Образ Будівничого
Безпосереднім поштовхом до написання “Осінньої казки” стали січневі події 1905 року в Петербурзі. Але слід зважати й на те, що ця драма створена через два дні після відомої демонстрації тбіліського пролетаріату 23 січня 1905 року, організованої Кавказьким союзним комітетом РСДРП. Демонстранти йшли з червоними знаменами, розкидали листівки. Проти демонстрації випустили поліцаїв і двірників. У відповідь пролунало кілька пострілів. Як розповідали очевидці, одна з тих, що стріляла з револьвера, була жінка, до крові розбита палицями двірників,
Образ Будівничого втілює в собі ясність перспективи, точне розуміння обставин, непохитну переконаність в остаточній перемозі. Вислухавши і зваживши думки всіх, Будівничий приймає найдоцільніше і найпростіше, єдино можливе рішення. У своїх настановах він підкреслює, що мораллю експлуататорів є “…такий закон і звичай: лежачих бить, таких, що вже ввірвались”. Натомість мораль борців за новий світ, мораль робітників говорить: “в нас, майстрів, лежачого не б’ють”. Це стверджує один з робітників, а наприкінці твору повторює й Принцеса. В їхніх словах втілено думки Лесі Українки про мораль робітничого класу, висловлені нею також і у вже згадуваних “Замітках з приводу статті “Політика і етика”. Образ Будівничого – одна з перших у вітчизняній дожовтневій літературі серйозних спроб показати образ ватажка робітників у революційних подіях XX століття.
В “Осінній казці” вперше в дожовтневій українській літературі створено образи робітників як представників свідомого класу для себе, а не класу в собі. У цій драмі робітники виступають як керівна сила революції, їм властиві розуміння своєї ролі в боротьбі і впевненість у справедливості їх справи. Робітники виступають як сила, покликана визволити весь трудящий народ з-під влади експлуататорів. Таких образів до Лесі Українки українська література не знала.
Після Будівничого найбільшу увагу серед робітників Леся Українка приділила Молодому хлопцеві, який перейнятий завзяттям до роботи, глибокою вірою в справу свого класу, повним довір’ям до Будівничого як ватажка повсталих робітників, нарешті, бажанням “стати на горі” і побачити повий світ. Саме він подає руку допомоги Приписні, кличе її взяти посильну участь у спільній боротьбі.
Образ Принцеси викликав найбільше суперечливих тлумачень у критичній літературі про “Осінню казку”. Одні критики схильні були вважати його алегорією селянства, другі – інтелігенції, треті – символом волі, четверті – розуму, п’яті – народу і т. ін. Якщо на сьогодні доведено, що всі інші трактування є неспроможними, то думки про Принцесу як про символ волі ще й досі мають окремих прибічників. Вже в 30-х роках версія про Принцесу-народ або Принцесу-волю не діставала схвалення серед дослідників творчості Лесі Українки. Так, Юр. Іваненко писав: “…Очевидно, за задумом автора, Принцеса-босоніжка – це поезія правди, це мистецтво, яке рветься на волю і вважає за щастя і високий обов’язок “вишити цеховий значок на червоному прапорі боротьби” ‘. Очевидно, Юр. Іваненко був значно ближчий до істини, ніж пізніші коментатори й дослідники (О. Дейч, А. Гозенпуд, А. Іщук, І. Головаха), які в своїх працях продовжують повторювати версію про Принцесу-волю. Думка, ніби в образі Принцеси Леся Українка створила алегорію волі, заперечується самим твором. Історія не знає такого, щоб Король-тиран щиро хотів одружитися з волею, горів коханням до неї, любив і поважав волю, віддавав їй нагірні кришталеві палати. Принцеса хоч і бранка, але, як говорить про неї Ткаля, стає богинею для Короля. Неможливо повірити, щоб воля була божеством для тирана. Нарешті, Принцеса разом з повсталими робітниками йде на штурм крижаної гори, щоб повалити владу тирана і здобути волю. Якщо в образі Принцеси зображена воля, тоді виходить, що воля йде здобувати… волю! Але навіщо далі боротися за волю, коли вона сама спустилася до робітників?! І чому старі робітники й майстри недовірливо ставилися б до Принцеси, якби це була воля? За що ж вони тоді боролися? Зриваючись з гори вділ, Принцесса каже: “…йду на волю й на біду”. Якщо принцеса – воля, то воля виривається на волю? Про нагірний замок Принцеса каже робітникам: “…Там неволя, браття”,- па що 1-й майстер їй відповідає: “Неволя одинокій, а вкупі буде воля”. Якщо Принцеса – воля, то що ж тоді: волі з волею буде поля? Подібних доказів з тексту “Осінньої казки” можна навести багато, але й цих досить, щоб побачити, що Принцеса не уособлює волі.
Для з’ясування питання про те, що мала па увазі Леся Українка, створюючи образ Принцеси, простежимо, як він поданий в “Осінній казці”.
З твору відомо, що в Принцесу закоханий Лицар і що Принцеса відповідала йому тими ж почуттями. Принцеса ув’язнена в королівському палаці на верхів’ї “шкляної гори”, у “світлиці з матового шкла, з одкритою стелею, так, що видко багато неба і зовсім не видко землі. В світлиці все осяйне, з кришталю, самоцвітів або дорогих металів, тільки в ній якось холодно, непривітно. Принцеса в білому убранні сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловоротці…”. З розмови Прялі, Ткалі і Швачки дізнаємося, що Принцеса – “колишня босоніжка, посполита, і стану подлого, і роду незначного”, а тепер – “найясніша панна і дама серця нашого владаря” і роздає нагороди на турнірах лицарських. Принцеса байдужа до королівського кохання, хоч колись заручилася з Королем і могла б бути Королевою, “щасливою, і гордою, і – злою”. Здійснилася її давня мрія
…принцесою зробитись чепурною,
Багатою і гордою такою,
Щоб навіть приступить ніхто не смів.
Та здійснення такої мрії було рівноцінне почесному ув’язненню. Принцеса працює – мережить, тче, вишиває; праця її – мистецька, але на горі нікому не потрібна, її мережанок нема кому носити. З неволі її прагнуть визволити лицарі, кожен зокрема. Та вони домагаються не волі Принцеси, ні, їх визвол – нова неволя для неї:
Мене ж саму з них кожен хоче взяти, а я не хочу нічиєю бути.
Товариш дитячих літ Принцеси – пастушок, а тепер – королівський блазень пропонує їй кинутися з гори в “свинарський бік” – там вона не розіб’ється, а тільки забрудниться. За тривалий час перебування в нагірних світлицях Принцеса звикла до золотих черевичків, і “як після помостів кришталевих знов звикнути бродити по калюжах?”.
Хто ж вийшов з народних низів і піднісся до королівських палаців, хто нехтував королівською увагою і знемагав у пишних в’язницях, відриваючись від землі і залітаючи у небеса? Кого кожен, коли домагався влади, волів мати своєю і хто хотів “нічиєю бути?”
(2 votes, average: 5.00 out of 5)