Образ “маленької людини” у романі Злочин і покарання Достоєвського Ф. М

Чистих, умитих покойничков ми всі жалуємо, любимо, а ти живих полюби, брудних. В. М. Шукшин У романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” описується незвичайний злочин, доконане злиденним студентом для перевірки своєї страшної теорії, у романі вона називається “кров по совісті”. Розкольників ділить всіх людей на звичайні й незвичайні. Перші повинні жити в слухняності, другі “мають право, тобто не офіційне право, а самі мають право дозволити своїй совісті переступити…через інші перешкоди єдино в тім тільки випадку, якщо виконання

їхньої ідеї того вимагає” (3,V). Розкольників, надивившись на Горе, на розбиті долі звичайних (“маленьких”) людей – мешканців петербурзьких нетрів, вирішує діяти, тому що смиренно спостерігати потворне навколишнє життя більше не всилах.

Рішучість, глибокий і оригінальний розум, прагнення виправити недосконалий мир, а не підкорятися його несправедливим законам – от риси, які не дозволяють віднести образ самого Раскольникова до типу “маленьких людей”. Щоб повірити в себе, героєві треба впевнитися, ” читварина він тремтяча” (тобто звичайна людина) або “право має” (тобто

видатна особистість), зможе він дозволити собі “кров по совісті”, як успішні історичні герої, або не зможе. Якщо перевірка покаже, що він ставиться до вибраних, тоді треба сміло прийматися за виправлення несправедливого миру; для Раскольникова це значить полегшити життя “маленьких людей”. Таким чином, у теорії Раскольникова щастя “маленьких людей” начебто б є головною й кінцевою метою.

Цьому висновку не суперечить навіть визнання, що герой зробив Соні: він убив не для того, щоб допомогти матері й сестрі Дуне, а “для самого себе” (5, ІV). З наведених міркувань треба, що тема “маленької людини” є однієї з основних у романі, тому що зв’язано й із соціальним, і з філософським змістом. У Достоєвського в “Злочині й покаранні” ця тема пролунала ще сильніше й трагичнее, чим у Пушкіна в “Станційному доглядачі” і в Гоголя в “Шинелі”.

Місцем дії свого роману Достоєвський вибрав саму бідну й брудну частину Петербурга – район Сінної площі й Ковальського ринку. Одну за іншою розвертає письменник картини безпросвітного нестатку “маленьких людей”, ображених і принижених безсовісними “хазяями життя”. У романі більш-менш докладно описані трохи героїв, які безумовно можуть бути віднесені до традиційного типу “маленьких людей”: сестра баби процентщици Лизавета, що у Достоєвського стає символом “маленького чоло-століття”, мати Раскольникова Пульхерия Олександрівна, дружина Мармеладова Катерина Іванівна.

Однак самим яскравим образом у цьому ряді є, звичайно, сам Семен Захарович Мармеладов, що розповідає свою історію Раскольникову в трактирі. У цьому герої Достоєвський об’єднав пушкінську й гоголівську традиції в зображенні “маленьких людей”. Мармеладов, як і Башмачкин, жалюгідний і незначний, неспроможний змінити своє життя (покінчити з пияцтвом), але в ньому зберігається, як у Самсоні Вирине, живе почуття – любов до Соні й Катерине Іванівні Він нещасливий і, усвідомлюючи своє безвихідне положення, викликує: “А ви знаєте, що виходить, коли нікуди піти? ” (1,ІІ).

Так само, як Вирин, Мармеладов починає пити з горя, від нещастя (втратив службу), страху перед життям і безсилля що-небудь зробити для своєї сім’ї. Як Вирин, Семен Захарович переживає через гірку долю своєї дочки Соні, що змушена “переступити” і піти на панель, щоб прокормити голодуючих дітей Катерини Іванівни. Різниця, однак, у тім, що дочка станційного доглядача була щаслива (своєю любов’ю до Мінського), а Соня нещаслива. Достоєвський вибудував у романі сюжетну лінію сім’ї Мармеладових так, щоб підкреслити трагічність образа Семена Захаровича.

П’яний Мармеладов попадає під колеса франтівської коляски по власній провині й умирає, залишаючи без засобів до існування свою більшу сім’ю Він добре розуміє це, тому його останні слова звернені до Соні – єдиній опорі для Катерини Іванівни й дітей: “”Соня! Дочка! Прости! ” – крикнув він і хотів було простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався й гримнувся з дивана…

” (2, VІІ). Катерина Іванівна зовні несхожа на традиційного “маленьку людину”, безмовно приймаючого страждання Вона, по відкликанню Мармеладова, “дама гаряча, горд і непохитна” (1, ІІ), вона клопоче перед генералом за чоловіка, улаштовує п’яному чоловікові “виховні” скандали, доводить Соню докорами до того, що дівчина йде на панель, щоб заробити гроші на хліб для сім’ї. Але по суті Катерина Іванівна, як і всі “маленькі люди”, зломлена життєвими невдачами. Вона не може пручатися ударам долі. Її безпомічний розпач проявляється в останньому божевільному вчинку: вона з маленькими дітьми вибігає на вулицю просити милостиню й умирає, відмовившись від останньої сповіді. Коли їй пропонують запросити священика, вона відповідає: “Що?

Священика?.. Не треба… Де у вас зайвий карбованець?., на мені немає гріхів!…

Бог і без того повинен простити… Сам знає, як я страждала!.. А не простить, так і не треба!..” (5,V). Ця сцена свідчить, що “маленька людина” у Достоєвського доходить навіть до бунту проти Бога.

Соня Мармеладова – головна героїня роману – зовні дуже схожа на традиційного “маленьку людину”, що смиренно підкоряється обставинам, безмовно йде до загибелі. Щоб урятувати таких людей, як Соня, Розкольників і придумав свою теорію, але, виявляється, Соня тільки на перший погляд слабкий по характері людин, а насправді вона сильна особистість: побачивши, що її сім’я дійшла до крайньої вбогості, вона прийняла важке рішення й урятувала хоча б на час своїх родичів від голодної смерті Незважаючи на свою ганебну професію, Соня зберігає щиросердечну чистоту. Вона з достоїнством переносить знущання навколишніх із приводу свого положення в суспільстві. Більше того, завдяки своїй щиросердечній стійкості, саме вона змогла підтримати вбивцю Раскольникова, саме вона допомагає йому знайти правильний, сточки зору Достоєвського, вихід з морального тупика: через искреннее покаяння й страждання повернутися до нормального людського життя. Вона й сама викупає свої мимовільні гріхи, і підтримує Раскольникова на каторзі Так зненацька повертається тема “маленької людини” у романі “Злочин і покарання”.

Зовсім несхожий на традиційного “маленьку людину” друг Раскольникова Разумихин – дуже привабливий, цільний герой. Мужність, здоровий глузд, життєлюбство допомагають Разумихину витримати всі негоди: “Він був ще тим чудовий, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили й ніякі дурні обставини, здавалося, не могли придавити його” (1, ІV). Таким чином, Разумихин не може бути віднесений до “маленьких людей” тому, що постійно пручається нещастям і не згинається під ударами долі. Вірний товариш, Разумихин доглядає за хворим Раскольниковим, запрошує до нього доктори Зосимова; знаючи про підозри Порфирія Петровича щодо Раскольникова, намагається вигородити головного героя, пояснюючи дивні вчинки друга хворобою.

Сам злиденний студент, він опікує матір і сестру Раскольникова, щиро закохується в безприданницю Дуню. Вона, щоправда, зненацька й дуже до речі одержує спадщину-придане від Марфи Петрівни Свидригайловой. Отже, у літературному типі “маленька людина” можна виділити загальні ознаки: маленький чин, бідність, а головне – нездатність протистояти життєвим невдачам і багатим кривдникам. Після гоголівської “Шинелі” (1842) росіяни письменники у своїх добутках стали часто звертатися до образа “маленької людини”.

Н. А. Некрасов, виступаючи в ролі редактора, випустив в 1845 році двотомний збірник “Фізіологія Петербурга”, у який увійшли нариси про людей з міських нетрів і завулків столиці: В. І. Даль зобразили петербурзького двірника, І. І. Панаєв – фейлетоніста, Д. В. Григорович – шарманщика, Е. П. Гребінка – жителів закуткової петербурзької окраїни Ці нариси були в основному битописательние, тобто містили портретні, психологічні й мовні характеристики “маленьких людей”. Достоєвський у своїх повістях і романах запропонував глибоке осмислення соціального стану й характеру “маленької людини”, що приyципиально відрізняло його добутку від повістей і нарисів вищезгаданих авторів. Якщо в Пушкіна й Гоголя головними почуттями стосовно “маленької людини” були жалість і жаль, то в Достоєвського виражений інший підхід до подібним до героїв: він більш критично оцінює їх. “Маленькі люди” до Достоєвського були переважно глибоко й безвинно страждаючими, а Достоєвський зобразив їхніми людьми, які багато в чому самі винуваті у своєму тяжкому становищі. Наприклад, Мармеладов своїм пияцтвом підштовхує до загибелі улюблену сім’ю, звалюючи всі турботи про малолітніх дітей на Соню й напівбожевільну Катерину Іванівну.

Іншими словами, образ “маленької людини” у Достоєвського ускладнюється, заглиблюється, збагачується новими ідеями. Це виражається в тім, що герої Достоєвського (Мармеладов, Катерина Іванівна, Соня й інші) не просто страждають, але вже самі заявляють про свої страждання, уже самі пояснюють своє життя Ні Самсон Вирин, ні Акакий Акакиевич Башмачкин не формулювали причини своїх нещасть, а тільки безмовно терпіли їх, покірно підкоряючись ударам долі. У формулі “маленька людина” Достоєвський робить акцент не на маленький, як його літературні попередники, а на людина. Для принижених і ображених героїв “Злочину й покарання” страшнее всього втратити самоповага, людське достоїнство. Про це міркує Мармеладов у сповіді, кричить перед смертю Катерина Іванівна.