НОВАЛІС
(1772 – 1801)
НОВАЛІС (Novalis; автонім: Гарденберг, Фрідріх фон Леопольд Фрайгер фон – 02.05.1772, Оберві-дерштебе, Тюрингїя – 25.03.1801, Вейсенфельс) – німецький письменник.
Фрідріх фон Гарденберг, який обрав собі псевдонім Новаліс (з лат. – той, хто обробляє цілину), був найобдарованішим митцем в енському гуртку і взагалі серед німецьких романтиків. Водночас він був глибоким і тонким мислителем, але мислив він як митець, його думка складалася з образної матерії. Творчість Новаліса – одна з беззаперечних вершин літератури німецького романтизму,
Походив Новаліс із старовинного, але збіднілого дворянського роду, і його батько, який служив чиновником, прагнув дати синові практичну, корисну освіту. Той закінчив юридичний факультет і отримав диплом юриста, згодом вивчав геологію у Фрайбурзі, здобув фах інженера-гірника і служив на солеварні поблизу Єни. Паралельно з усіма цими заняттями
Загалом же, ні родина, у якій виріс Новаліс, ні обставини, в яких він жив, ні біографічні факти, за вдалим висловом Н. Берковського, “неспроможні пояснити, як виник в ньому романтичний ентузіазм і що саме навівало йому бачення світу у красі та сяянні”. І цілком слушно названий вчений виводить цей “романтичний ентузіазм”, це світовідчуття не з найближчих умов життя поета, а із “загальносвітового стану”, як любили говорити романтики, стану, що був породжений Французькою революцією, та вивільненою нею величезною духовною енергією, котра в Німеччині спрямувалася не в су-спільно-політичну, а в суто духовну сферу.
Цей самобутній поет, якого радянське літературознавство протягом десятиліть наполегливо перетворювало в еталон “реакційного романтизму”, постійно почував себе в новому світі, що народжувався, світі, де все ще можливе і в реальному бутті, і в сфері духу. З повним правом можна сказати, що “жоден із ранніх романтиків не пережив у таких самих масштабах, як Новаліс, культурні та філософські утопії Французької революції”. Кращі роки свого дуже недовгого життя, як пише згаданий вчений, Н. провів у постійному ідейному сп’янінні… “Сильніше, ніж будь-хто, він вірив, що все на світі починається спочатку, і настає час чудес. Новалісом володіло почуття, що вищі сутності наблизилися до нього без зусиль з його боку, що таємниці світу одна за одною почали відкриватися перед ним, що настав час відповідей, на які люди чекали століттями і які прийшли всі разом”. Тому він не робив різниці між гіпотезами й доведеними істинами, вже самим фактом свого існування гіпотези здавалися йому гідними бути зачисленими до “райського саду ідей”, до зібрання його філософських фрагментів.
Свій філософський світогляд Н. називав “магічним ідеалізмом”. Його витоки – у вченні Фіхте про “я” як активну творчу силу світобудови, але водночас “магічний ідеалізм” Новаліса зазнав значного впливу натурфілософії Шеллінга. Ще рішучіше, ніж Ф. Шлегель, переносить Новаліса фіхтевське “я” (= дух) на індивідуальне “я”, передусім митця, наділяючи його безмежними можливостями. Сутність його “магічного ідеалізму” й полягає у ствердженні повної влади людини у світі природи й духовному світі. Він вірив у те, що в людині, зокрема в людському тілі, закладені такі сили й можливості, про які людина й не підозрює. “Наше тіло, наше людське єство ще сплять глибоким сном”, – твердить він. Та справжнім центром світобудови був для Новаліса людський дух: “Ми мріємо про подорож у Всесвіт, – писав він, – але хіба не перебуває Всесвіт всередині нас? Ми не знаємо глибини нашого Духу… В нас самих вічність з її світами, минуле й майбутнє”. Природа перебуває у відповідності, в гармонії з духом (тут Новаліс вже сходиться з Шеллінгом), чим поетові забезпечується статус деміурга у світобудові.
З філософськими ідеями Новаліса, з його “магічним ідеалізмом” органічно пов’язана його художня творчість, вони у нього взаємопроникають і взаємовиражають, розділити їх неможливо “Поезія – героїня філософії, – йдеться в одному з фрагментів. – Філософія піднімає поезію до значення основного принципу. Вона допомагає нам пізнати цінність поезії. Філософія є теорія поезії. Вона показує нам, що таке поезія. – поезія геть усе”. З іншого боку, поезія є реалізацією філософії в тому розумінні, що вона наближає її до дійсного, наділяючи образною конкретністю. “Поезія наділі, – сказано в іншому фрагменті, – є абсолютно-реальне. Це осереддя моєї філософії. Чим більше поезії, тим ближче до дійсності”.
Глибокого філософського змісту сповнена повість Новаліса “Учні у Саїсі”, створена в 1797-1798 pp. під час занять автора у Фрайбурзькій академії. Тож закономірно, що в ній обговорюються проблеми філософії природи й філософ;: культури в їхній взаємопов’язаності, шляхи і засоби пізнання “світового цілого”. Точка від-рахунку роздумів Н. у цій повісті, написані;: в діалогічній формі, – прадавній “золотий вік”. коли природа й дух були злиті й панувала цілковита гармонія; далі вони розділяються, що породжує колізії між ними, які, власне, є колізіями природи й культури. Цю повість Новаліса можна вважати одним з перших творів, де гостро ставляться екологічні проблеми. В ній йдеться пре руйнівну дію культури щодо природи, про ран;:. яких їй завдає культура, засуджується утилітарно-агресивний підхід до природи, що виливається в перманентну війну з нею. Руйнування гармонії за Новалісом – це руйнування самої природи, яка немислима без гармонії, і водночас тих зв’язків між людиною й природою, які тільки й повинні бути, тобто зв’язків гармонійних.
У повісті ставиться також епістемологічна проблема, тобто проблема шляхів і засобів пізнання “душі світу”. Своє резюмуюче вираження вона отримує у вставній новелі про Гіацинта й Трояндочку (Розенблютхен), написаній просто, з удаваною наївністю, що надає їй особливої привабливості. Юний Гіацинт, охоплений метафізичним неспокоєм, залишає кохану Троян-дочку, яка живе через вулицю, і вирушає у мандри на пошуки богині Ізіди, праматері всіх речей, де йому має відкритися священна таємниця світу. Охоплений хвилюванням і трепетом, засинає він на східцях храму і уві сні проникає в його середину. Коли ж він опинився перед “небесною дівою” і підняв легкий блискучий покров, в обійми йому впала Трояндочка. Філософський сенс цієї казки простий: розгадка таємниці в найближчому і в коханні; невіддільне від еросу, воно веде “в темне заманливе лоно природи”, до загадки життя.
Найбільшим і, певною мірою, підсумковим твором Новаліса є роман “Генріх фон Офтердінген”, над яким він працював в останні роки життя і який залишився незавершеним. Н. встиг написати тільки першу його частину, з другої маємо початок, окремі фрагменти й примітки, за якими, однак, можемо судити, в якому напрямі мав розвиватися твір і який мав бути його ідейний підсумок. Цьому романові належить особливе місце в літературі німецького романтизму, в певному розумінні він є для неї архетипним, а образ-символ Синьої квітки, який проходить через весь твір, давно став символом німецького романтизму.
Дія роману віднесена до середньовіччя, до XIII ст., а його протагоністом є поет-мінезингер Генріх фон Офтердінген, особистість напівісторична-напівлегендарна, про яку достовірно відомо лише те, що він брав участь у Вартбурзькому турнірі мінезингерів. Та це якраз і влаштовувало Новаліса, бо він аж ніяк не збирався змальовувати історичного Генріха фон Офтердінгена і давати історичний малюнок його епохи. Завдання історичного пізнання середньовіччя енські романтики перед собою взагалі не ставили, воно під їхнім пером перетворювалося в чарівну казку, міф. У романі Н. воно набирає обрисів міфічного світу, в якому гарно почувається людина як духовна особистість – в гармонії з природою і як органічна частина духовного цілого. Щодо конкретнішого відчуття середньовіччя, то воно для Новаліса було “вдумливою романтичною епохою, що таїть велич під скромними шатами”, і цей колористичний принцип іконографічного зображення середньовіччя витримується протягом усього роману.
В романі “Генріхфон Офтердінген” послідовно реалізується новалісівська ідея “романтизації світу” як поєднання ідеального й реального, трансцендентального й емпіричного, вічного й минущого, причому наголос зміщується на перші в цих парах складники. Це та установка німецького романтизму, особливо раннього, точне формулювання якої згодом дав К. Зольгер, палкий шанувальник Новаліса: “Мистецтво дається нам цілковито як буття, як теперішнє і як дійсність.., але як буття теперішнє і дійсність вічної сутності всіх речей”.
Для розуміння роману Новаліса, його змісту й пафосу важливо з’ясувати суть тієї полеміки, яка ведеться в ньому з романом Гете “Літа науки Вільгельма Майстра”. Цей роман Гете енські романтики зустріли з великим інтересом, побачили в ньому знамення епохи, вираження однієї з найважливіших її тенденцій. Цей інтерес і це захоплення спершу поділяв і Новаліс, далі ж його ставлення до “Майстра” ставало все стриманішим і переросло у полеміку з ним. Точніше кажучи, це було передусім заперечення тієї тенденції в житті епохи, його буржуазно-утилітарної прозаїзації, переконливим художнім вираженням якої був роман Гете. До самого ж Гете Новаліс зберіг високий пієтет, він залишився для нього найбільшим німецьким поетом, і характерно, що в образі поета Клінгзора, вчителя й наставника Генріха фон Офтердінгена, яскраво виражені риси Гете.
Головні претензії Новаліса до “Літ науки Вільгельма Майстра” – в тому, що вони “досить прозаїчні й сучасні. У творі йдеться про звичайні людські справи, природа й містичне зовсім забуті. Це перетворена в поезію міщанська й сімейна повість. Чудесне трактується у ній винятково як поезія і мрійливість. Художній атеїзм є душею цієї книги”. На захист перелічених романтичних цінностей, яким реально загрожував натиск прозаїчного буржуазно-міщанського світу, і поставив Новаліс у своєму “Генріху фон Офтердінгену”. Згідно з життєвою реальністю та напрямом її руху Гете показав у “Майстрі” процес підпорядкування поетичної душі вимогам реального життя. На противагу цьому Новаліс прагнув показати у своєму романі перетворення дійсності романтичним духом і поезією. За своїми жанровими ознаками його “Офтердінген” теж належить до “роману виховання”, еталон якого створив Гете в “Майстрі”, але чинники і напрям виховання в романі Новаліса принципово інші.
Головний структурний принцип “Генріха фон Офтердінгена” автор визначив так: “Роман повинен бути суцільною поезією. Поезія, як і філософія, є гармонійною настроєністю нашої душі, де все стає прекрасним, де кожен предмет знаходить необхідне освітлення, де все має відповідний йому супровід і відповідне йому середовище”. Але для цього йому довелося перенести свій роман у невизначено-міфічну далеч середньовіччя, де подібний диктат поезії не має такого спротиву, як у сучасності.
Починається роман Новаліса сновидінням головного героя, в якому закодована програма його життя і його поетичне покликання. Роман розгортається як розшифрування цього коду і як його реалізація в образах-символах. У центрі картинного й динамічного сновидіння героя – Синя квітка, образ-символ, який переноситься у роман і теж стає його центром, до змістової глибини якого притягуються всі ниті твору. Синя квітка в романі Новаліса – це справжній романтичний образ-символ, місткий і багатозначний, загадковий і непрозорий у своїй глибині. Це символ і романтичної Sehnsucht, туги-нудьги за безкінечним, і поетичного покликання героя з його особливою місією, і його любові до Матильди, через яку Генріху відкривається Бог. Домінування Синьої квітки реалізується в романі й колористично, тим, що весь він витримується у синіх тонах. У начерках до твору Н. занотовував: “Характер колоритів. Все синє в моєму романі”; “хай моя книга, розповідаючи про будь-які події, тримається в одному кольоровому тоні, всюди нагадує про Синю квітку”.
Прокинувшись, Генріх вирушає на пошуки Синьої квітки, і все, що з ним відбувається під час мандрів, його зустрічі й бесіди, пригоди й перипетії долі, набувають у романі символічного змісту. Це – шлях до осягнення героєм призначення поета, а поетові Новаліс відводить особливе місце і місію у світобудові. Він ставить поета в центрі Всесвіту, наділяє найвищими потенціями й можливостями людського духу. Перед поетом відкривається шлях до пізнання глибинних таємниць буття, до осягнення істини й краси, які у Новаліса невіддільні, і шлях до істини пролягає через красу. “Поет розуміє природу краще, ніж учений. Тільки митець може осягнути сенс життя”, – йдеться у “Фрагментах”. Причому, цей шлях до пізнання пролягає не тільки через самозаглиблення й містичне осяяння, а й через досвід у можливій його повноті й розмаїтості. Саме цю думку наполегливо проводить Новаліс, змальовуючи в першій частині роману, у “Сподіванні”, тривале й нелегке набування героєм такого досвіду.
Серед поетичних творів Новаліса виділяють два його цикли – “Гімни до ночі” й “Духовні пісні” (втім, поділ його творчості за “родами поезії” досить-таки умовний, бо й прозові твори Н. наскрізь поетичні). Перший цикл був навіяний несподіваною смертю нареченої поета, п’ятнадцятилітньої Софії Кюн, яку він прийняв дуже болісно. Ця подія викликала у Н. (щоправда, ненадовго) відразу до життя й потяг до смерті, спонукала його шукати розраду в тому, що “існує ще незримий світ”, де можливе містичне здійснення того, в чому відмовляє реальне життя. Цей “незримий світ” символізує в гімнах “свята, невимовна, сповнена таїни ніч”, до якої поет звертається в містичній екзальтації, відвертаючись від “дня” – реального земного світу. “Ніч” і “день” в гімнах Новаліса – антонімічні образи-сим-воли, наповнені філософсько-містичним змістом. “Гімни до ночі” позначені, за висловом Н. Берковського, “недоброю метафізикою”; в них поет розвиває мотив, за яким “смерть – це істинна сутність життя, а ніч – істинна сутність дня. Людина глибша від дня і всього денного, коріння людини нічне, з неї вона приходить і в ніч іде”.
Водночас “Гімнам до ночі” Новаліса притаманне яскраво виражене еротичне забарвлення, в образі-символі ночі поєднуються кохання і смерть, Ерос і Танатос. В одному з гімнів поет називає смерть “весільною ніччю”, таємничою і палкою містерією. В першому гімні він звертається до ночі з такою хвалою: “Хвала цариці світу, високій провісниці всіх священних світів, покровительці щасливої любові. Вона посилає мені тебе, моя дорога кохана, любе сонце ночі. Тепер я пробуджую тебе, тому що я твій, а ти моя; ти сповістила мені євангеліє ночі, зробила мене людиною. Спали духовним полум’ям моє тіло. щоб я міг легко й духовно зблизитися з тобою і щоб весільна ніч тривала вічно”.
Щодо “Духовних пісень”, то в них романтичний світ Новаліса зближується з християнським, щоправда, пантеїстично забарвленим. Стосується це й центрального в цьому циклі образу Христа, який є далеко не канонічним і який проглядається у природі: в траві і камінні, грозі і морі, літніх зливах і потоках світла. Духовні пісні Новаліса нерідко набувають молитовного характеру, і невипадково деякі з них потрапили до збірників протестантських церковних співів.
Поетичні твори Новаліса вже у XIX ст. були покладені на музику Ф. Шубертом, він був улюбленим письменником Г. Гессе, Т. Манна, P. Myзіля.
Українською мовою окремі вірші Новаліса переклав М. Орест.
Л. Пудова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)