Невільницька лірика Т. Г. Шевченка
П’ятого квітня 1847 р. під час переправи через Дніпро Т. Шевченка було заарештовано за доносом студента Київського університету Петрова. Поет Повертався до Києва, поспішаючи на весілля до Миколи Костомарова. На той час М. Костомарова, П. Куліша та інших членів Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано. У Шевченка вилучили малюнки і поетичні твори. Частина рукописів і малюнків зберігалася у друзів і знайомих поета, у яких теж чинилися обшуки. Внаслідок постійного переховування частину творів, на жаль, було втрачено.
6 квітня 1847
30 травня того ж року Шевченку оголосили вирок: “Художника Шевченко,
Біля абзацу про Шевченка Микола I додав: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. Жорстокий вирок поет прийняв твердо і рішуче. Покидаючи подвір’я каземату, подивився на вікна, де сиділи інші ув’язнені, і посміхнувся, прощаючись зними.
Про твердість духу поета свідчить і той факт, що, перебуваючи в ув’язненні, він не переставав писати вірші, які вже на засланні об’єднав у цикл “В казематі” з підзаголовком “Моим соузникам посвящаю”.
Циклом “В казематі” розпочинається третій період творчості великого Кобзаря – період років заслання. До нього увійшли 13 віршів, сповнених смутку, суму і самотності. Ув’язнений поет линув думкою до рідного краю, уявляв різні людські долі, яким теж властиве почуття самотності. Чоловічі Й жіночі образи уярмленого народу постають перед нами в поезіях “ОЙ одна я, одна”, “Не кидай матері – казали…”, “Чого тй ходиш на могилу?..”, “Ой три шляхи широкії”.
До циклу “В казематі” згодом поет додав ще два вірші, написані в Орській фортеці, у яких, звертаючись до своїх однодумців, просить їх любити одне одного, любити Україну. “І за неї, безталанну, Господа моліте”.
Глибиною самоаналізу позначена поезія “Мені однаково, чи буду…”, у якій великий син України виражає не лише любов до неї і тугу за рідним краєм, а і здатність до самозречення в ім’я вітчизни. Ліричний герой ладен відмовитись від щастя жити на батьківщині, готовий відмовитись від особистих інтересів, хоча доля ніколи і не жалувала його. Він “в неволі виріс меж чужими”, очевидно, що самотнім у неволі він прийме й смерть. Герой вважає, що так мало зробив для рідної землі, що ніхто навіть не згадає його. І хоча він загине на чужині, але доля України все одно турбує його:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві,
І в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Він навіть на чужині не відділяє себе від свого народу, і власну недолю сприймає як частку страждань всієї поневоленої України.
Отже, вірш “Мені однаково…” являє собою приклад безмежного патріотизму Великого Кобзаря.
Опинившись на чужині, в нестерпних умовах солдатчини, Тарас Шевченко не втрачав мужності. Оскільки Шевченко вважався особливо небезпечним політичним злочинцем, його дуже спішно, за вісім днів, було переправлено до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Там для поета почалися довгі місяці нестерпної муштри і наруги над людською гідністю. Пізніше у своїх повістях Шевченко відзначить, що по прибуттю в Оренбурзький край йому впала в очі велика кількість військових. Тут також було багато політичних засланців.
До Шевченка прихильно поставився комендант Орської фортеці генерал-майор Ісаєв, дозволивши йому жити на приватній квартирі і спілкуватись з польськими засланцями. Але після смерті Ісаєва життя Шевченка змінилось. Його було переведено в казарму, де він щоденно підлягав муштрі і неодноразово перебував на гауптвахті. Писати і малювати поетові було заборонено, а приладдя для малювання, відібрані під час арешту, з Третього відділу не повернули.
Зміна клімату позначилась на здоров’ї поета. Спочатку він захворів на ревматизм, а потім на цингу.
Втіхою зраненій душі стала поезія, але Шевченко змушений був переховуватись. Кожен рік (1847-1850) поет робив невеликі книжечки і носив їх за халявою чобота. У них він заносив свої вірші. А самі книжки називав “захалявними”.
Свою творчість Т. Г. Шевченко активізував під час Аральської експедиції (1848^-1849), до складу якої він офіційно увійшов як художник.
Після закінчення навігації на Аральському морі експедиція зупинилась на зимівлю на острові Кос-Арал. Цей час виявився для Шевченка дуже продуктивним. Крім значної кількості малюнків, він написав і багато ліричних творів. Більша частина їх сповнена мотивами туги та смутку.
У травні 1849 р. експедиція починає друге плавання по Аральському морю, а в кінці вересня того ж року через Каракумську пустелю повертається до Оренбурга, де Шевченко разом з польським засланцем Броніславом Залеським опрацьовує матеріали експедиції. У цей час поет ходив у цивільному одязі, жив на приватній квартирі. Але за доносом одного з офіцерів про порушення царської заборони писати й малювати 23 квітня 1850 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Орської фортеці, а восени того ж року до Новопетровської фортеці на безлюдний півострів Мангишлак, де поетові довелося тяжко страждати протягом семи років. Свідченням цьому є хоча б той факт, що за перші чотири роки заслання Шевченко написав більше ста ліричних творів, серед яких сім поем, а за наступні сім років заслання – один вірш.
У ліриці періоду заслання знайшли своє продовження мотиви лірики періоду “Трьох літ”. Поетичним заспівом до “невільницької” лірики став вірш “Думи мої, думи мої…”, яким автор відкрив свою першу “захалявну” книжечку.
Патріотичною тематикою пройняті всі вірші, які відкривають “захалявні” книжки Т. Шевченка. Ця ж тема простежується в багатьох інших поезіях цього періоду. Велику увагу Шевченко приділяє темі призначення поета і поезії. Покликання поета – “святую правду возвістить!” (“Пророк”), адже поетові “легшає в неволі”, коли він знає, що його слова “радують одиноку душу” (“Не для людей, тієї слави. ..”), що ” серце б’ється – ожива, як їх почує” (” Ну що б, здавалося, слова…”), адже душа поета “жива в святих своїх речах, і ми, читая, оживаєм і чуєм Бога в небесах” (“Мені здається, я не знаю…”).
Значне місце в “невільницькій” поезії Шевченка посідають автобіографічні твори. Оскільки, за визначенням самого поета, “история моей жизни составляет часть, истории моей родины”, то більшість автобіографічних віршів мають антикріпосницьку спрямованість.
Так, тяжкі картини кріпосницького гніту постають перед читачем у вірші “І виріс я на чужині…”:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Поету боляче від того, що “скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві…”, що “Гинуть у ярмах лицарські сини…”.
Але Шевченко не хоче коритися існуючому порядку речей, і в цьому вірші з’являються мотиви революційної боротьби: в уяві поета постають зовсім інші картини. Коли не залишиться “сліду панського в Україні”, тоді над Дніпром зазеленіють ” широкії села, а у селах у веселих і люде веселі”.
Дружба з польськими засланцями навіяла поетові ще одну тему – тему братання слов’янських народів. У вірші “Полякам* Шевченко вказує на той факт, що ворожнечу між двома братніми народами посіяли “неситі ксьондзи, магнати” з проголошенням Брестської унії.
Розпалюючи ворожнечу між народами, католицизм прикривався Божим ім’ям. Поет закликає поляків брататися з українцями:
Подай же руку козакові
І серце чистее подай!
Продовженням теми дружби народів став вірш “У Бога за дверима лежала сокира”, присвячений казахському народу. В алегоричній формі – образі сокири – поет зобразив самодержавну Росію, яка вкрай спустошила квітучий колись край: “і стала тьма”, “ридають люди”, “і мерк… Божий світ”.
Унаслідок такої грабіжницької політики залишилась пустеля, де “билини навіть не осталось”, де не тільки людина, а навіть ” верблюд заплаче”. Єдине, що не зміг загарбник відібрати в казахського народу, – дерево, “огнем не палиме” – символ безсмертя нації.
Поета-патріота продовжує цікавити й тема історичного минулого України. Так, своєрідним аналізом наслідків Полтавської битви стала поезія “Іржавець”.
У боротьбі за незалежність України козацтво виявилось неодностайним, роз’єднаним. Поет гнівно засуджує зрадників, які вислужувались перед московським царем, серед них “прилуцький полковник поганий” Гнат Галаган; вказує на те, що саме роз’єднаність змусила значну частину козаків їхати в Крим, де вони потрапляли в залежність від татар.
Автор гнівно засуджує політику Петра І, спрямовану на поневолення України, звинувачує російського самодержця в знищенні значної частини козацтва на будівництві Петербурга, на інших важких роботах та у боях зі шведами на території Фінляндії. Самого царя Петра поет називає катом, а його підлеглих характеризує такими рядками:
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…
Автор твору доходить висновку, що наслідки Полтавської битви виявились для українців значно жорстокішими, ніж польський гніт, подальша доля України була такою жахливою, що навіть Мати Божа “й досі плаче та за козаками”.
До речі, у цьому творі проявилося суперечливе ставлення Шевченка до християнської релігії та її святинь. Так, з одного боку, автор постійно згадує Божу Матір, заступницю козаків і всієї України. Саме образ Божої Матері взяли козаки з собою до Криму. А коли хан наказав їм церкву збудувати, молилися їй у наметі крадькома. З іншого боку – автор не розуміє, за що на долю його рідної України припали такі страждання, і якщо все “те лихо, кажуть, од Бога”, невже Богу “любо людей мордувать?” – запитує поет начебто в самого Господа.
І тільки побачивши “пречистії сльози” Матері, Бог “зглянувсь на ті сльози”, змилосердився над козаками, “побив Петра, побив ката”. Повернулися запорожці додому, але “.. .й досі плаче та за козаками” Божа Мати в “мурованім храмі”. Во жорстока кріпосницька неволя перетворила людей на рабів. Але живий дух Залізняка й Гонти кликав до боротьби з гнобителями. Серед народу виростали нові месники.
Тема повстанського руху на Волині та Поділлі цікавила Шевченка ще з часів перебування в Україні у 1846 році. Він скористався нею на засланні для написания поеми, а згодом і повісті “Варнак”.
У поемі автор знову звертається до теми “кріпаки та кріпосники”.
Герой поеми – убогий сирота – виростав разом з поміщицькими синами, разом з ними навчився грамоти, почав замислюватись над долею кріпака:
Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?
Молитись Богу
Та за ралом спотикатись.
А більш нічого
Не повинен знать невольник, –
Taкa його доля.
Але юнак мріяв про щастя, обрав собі наречену, та “старої пані бахур сивий украв той-крам”, пустив дівчину покриткою. Хлопець затаїв у серці ненависть, а згодом назбирав ватагу месників, таких, як і сам, хлопців, і почав боротьбу з панством. Спочатку помстились за наругу над дівчиною своїм панам. Під час весілля паничів “княжат, панят і молодих, – всіх перерізали “, а потім почали знищувати “все, що паном звалось, без милосердій і зла”.
Проте в лавах повстанців наростала жорстокість і вони з месників перетворились на звичайних вбивць. Герой поеми зневірився в доцільності помсти, “думав сам себе зарізать, щоб не нудить світом”, та побачив бані київських храмів і
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись
Та суда, суда людського
У людей просити.
Сила таланту Шевченка розкрилась у реалістичному зображенні подій. У своїй боротьбі стихійні бунтарі не бачили перспективи.
З одного боку, месники виражають інтереси поневоленого класу, у якого століттями накопичувалась ненависть до гнобителів, а з іншого – вони перетворюються на жорстоких і безжальних вбивць, які втрачають людську подобу:
Ходив три года я з ножами
Неначе п’яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару,
До всього, всього я привик.
Отже, поетові вдалося зберегти і відобразити в поемі реалістичні риси психології селянських бунтівників: ненависть до кріпосників, жадобу помсти і в той же час роздвоєність, докори сумління” набожність.
Не менш реально зображено в поемі моральне звиродніння кріпосників. Найяскравішими прикладами цього служать картини побуту панів. Так, перед весіллям вони гуляли, у карти грали, але найголовніше, “молодих дівчат в селі, мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі”. І герой поеми – Варнак – став жертвою панської розбещеності: Але водночас він і повсталий месник, активний представник тогочасної дійсності.
Поет-гуманіст показав і силу, і слабкість стихійного повстання, у рядках його твору відчутне вболівання за кровопролиття, що чинилося в Україні у відповідь на поміщицьку сваволю.
“Варнак” відрізняється від попередніх поем Шевченка своєю будовою. Поет звів до мінімуму ліричні відступи з авторською характеристикою героя твору. Лише у вступі Т. Шевченко повідомляє про обставини знайомства з героєм поеми. Про подальші події ми дізнаємося завдяки розповіді самого героя і його самохарактеристиці, тобто поема має монологічну форму.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)