Немую боль в слова облечь ОЛЕКСАНДР ТВАРДОВСЬКИЙ

ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ОЛЕКСАНДР ТВАРДОВСЬКИЙ

“Немую боль в слова облечь…”

О. Т. Твардовський – найяскравіший поетичний талант. Прийшов у велику поезію із смоленського села, із сім’ї, яка пережила драму розкуркулювання і заслання.

Про колективізацію він знав не з чуток. Картини нового колгоспного життя, яке нібито відразу стало щасливим, у літературі і мистецтві прийнято було прикрашувати. Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії “Кубанські козаки”, яка вийшла теж у досить

суворі повоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом – і свято виявилося на славу. Так було й у ранньому вірші Твардовського “Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? (Можна подумати, що ця справа була добровільною). Він сам не наважується вийняти з кошика привезений “житній із начинкою пиріг”, а хазяї йому півлітрівку ставлять, і яєчню “на всю сковороду”! Хвастається колгоспник і конями і хлібом, льоном і телятами, коровами: “А скот был сытый, плавный, чистокровный”. Цей сюжет він пізніше включить у поему “Країна Муравія”.

Старое вино будет влито в новые мехи.

И черные – с построек старых – бревна

Меж новых хорошо легли в забор.

Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості усе ж входять у нове життя. Такий образ не можна втратити і ті ж колоди “добре лягли” у текст поеми.

И бревна старые в забор

Меж новых улеглись.

Словом, правду життя треба було втиснути в прокрустове ложе “соціалізму”, забувши про селянську трагедію. Навпаки, треба було пригадати, як погано було біднякам від куркулів. Твардовський описав нещасливу долю дівчини, яку видали за багатого хазяїна, у котрого “худоба хоботаста, сита, чистокровна”. Чи не ця худоба опинилася на колгоспному подвір’ї? Пам’ятаєте, у “Гості” сказано так само про худобу?

Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б – адже за “трудодні”!), і весілля гуляється від душі (де і Микиті Моргунку перепало як гостю). А на кулацькому подвір’ї, “де журавель колодязний – і той звучав з урочистістю церковною”, – у тому “немилому, нежилому раю” бідній безприданниці немає ні веселощів, ні життя, вона біжить з огидного подвір’я у чому була.

Ты хлопотала по двору чуть свет,

В грязи, в забвеньи подрастали дети,

И не гадала ты, была ли, нет

Иная радость и любовь на свете.

Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві (як і долею чоловіка) була робота від зорі до зорі – це доля ломовика. У рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається куркульське життя? Похмуре подружжя розкуркулюють і засилають:

И с ним одним, угрюмым стариком,

Куда везут вас, ты спокойно едешь,

Молчащим и бессмысленным врагом

Подписывавших приговор соседей.

Чи не правда, у цьому дуже “ідейному” вірші, у цих “правильних” словах усе ж відчувається “німий біль” селян, яких висилають.

Та й як не бути болю? Свої односельці “підписали вирок” сусіду-куркулю як своєму ворогові. На фоні цього скрипучого возу, який відвозив до Соловків класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:

Край мой деревенский, шитый лыком,

Ты дивишься на свои дела.

Слава революции великой

Стороной тебя не обошла.

Славной жизнью, сытой и веселой –

Новая Смоленщина моя.

Було все це. Але якою ціною. Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжі і на Україні. А скільки було кращих робітників заслано або розстріляно. Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, віддали за куркуля – і що тепер, як жити?

Поздно о том говорить, горевать,

Батьке бы с маткой заранее знать,

Знать бы, что жизнь повернется не так,

Знать бы, чем станет пастух да батрак.

“Життя повернеться не так” – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у якого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком.

У наші дні поема “Країна Муравія” своєю правдивістю і драматизмом нагадує нам про ціну, яку сплачує народ за те, що життя повертається “не так”.

– Что за помин!

– Помин общий!

– Кто гуляет!

– Кулаки!

Поминаєм душ усопших,

Что пошли на Соловки…

Их везли, везли возами…

С детками и пожитками.

От вам і знову “німий біль” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівносильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:

Отчего ты, божья птичка,

Звонких песен не поешь?

– Жить я в клетке не хочу,

Отворите мне темницу,

Я на волю полечу.

Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна “Пташка”. Складено ці рядки в 1823 році, але минуло століття – і знову прийшлося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила відлига. Правий був І. Г. Еренбург, лід рушив – і його вже не можна було зупинити ніяким “застоєм”. Твардовський внутрішньо розкріпачився і “немую боль в слова облек”. Одна по одній пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: “За далечінню – далечінь”, “Тьоркін на тому світі”, “За правом пам’яті”.

У поемі “За правом пам’яті” Твардовський писав:

О, годы юности немилой,

Ее жестоких передряг,

То был отец, то вдруг – он враг.

А мать?

Но сказано – два мира,

И ничего о матерях.,.

З цього спогаду можна зрозуміти, як сильно була поранена душа молодого поета і сімейною, і загальною селянською трагедією, але треба визнати й інше: свій біль ще не став своєю правдою, шляхи болю і правди в 30-х роках розійшлися. Через тридцять років поет написав про батька мудрі і яскраві рядки:

В узлах из жил и сухожилий,

В мослах покрюченных перстов –

Те, что – со вздохом – как чужие,

Садясь к столу, он клал на стол.

Те руки, что своєю волей –

Ни разогнуть, ни сжать в кулак:

Отдельных не было мозолей –

Сплошная Подлинно – кулак!

За два роки до своєї смерті Твардовський відкинув усі заборони на пам’ять – оприлюднив пам’ять про селянську трагедію 30-х років.

… не те уже годочки, –

Не вправе я себе отсрочки

Предоставлять.

Гора бы с плеч –

Еще успеть без проволочки

Немую боль в слова облечь,

Ту боль, что скрыта временами

И встарь теснила нам сердца…

Виходить, до правди пам’яті поета рухала не тільки “відлига” і реабілітація безневинно репресованих, тобто не тільки загальні обставини, але й одне суто особисте: близькість смерті, останньої межі, до котрої треба устигнути, висловити “німий біль”. Виходить, звичайна, природна смерть може сприяти справі?! Виходить, що так. І поет це знав, він писав про цей страшний зв’язок добра і зла, життя і смерті задовго до свого останнього строку:

Не знаю, как бы я любил

Весь этот мир, бегущий мимо,

Когда б не убыль прежних сил,

Не счет годов необратимый.

Тогда откуда ты взялась

В душе, вовек неомраченной,

Та жизни выстраданной сласть,

Та вера, воля, страсть и власть,

Что стоят мук и смерти черной.

І справді: чи дорожили б ми життям, якби воно було безкінечним? Чи дорожили б ми любов’ю, якби знали, що ніколи не втратимо її? Виходить, правий поет: життя “коштує мук і смерті чорної”, тобто смерть є першоджерело любові і життя. Якби це було так, люди вже давно створили б культ смерті і вклонялися б їй. Але чому ж, як жартують французи, “усі хочуть у рай, але ніхто не хоче вмирати”? Відповідь занадто проста: першоджерелом солодощів життя є аж ніяк не смерть, а тільки і тільки любов, котру смерть обриває нещадно, коли може обірвати. Життя є любов. Де немає любові, там немає життя. Принижуючи любов, перешкоджаючи любові, вбиваючи любов – байдужістю, ненавистю, ревнощами, злістю, користю, насильством, убивством, – люди скорочують простір життя і збільшують простір смерті.

У 30-х роках життя напоказ було ясним, веселим, і мовби навіть позбавленим всякої смерті.

Веселый и разнообразный

По всей реке, по всей стране

Один большой справлялся праздник,

И петь о нем хотелось мне.

Хотілося не йому одному – багатьом життя здавалося суцільним святом. Хіба два сільських хлопці з автобіографічної поеми “За правом пам’яті”, які їхали з малої своєї батьківщини в столицю, були винятком?

Мільйони селянських хлопців і дівчат без копійки в кишені їхали в міста на навчання й одержували безкоштовну вищу освіту і професію, таке колись біднякам і не снилося.

Ось з таким настроєм проводжає в місто дочку мати:

Целовала торопливо,

Провожала в добрый путь:

– Будь ученой и счастливой,

Кем ты хочешь –

Тем и будь…

“Ким хочеш, тим і будеш!” – от воно, щастя нового життя. Хто посміє сказати, що все це – неправда, що так не було?

Хіба батьки-матері (або дідусі і бабусі) більшості з нас, що нині живуть, не стали таким же шляхом інтелігентами в першому поколінні? Звісно ж, він виявився із цієї причини не з тими, із ким був його “німий біль”, але з тими, “кто вышел строить и месть в сплошной лихорадке буден”. Таким чином, молодий Твардовський підхопив стяг, який випав із рук Маяковського. На долю Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, які потрясли світ, і велику і малу батьківщину. Він пережив і перестраждав 30-ті і 40-ві роки, повоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили давні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкінському гордовито, по-маяковському зухвало написати про себе:

Вся суть в одном-единственном завете:

То, что скажу, до времени тая,

Я это знаю лучше всех на свете –

Живых и мертвых – знаю только я.

Сказать то слово никому другому

Я никогда бы ни за что не мог

Передоверить. Даже Льву Толстому –

Нельзя. Не скажет – пусть себе он бог.

А я лишь смертный. За свое в ответе.

Я об одном при жизни хлопочу:

О том, что знаю лучше всех на свете,

Сказать хочу. И так, как я хочу.

Простота мови Твардовського загадкова, як простота Пушкіна. “Ця простота, влучне слово, – писав Б. Пастернак, – допомогла завоювати серця мільйонів…”.