“О, люди, люди!” (по роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”)
“Злочин і покарання” Достоєвського, як і більшість творів цього автора, можна віднести до найбільш складних добутків російської літератури. Оповідання неспішне, але воно тримає читача у постійній напрузі, змушуючи вникати в скрупульозні психологічні вишукування автора. Достоєвський описує страшну картину життя людей у Росії середини XІX століття. У цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним і подавленим власним безсиллям і безправ’ям. У розкриття переживань однієї з таких пригноблених душ і заглиблюється автор. Він створює
Саме в цьому середовищі він знайшов сильні, яскраві і багаті образи людей, здатних переживати хворобливі спади і світлі підйоми. Головний герой роману бачить, що несправедливість панує навколо. Гідні люди злидарюють у нещастях, а дурні і мерзотники користуються усіма благами життя. Він намагається розділити людство на сильних і слабких й хоче зрозуміти, чи є він “твариною тремтячою” або “право має” встати вище інших і вершити
Але з іншого боку, йому хочеться піднятися, зробитися сильніше і відновити справедливість. Майже відмовившись від думки про вбивство, він знову повертається до неї, почувши розмову студента і офіцера у трактирі. Раскольникова вражає схожість власних думок з думками студента, і особливе враження залишають слова про кількість страждаючих, допомогти яким можна, вбивши стареньку-процентщицу. І тоді Раскольников береться за сокиру. Покарання за це повинно бути негайним. Він, піднявши свою зброю проти зла і в ім’я нещасних, опускає її на голову нещасної. Не пам’ятаючи себе, Родіон повертається додому, а не йде у поліцію і тим прирікає себе на додаткові страждання. Починається новий етап у його житті – етап відчуження. Переступивши моральні закони, Раскольников гостро відчуває неможливість залишатися з людьми. Він як би вимикається з життя людського суспільства. Ця можливість душі героя імпонує авторові, оскільки вона жадає від Раскольникова особливих моральних якостей. Важке положення Родіона Романовича, його страшна самотність збільшуються ще й тим, що йому починає відкриватися помилковість його теорії.
Поки це відбувається лише на підсвідомому рівні, але те, що герой тільки почуває, нам відкрито говорить письменник. Процес розвінчання теорії Раскольникова прискорюється необхідністю спілкування зі слідчим, що вже зрозумів, що відбулося, і психологічно обчислив вбивцю. Тут студентові доводиться вперше захищати свою ідею. Завдання ця для Раскольникова ускладнено тим, що його впевненість у власній правоті вже помітно похитнулася. Порфирій Петрович заганяє вбивцю в кут, розумно та іронічно висміює, у той же час співчуваючи. Він переконує його, що для того, щоб прославитися, не треба принижувати інших: “Справа у вас самих. Станьте сонцем, вас усі і побачать”. Інакше кажучи, досягнення цілей справедливості повинне грунтуватися лише на високому, світлому, доброму, людяному. Страждання для Порфирія є головним джерелом спокути. Лише вистраждавши багато чого, можна загладити свою провину. Втіленням ідей слідчого у романі стала Соня, що пережила все те, про що він говорив. Вона зачепила серце Раскольникова, як тільки він почув про неї. Потім, пройшовши через відчуження і самотність, Родіон починає почувати необхідність у спілкуванні з тими, хто пережив щось подібне. Він виливає своє горе Соні і лише в її прекрасній і роздавленій душі знаходить розраду. Соня не в змозі зрозуміти філософські вишукування героя, але вона бачить головне: він нещасний і вона потрібна йому. Раскольников вважає Соню святою і цілує їй ногу, говорячи, що кланяється усьому стражданню людському. Він відчуває вдячність і глибоку повагу до Соні і згодом починає дивитися на світ її очами. Родіон просить принести Євангеліє й, не прочитавши його, приймає віру такою, якою її бачить Соня. Їхній єдиний порятунок – у коханні один до одного, до Бога, до ближнього. Перехворівши бонапартизмом, він повертається до людей, почуваючи, що потрібний їм. Це тільки початок того щастя, що чекає їх із Сонею.
Письменник говорить, що за нього ще треба буде заплатити велику ціну, і обіцяє присвятити народженню нової людини іншу книгу. Роман, що розповідав про вбивство і страждання людей, має зненацька світлий фінал. Людина, що опустилася, здавалося б, до найстрашнішого, що прийняла за основу свого існування теорію, що припускає знищення інших людей, пережила сильне потрясіння і прийшла до необхідності перемінити свій світогляд. Навіть маленька нелюдськість неодмінно веде до нелюдськості в більшому, а може бути, і в глобальному масштабі. У главу життя кожного повинна бути поставлена любов. Лише тоді люди зможуть “олюднитися” і стати щасливими. Мені б хотілося закінчити словами Валентина Распутіна: “Без любові до ближнього ніхто з нас обходитися не може”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)