Образ літописця в драмі А. С. Пушкіна “Борис Годунов”
Відомо, що за першою ремаркою в чорновому варіанті йшло: “Літописець пише, Григорій спить”. В остаточному варіанті з’явився: “Батько Пимон, Григорій сплячий”. Але на самого літописця в цій сцені читач дивиться очами Григорія. З якою безпосередністю і юнацьким захватом говорить Григорій про зосередженому, зануреному в заняття Пимоні:
Як я люблю його спокійний вид,
Коли, душею в минулому занурений,
Він літопис свою веде…
Створюючи драму, Пушкіна хотів підкреслити непроникність духовного миру Пимона, всю його неприступність
Ні на чолі високому, ні в поглядах
Не можна прочитати його прихованих дум.
Григорію літописець, “зігнутий над своїми працями”, більше нагадує дяка, але все-таки порівняння це більшою мірою зовнішнє.
Так точно дяк у наказах поседелый,
Спокійно зрить на праві й винні.
Добру й злу слухаючи байдужий,
Не відаючи ні жалості, ні гніву.
Насправді Пимон зовсім іншої. Його не можна назвати байдужим до тому, про що він оповідає, а тим більше до “добра й зла”: для Пимона зло є зло, а
И як нещастя сприймає Пимон вінчання Бориса на царство, доконане проти божеських і людських законів:
Об страшне, небачене горе!
Прогневали ми бога, згрішили:
Владыкою собі царевбивцю
Ми нарекли…
И скільки суму, болі й жалі у визначенні Пимоном своєї літописної повісті:
Цією повістю жалюгідної укладу
Я літопис мою…
Найвище призначення життя літописця Пимон убачає в тім, щоб нащадки довідалися всю правду про життя своїх предків, правду історії: “Так відають нащадки православних Землі рідної минулу долю…”
Це може здатися дивним, але юнацьке життя Пимона було наповнено “кипінням страстей”. І лише через багато років Пимон вирішив присвятити себе служінню духовним цілям:
Постій лоры лише відаю блаженство,
Як у монастир господь мене привів.
Своє сьогодення “блаженство” мудрий Пимон знаходить у міркуваннях, у зосередженому писанні. І його найвища мудрість – це натхненна праця. На схилі віку Пимона займає лише його “останнє сказанье”. Він весь у священній справі, що відбувається в ім’я високих цілей.
Сам Олександр Сергійович Пушкін зауважував, що в образі Пимона немає ніякого вимислу, це історично достовірний характер. Письменникові лише хотілося зібрати воєдино ті риси, які він знаходив у старих літописах: простодушність, лагідність, відсутність суєтності й упередженості