Образ Григорія Чункача у творі “Земля” (О. Кобилянська)
Цілком іншим вимальовується Григорій Чункач. Через пиятику Григорій деморалізувався, крав і навіть мав на своєму сумлінні смерть одного чоловіка. Усе село зненавиділо його.
Розкриваючи історію життя Григорія, що становить контрастну паралель до життя Івоніки, письменниця прагне вмотивувати, чому був такий Григорій, показати руйнівний вплив батьків на дітей. Своє коріння потворна мораль, легковажність і злодійкуватість Григорія бере від циган, потомком яких він був. Цим же пояснюється і його деспотична поведінка в сім’ї.
На відміну
Носієм протилежних Рахірі уподобань, тенденцій є в повісті Анна. її образ, що мав реальний прототип, письменниця змальовує з великим сердечним хвилюванням.
Виростала Анна, як і Рахіра, в бідній сім’ї. Батько помер, коли Анна була ще дитиною. її мати, поганої вдачі жінка, “люта й на гроші лакома”, була для дочки гірше мачухи, а злодійкуватий брат-п’яниця не раз нахвалявся побити сестру. І великим щастям було для дівчини, що вона, залишила батьківський дім ще тоді, коли її душа не зазнала руйнівних, аморальних впливів.
Виростає Анна гарною дівчиною, в якій зовнішня привабливість зливається з красою душі. “Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи в рухах, приставала пестливо до її молодої гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночості” (ІІ, 54). Завжди охайна, стримана у вияві своїх настроїв і почуттів, чемна, задумлива – такою бачить її читач, на противагу неохайній, розгнузданій розпусниці Рахірі і вовкуватій, холодній, апатичній Домніці.
Перебуваючи на службі в дворі, Анна знає лише працю до знемоги. Іноді вона чує прихильне, ласкаве слово від декого із старших. Та, однак, нею ніхто з молоді не цікавиться, бо “вона була убога, та й тому не мала для них” ніякої вартості” (ІІ, 57). А іноді доводилося чути й гіркі насмішки. Усе це накладає відбиток на Аннину душу, робить дівчину задумливою, маломовною, відбирає їй певність у собі. Своїми сумними думками вона може поділитися тільки з власним серцем. Вдало прирівнюється героїня до “білої квітки, що виросла далеко від голосного світу”, або “диких голубів”.
Та непомітно в душу дівчини закрадається перше кохання до Михайла. “Неначе злочинство, крила се в своїй молодій, смутній душі, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своїх сльозах… Незамітно уклалася лінія болю коло її невинних уст” (ІІ, 59). Лірична вдача Анни виявляється в її ставленні до людей, до природи. Перед першою зустріччю з Михайлом, ідучи між полями, вона несміливо й ніжно гладить житні колоски на Івонічиній ниві, ніби передає їм свою німу, нікому не висловлену любов. У надіях і тривогах проходить усе життя Анни, зникають одні, народжуються інші.
Михайло признався Анні, що кохає ЇЇ, хоче брати за дружину:
“- Ти любиш мене?.. Любиш мене, Михайле? Я сього не знала. Я така бідна… Я нічого не маю… Я не маю поля… Але я тебе люблю…
– Я не питаю за поле, зозулько…
– Але я тебе люблю… Знаєш?
– Хотів знати… Поцілувалися” (ІІ, 62).
У цій зворушливо написаній сцені О. Кобилянська зуміла показати і несподівану радість дівчини, і народження нових тривог. У неї немає егоїстичних розрахунків, як у Ра-хіри, вона іде за своїми чистими почуттями, цілком покла-даючись на Михайла, якому вірить. Та в міру того, як у Анни зміцнюються надії на щастя, навколо неї згущуються хмари: Анна “порушила” моральні закони села, готується стати нешлюбною матір’ю, чує насмішки від селян, докори й залякування від матері й брата. У дівчини мало надії, що такою приймуть її свекри. І все ж вона непохитно вірить у добро, а раз покохавши Михайла, лишається вірною йому навіть після його смерті. Вона “робила собі докори, що оказувала померлому замало любові”. Михайло лишив їй багатство – дітей, а що взяв він від неї в гроб? – таке питання мучить її після загибелі коханого. В Анні читач бачить велику силу почуття. Дівчина, І якби могла, обдарувала б усіх людей теплом своєї душі. Це її найбільше багатство. Та Анна не здатна боротися а своє щастя. Вона належить до тих натур, яким дорогу рокладає “доля зверху”,- каже письменниця.
О. Кобилянська для повноти картини селянського життя вводить до повісті народні повір’я, замовляння, ворожіння тощо. Найчастіше вони використовуються, з метою розкриття рівня свідомості, світорозуміння селянина. До подібних способів вдавалося чимало письменників, що писали про забобонне дореволюційне село. Досить нагадати “Кай-дашеву сім’ю” Нечуя-Левицького, “Під тихими вербами” Б. Грінченка, “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського.
Замовляння Домнікою недуги Михайла, що повністю наводиться в повісті, складається з безглуздого набору слів, як і замовляння баби Палажки над Омельком у “Кайдаше-вій сім’ї”, і дуже виразно саме за себе говорить. В одному місці, коли Івоніці Михайло розповідає про свій сон (під час служби у війську), в якому перед ним постали картини домашнього життя, письменниця устами Івоніки каже: “Ти думав, сину, про те, та й воно стало тобі в думці” (ІІ, 102).
Іронічно-негативне ставлення письменниці до пророкувань ворожок. Наведемо два приклади. У місті жила ворожка, що тішилася “незвичайною славою”. До неї приходили забобонні селяни, “фелоновані пані”, старі й молоді люди “з глумливим усміхом на устах” (ІІ, 120). Письменниця ставиться до ворожки неприхильно, викриває її шарлатанство. Це видно з цілого ряду іронічних деталей, які з’являються і при змалюванні її портрета.
Уже в перших рядках своєї характеристики письменниця каже, що, відколи ця жінка стала ворожити в карти, гандлювати зіллям, її “справи пішли феноменальним способом угору”, що вона здобула собі славу не тільки ворожінням, але й “своєю хитрістю”. Мала “неописану” вправність у розкиданні карт – вилітали їй уже самі з її “білих ситих рук”,- говорила гугнявим голосом, лицемірила перед людьми. Перед тим, як ворожити, її потрібно було “втаємничувати в найглибші родинні тайни”. Так “утаємничила” ворожку в “свої тайни” і Домніка, яка прийшла довідатись про свою долю. Після цього ворожці було вже ясно, як угадувати “долю”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)