Незвичайні комічні ситуації в оповіданні О. Генрі “Вождь червоношкірих” Добрим гумором і тонким знанням психології вирізняються твори американського письменника – новоліста О. Генрі. Часом вони ліричні, але інколи – просто кумедні, хоча завжди за сюжетом стоїть певне життєве спостереження. Ужитті багато кумедного, треба лише вміти його бачити. О. Генрі робив це з великою майстерністю. Узяти, наприклад, стосунки батьків із дітьми: не завжди трапляється порозуміння між поколіннями. Ця тема може бути навіть трагічною, але О. Генрі зосереджує
свою увагу на зовсім інших рисах, і от перед нами постають неслухняний хлопчисько, викрадачі-невдахи та батько. До речі, останній лише згадується в оповіданні, з’являючись лише у фіналі, та про родинні стосунки між ним і сином яскраво свідчить написаний ним лист, де Ебензер Дорсет висуває викрадачам оригінальні зустрічні вимоги: “Ви приводите Джонні додому і сплачуєте мені двісті п’ятдесят доларів, а я погоджуюся взяти його у вас геть з рук”. Хіба таку ситуацію можна назвати звичайною? Викрадачі, що платять гроші, – це вже кумедно. То що ж це за хлоп’я, якого рідний батько готовий забрати
лише за гроші, а злочинці – заплатити, аби тільки звільнитись від його присутності? Усі діти час від часу бешкетують, та мало хто доходить до таких крайнощів, як малий Джонні Дорсет. Йому десять років, але у нахабстві та капосництві його перевершити важко. Зустріч Джонні з Біллом починається з того, що хлопчина зацідив злочинцеві уламком цеглини в око (хоча ще не знає, що перед ним викрадач – таке “спілкування” з людьми для нього є нормою). Опинившись у лісі, малий теж не губиться, а починає гру в індіанців. “Жити в печері йому сподобалося, він і думати забув, що він сам бранець”. Спливає трохи часу, і викрадачі вже не знають, куди від нього подітися: то “вождь червоношкірих” намагається зняти з Білла скальп, то влаштовує пастки або робить якісь інші кумедні капості. Нічого дивного, що й повернути сина Ебенезер Дорсет радить уночі, бо не хоче відповідати за те, що сусіди “зроблять з людиною, яка приведе Джонні додому”. Мабуть, їм усім довелося натерпітися від знайомства з цим хлопцем. При цілковитій невихованості та некерованості, характер Джонні слабким не назвеш. Мабуть, тому перед ним усі капітулюють і дозволяють рости таким от живим стихійним лихом. Але, якщо зважити на ситуацію, виходить кумедно: дорослі злочинці не знають, як протистояти нахабству малого хлоп’яти, він робить з ними все, що заманеться. “Ще одна ніч із цим хлопчиськом, – і доведеться мене віддати до божевільні”, – каже Білл. Не те, що отримати гроші, – віддати останнє ладні викрадачі, щоб тільки позбавитися від знущань. Тож, усе виходить навпаки: вимагачі і жертва міняються ролями, гроші отримує той, хто за звичайних обставин мав би платити, а читачеві лишається тільки сміятися, дізнаючись, як тікали Білл та його спільник, поки батько тримав свого малого бешкетника. Звісно, в оповіданні є над чим серйозно замислитися, але саме гумор допомагає визначити проблему: не треба занедбувати виховання, бо інакше дитина стане страшнішою від злочинця.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)