Образ Мефістофеля в трагедії Й. В. Гете “Фауст”
“Фауст” – найвище досягнення Гете. Легенда про доктора Фауста, ученого-чорнокнижника, виникла ще в XVI столітті. Розповіді про доктора Фауста, що зміг навіть викликати з небуття Єлену Прекрасну, оспівану Гомером, були над звичайно популярні в народі. Однак Гете, переосмисливши відомий сюжет, сповнює цю легенду глибоким філософським і символічним змістом, створивши один з найвизначніших творів світової літератури.
Зав’язку конфлікту автор подає вже у “Пролозі на небесах”: об’єкт парі між Богом і Мефістофелем – учений
При цьому Фауст не просто узагальнений, типовий образ прогресивного вченого. Перш за все він уособлює все людство, ницість якого й має довести.
Мефістофель каже, що Бог наділив людину іскрою розуму, однак користі від цього жодної. Люди за своєю природою настільки зіпсуті, що дияволу немає потреби робити зло на землі:
Я свідок лиш мізерності людської.
Смішний божок землі не зміниться ніяк –
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Мефістофель не
Зрозуміло, що Бог (він у трагедії є алегорією Природи) від самого початку не вірить у перемогу Мефістофеля, однак доволі легко дозволяє випробовувати, спокушати, бентежити свій витвір. На мою думку, автор прагне показати, що Мефістофель насправді потрібний у цьому світі. Уособлюючи людські пристрасті, захоплення, що нерідко зводять людину з правильного шляху і навіть завдають болю, дух зла водночас допомагає їй підтримувати в собі прагнення до пізнання, діяльності, боротьби.
Уже на початку твору стає зрозуміло, що Фауста й Мефістофеля об’єднує неординарність, а різнить призначення. Фауст і Мефістофель – антиподи, як і Мефістофель із Богом. Перший прагне сягнути глибин мудрості, а другий знає, що там немає нічого. Перший невгамовний у пошуках, другий пересичений тим, що впродовж тисячоліть спостерігав на землі.
На мій погляд, спочатку Мефістофель просто грається з Фаустом, як із дитям, адже він домовився про все з Богом!
Мефістофель дуже врівноважений, а на світ дивиться швидше презирливо, аніж із ненавистю. Знущаючись із Фауста, який занапащує юну Маргариту, він говорить йому багато гіркої правди. Мені здається, що іноді він уособлює і певний тип людини, яка під тиском навколишнього зла цілком зневірилася в усьому доброму, що є у світі.
Мефістофель у Гете не страждає, оскільки ні в що не вірить, а ще знає, що зло на землі – вічне. Тож, спостерігаючи над тим, як людство постійно прагне досягти ідеалу, змінити щось на краще, він просто сміється з недосконалого Божого створіння.
Достатньо згадати його іронічне зауваження щодо людського марнославства у розмові зі студентом, який сплутав Мефістофеля із Фаустом:
Теорія завжди, мій друже, сіра,
А древо жизні – золоте.
Гете не сперечається з Мефістофелем. Звісно, смерть, як і час, знищує все: добре і зле, прекрасне і потворне. Однак жити все ж таки варто, адже справжнє щастя в активній діяльності. У людині завжди жив і буде жити інстинкт творення, будування нового життя. І цьому Мефістофель не може протистояти.
Пошук Фауста спокутує його помилки: саме тому він опиняється в раю поряд із Маргариток). Однак, на мій погляд, парі Бога з Мефістофелем на цьому не завершується. Адже їхня розмова на небесах стосується життєвого вибору кожного, зокрема й майбутніх.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)