Новий тип героя в п’єсі Булгакова “Біла гвардія”

Перетворення прози в драму описано в “Театральному романі” таким чином, що його сьогодні не обходить жоден учений, що займається проблемою художнього простору. Нагадаю читачеві опис “чарівної камери”, у яку став грати автор роману для свого задоволення: “Отут мені початок здаватися по вечорах, що з білої сторінки виступає щось кольорове. Придивляючись, жмурячись, я переконався в тім, що це картинка. І більше того, що картинка ця не плоска, а тривимірна як би коробочка, і в ній крізь рядки видно – горить світло, рухаються в ній

ті самі фігурки, що описано у романі. Ах, яка це була захоплююча гра.

Із часом камера в книжці зазвучала. Я чітко чув звук рояля. Я чую, як крізь хуртовину проривається й тужлива, і злісна гармоніка… і бачу я гострі шашки, і чую я душу роздираючий свист

Загальна схема того, що відбувалося в реальній театральній історії, збігається з перетвореною фантазією романіста. Величезна ж різниця полягала в тім, що, перебудовуючи п’єсу, найменше думали, як уміститися й границі сценічного часу або, як скаже Булгаков па диспуті після прем’єри, щоб глядач встиг на останній трамвай

Насамперед, недооцінена й не

осмислена перша, “нетеатральна” редакція, що Булгаков склав улітку 1925 року. У цій п’єсі, що нараховує шістнадцять картин, були закладені найважливіші речі. Майбутній театр Булгакова проглядається в ній наскрізь, приблизно так, як проглядається весь Чехов у його першої величезній і настільки ж “нетеатральній” п’єсі, що зараз грають за назвою “Платонов”. У першій редакції “Білої гвардії” пробивається поетика Булгакова, той авторський “пушок”, про яке любив говорити Немирович-Данченко.

Рішуче перебудовуючи п’єсу, звільняючись від усього зайвого, підкоряючи недбале беззаконня строгому правилу й канону, автор і театр часом звільняли її й від цього самого “пушка” неповторної індивідуальності

Маючи перед собою завершений шлях Булгакова, ми без праці бачимо, які нитки тягнуться від першої редакції “Білої гвардії” до пізніх добутків письменника. Перша редакція виявляється як би чернеткою Булгаков-драматурга, його злитим прототипом, до якого звертаються багато режисерів сьогодні в наполегливих спробах розплавити п’єсу “Дні Турбиних” до її споконвічного стану. Справа це поки нікому не вдається й навряд чи вдасться, тому що під одним дахом існують не різні редакції, а цілком самостійні добутки, несхожі у вирішальному пункті

Перед нами – перша в мистецтві Булгакова, так сказати, пробна зустріч нечистої сили, що знає складність буття, дієприкметникової рідному їй хаосу, з “крапковим” людським розумом, що хаосу допустити не може й намагається все логічно пояснити й зв’язати

Через кілька років в останньому романі Булгакова Іван Бездомний буде тлумачити ланцюжок, загаданий Воландом, намагаючись якось сполучити Аннушку, що розлила пісне масло, з Понтієм Пілатом

У першій редакції “Білої гвардії” Олексій навіть у сні намагається мислити логічно, розумно й у жодному разі не допустити реальності марення, вірніше, маревній реальності, що не піддається ніякій логіці. П’єси не було тому, що не було героя як суб’єкта історії, як активної, а не тільки страдательной величини. У драмі не було діючої пружини, вона розпливалася, тьмяніла “чарівна камера”. В останніх двох актах Булгаков спробував дати вихід з “борсукової нори” турбинской життя на тих же ліричних шляхах, що й у прозі, тільки поза прямим авторським голосом

На початку четвертого акту з’являвся “поет і невдаха” Ларіон Ларіонович Суржанский. Тип “Илларионуш-ки” здався читачам першої редакції п’єси зухвало традиційним. Драматург і театр, як відомо, не тільки не убоялись цієї традиційності, але, маючи далекі цілі, розгорнули периферійну фігуру в одну з головних діючих осіб. Це відбудеться на наступному етапі роботи, у першій же редакції Лариосик з’являється в чоботах з кошмарними жовтими одворотами. Булгаков, намічаючи улюблений спосіб сполучення далековатих понять, першою же фразою житомирського кузена пояснить на побутовому рівні містичний збіг: “Це мама замовила мені чоботи, а шкіри в нас не вистачило чорної, довелося робити жовті одвороти. Немає шкіри в Житомирі”.

Булгаков саджає своїх героїв у повному складі. грати у гвинт. “Час буде непомітно йти”, – пояснить Мишлаевский, Лариосик у процесі гри декламує про жахи громадянської війни, про спокій турбинского будинку. Олені він повідомить, що вона “поширює якесь внутрішнє світло, тепло навколо себе”. Николке він зробить не менш приємний житомирський комплімент: “у вас… відкрита особа”. Карткова гра, Лариосик із пташиними мозками, час, що “заговорюють” звичним ритуалом уже не існуючого життя, – усе виписано оманними-іронічними фарбами. Усередині іронії – розпач, неясність, крах

Неясно, як жити в новому часі, що наступає не в метафізичному змісті, а в буквальному, фізичному: вулиці спорожніли після останніх петлюрівських обозів, у місто от-от увійдуть частини Червоної Армії. Турбіни відсиджуються за кремовими шторами. Булгаков відтягає момент рішення: монтажно, користуючись “складною стрічкою кіно”, він знову перебиває турбинскую життя епізодом у нижньому поверсі. Із презирливою і якоюсь урочистою дотепністю від малює прощальний грабіж Василиси. Грабіж іде під грамофон, з пародійним оперним супроводом: спочатку гримить “Куди, куди, куди ви вийшли”, потім ” чиВпаду я, стрілою простромлений”. Один із трьох бандитів, придивляючись до Ванди, дружині домовласника, нарікає очманілому інженерові: “Ти подивися, до якого стану ти дружину довів, що добрі люди на неї й дивитися не хочут!”

Закінчивши епізод з Василисой, Булгаков починає останній акт важливою ремаркою: “У Турбиних квартира яскраво освітлена. Прикрашена ялинка. Над каміном напис тушшю: “Поздоровляю вас, товариші, із прибуттям”. Отут характерна й ця ялинка, і світло, що заливає квартиру, і напис над каміном. Час очікування, передодня, перелому. І виклик тому, що відбувається за кремовими шторами. Вітання виконане в тім язиковому стилі, у якому треба освоюватися. Напис нагадує розпорядження, що було написано Николкой у романі від імені “дамського, чоловічого й жіночого кравця Абрама Пру-жинера”.

Стиль пародіювати легко, але жити в пародії – неможливо. Булгаков намагається в момент історичного ламання повернути своїх героїв на звичні місця. Доктор сидить у своєму кабінеті за письмовим столом – “займається”. Олена із Шервинским музицируют, спробу Николки повідомити сестрі про те, що в місто входять більшовики й навіть буржуї радуються, зупиняють: “Встигнеш, не заважай їй!” Шервинский, що роздобув “безпартійне пальтечко”, готується до оперного дебюту, пробує голос: “И яка влада – однаково!” Усе вертається на круги свої? Саме так і сприйняте була фінальна дія. У кільцевій композиції доглянули обивательську позицію автора. Над можливістю зміни й прояснення фіналу будуть потім напружено битися в театрі, міняючи варіант за варіантом

Восени 1926 року фінальна картина стане картиною Мишлаевского, повернеться убік капітана, готового служити в Червоній Армії. У центрі першої редакції – доктор Олексій Турбін, що видужує після поранення, що повернувся до своїх щирих занять. Питання про майбутнє в першій редакції звучить із наївною відвертістю й простотою:

“Николка. Що ж тепер з нами буде, Олексій? Адже це треба обговорити. Я рішуче не розумію. Просиділи Петлюру у квартирі, а далі як? Адже завтра Совдепия вийде…”

Остання картина п’єси, майже цілком, імпровізоване в новому стилі домашні збори. Олексія вибрали головою, Лариосика – секретарем. Олена із Шервинским під час зборів відсутні – “репетирують”, як съязвит доктор

Зникне з п’єси доктор Олексій Турбін, сліду не залишиться від ідеї ломберного стола – Росії, що “устане на місце”. Драматург і театр поміняють оптику й змістять багато акцентів. Але один мотив фінального монологу доктора не тільки не піде, але й підсилиться, якщо хочете, загостриться: тема батьківщини, тема Росії, з якої треба залишитися, що б у ній не відбувалося, харчувалася не тільки турбинским пафосом. Аж до кінця 20-х років це був внутрішній пафос людської й письменницької позиції Булгакова, заявлений у самих кризових моментах його художницької долі. На цьому грунті дійсно герой і автор прирівнювалися