. Шерріл: “…Мінотавр, незважаючи на свою бичачу зовнішність, справляв враження не розлюченої, а вразливої, гідної жалю, схожої на людину істоти.

Варто вказати й на варіант інтерпретації образу Мінотавра англійською письменницею М. Рено: в її “Тезеї” маску бика носить спочатку сам цар Криту Мінос, а після його смерті – спадкоємець трону Астеріон (Мінотавр); ця маска в романі – символ влади критської (кносської) династії. Маску ж бика як символ тягаря гріха матері носять у творі О. Єрньова Астерій, а згодом – сама Аріадна, яка після його підступного вбивства вирішує жити в лабіринті (з матір’ю, яку Мінос офіційно давно поховав).