Нестайко Всеволод Зіновійович Чарівні окуляри
Нестайко В. З. Чарівні окуляри: Правдиво-фантаст. повість про надзвичайні пригоди київських школярів: Для мол. і серед. шк. віку / Худож. А. Василенко. – К.: Веселка; Тернопіль: Навч. кн. – Бог
ПРИГОДА ПЕРША
Загадкова записка, з якої починаються чудеса.
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!. Який він був меткий, спритний, дужий!. І удачливий!. Як він на ковзанах, на роликах катався!. Як він у футбол грав!. А я невдаха… На ковзанах, на роликах раз у раз і падаю.
– Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками…
– Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, – кажу я. – А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
– Що ж, може, й почекати трошки доведеться, – усміхався дідусь. – Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи – підписую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: “Таки став я письменником! Але чогось написав не “Кобзар”, не “Миколу Джерю”, не “Лісову пісню”, а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав…”
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
– Пане Президенте Африканської держави! Війська для параду вишикувані!
“О! – думаю я собі. – Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, – бо спека”.
“От бачиш, Ромко! – думаю я собі далі. – Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!”
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом…
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу – записка. Читаю: “Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!” І підпис: “Ритас”.
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! “Ритас”!. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін… Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей згорнуті окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. “Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається”, – подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
– Чого це ти либишся?
– Та! – я махнув рукою.
– А конкретніше? – спитав Ромка.
– Та! – знову махнув я рукою.
– Невже в лото зірвав джек-пот? – пхикнув Ромка.
– Ні! – сказав я.
– А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
– Та… Записку одержав. Якусь дивну.
– Від кого?
– Сам не знаю…
– Ану покажи! – сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
– Ти що – приколюєшся? Тут же нічого нема!
– Як?!
– А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було – на аркуші жодного слова, чистий папір…
– Ну й дурні в тебе приколи! – презирливо скривився Ромка. – Ти що? Типу чокнутий?
– Та клянусь! – вдарив я себе в груди. – Була записка!
– А де ж вона? Може, в іншій кишені?
– Н-ні! Це той самий аркуш…
– Тю! Дурниці якісь ти пореш!.
І тут мені стрельнуло:
– Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав – спершу видно, а тоді текст зникає…
– То ти що – шпигун? – криво усміхнувся Ромка. – А що було в записці?
– Там було написано: “Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри”. І підпис: “Ритас”.
– “Ритас”? А ти не брешеш?
– Та щоб я!. – знову вдарив я себе в груди.
– Ну, добре-добре!. Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?. Он воно що!. Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?. Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському їжачкові, написала!. Ну, гуморист!. Ха-ха-ха! Остап Вишня!.
Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!. Я ж не вигадував!. Я власні очі бачив, читав її!. Ех!. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав – довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене – де шукати ті чарівні окуляри?. Написано було – шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах “Оптика”, яких у Києві багато, і не питати ж: “Чи продаються у вас чарівні окуляри?” Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати…
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька – математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші… І оті інші, “близькі”, окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: “А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?. Може, її написала сама Юлія Юхимівна?. Може, вона чарівниця?. Добрі чарівниці завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені…” І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув – глузливий вигук Ромки Черняка:
– Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!. Богданець вкрав ваші окуляри!. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!.
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав. А на перерві він підійшов до мене і сказав:
– Ну, добре-добре! Не переживай!.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)