Нескореність (Після знайомства зі щоденником Тараса Шевченка)
Поети – як діти: душа – відкрита, почуття – до людей щирі й трохи по-дивному наївні. Вони так беззахисно йдуть до людей, так щиро промовляють рядками своїх поезій, що хочеться їх і їхнє слово захистити від буденності й бруду.
Ми кажемо: “Ліричний герой поезії…” А я не можу відокремити ліричного героя від особистості поета, бо це його думки та його переживання, що в якийсь момент стають моїми, бо торкаються душі й серця, спонукають шукати відповіді на хвилюючі й болючі питання. З рядків щоденника Шевченка, який називається “Журнал”,
Постійне знущання та приниження, мені здається, могло зламати будь-кого, але не Шевченка. У чому ж сила цього чоловіка?
Читаємо рядки: “Солдаты – самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем жизнь красна: семейство, родина, свобода, – одним словом, все”. Ще один запис: “Неужели и это еще не в последний раз меня выведут на площадь, как бессловесное животное, напоказ? Позор и унижение! Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе человеческое достоинство, стать на вытяжку, слушать команды и двигаться как бездушная машина. И это единственный опытом дознанный способ убивать разом тысячу себе подобных. Гениальное изобретение! Делающее честь и христианству, и просвещению”.
Можна лише уявити і вжахнутися тому періодові життя Шевченка та ще раз переконатися в нескореності поета, який написав: “Караюсь, мучусь, але не каюсь…” І це каяття не перед Всевишнім, а не каявся поет перед поневолювачами народу, що в золоті та сріблі ходили, “пикаті, пузаті”. Шевченко виконав свою місію: показав, як треба любити свій народ і як цінувати свободу.