Наукова ситуація – XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РЕАЛІЗМУ

XIX СТОЛІТТЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

Наукова ситуація

У попередні епохи (за винятком хіба що доби Просвітництва) більшість повстань і народних рухів (навіть національно-визвольних) грунтувалися на релігійних гаслах (хрестові походи, іконоборство у Візантії, війни між протестантами й католиками, ісламські рухи). Натомість у ХІХ ст. ці вільнолюбні прагнення чи не вперше отримали наукове підгрунтя.

Так, у ХІХ ст. виникло науково-економічне осмислення механізму гноблення робітників-пролетарів. Найголовнішим

розробником цієї доктрини був Карл Маркс, тому його вчення назвали марксизмом. Маркс дослідив шляхи привласнення капіталістами додаткової вартості товарів, вироблених пролетаріями. Варто зауважити, що література не залишилась осторонь, ця соціалістична доктрина була використана в багатьох реалістичних і особливо натуралістичних творах (“Кар’єра Ругонів”, “Жерміналь” Е. Золя). Тоді й виникла думка про інтернаціональний характер гноблення робітників роботодавцями: фабрикантами, промисловцями й підприємцями. А якщо пролетарів гноблять однаково, як у Англії, так і у Франції або Росії, то на цій підставі й виникло відоме гасло “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Важливо зазначити, що марксизм суттєво вплинув на історію всього людства, його й нині вивчають у всесвітньо відомих університетах (не як політичну доктрину, а як економічне вчення).

У 30-40-х роках ХІХ ст. сформувався анархізм (від грец. anar – hia – безвладдя) – суспільно-політична течія, представники якої виступали за негайне знищення будь-якої державної влади внаслідок “стихійного бунту мас”. У Росії ідеї анархізму втілилися в теорії та практиці революційного народництва. В Україні на початку ХХ ст. в роки громадянської війни під гаслами анархізму воював Нестор Махно. В його музеї, відкритому вже в суверенній Україні, в м. Гуляйполі (Запорізька обл.) можна побачити парадоксальні анархістські гасла на кшталт “Анархія – мати порядку”, що майоріли над махновськими тачанками в степах України. Відлуння деяких анархічних гасел відчувається в “поліфонічному” романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара” (та й сам видатний російський письменник замолоду зазнав певного впливу подібних ідей).

У ХІХ ст. у світі поширився позитивізм (фр. positivisme – позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, що проголосив сукупні досягнення конкретних наук єдиним джерелом істинного знання, заперечуючи пізнавальну цінність філософії, яка б стояла над цими науками. Позитивісти вважали, що джерелом істинного знання є лише спеціальні науки, роль яких обмежується описанням і систематизацією фактів, а не їх тлумаченням. Його прибічники сповідували істину – знання потрібні тільки тоді, коли вони “позитивні”, тобто приносять користь. На думку одного з “батьків” позитивізму, французького філософа Огюста Конта, слово “позитивне” означає “реальне” на противагу “химерному”.

До 30-х років ХІХ ст. в Європі та США позитивізм став домінуючим філософським напрямом.

Значно вплинули на ідеологічну ситуацію ХІХ ст. також відкриття й концепції Чарльза Дарвіна. Цей англійський учений запропонував свою знамениту теорію походження видів живої природи шляхом природного відбору, зокрема – шокуючу для своїх сучасників версію про походження людини від мавпи. Відтоді священики мають постійну тему для іронії: якщо дехто з людей заперечує те, що їх створив Бог, заявляли вони, то що ж, нехай тоді вважають своїми родичами мавп. Звичайно, де й поділося ренесансне ставлення до людини як до “окраси Всесвіту”, вінця всього живого. Homo sapiens стала складовою системи живих створінь, як і всі інші біологічні види.

Така повага до наукового знання не могла не позначитися на естетичних орієнтирах, тож художня творчість стала асоціюватися з науковою діяльністю, а методика роботи письменника стала нагадувати дослідження вченого.

Недаремно видатний французький письменник-реаліст ХІХ ст. Оноре де Бальзак влучно зазначив, що “перемога реалізму над романтизмом зумовлена торжеством науки над фантазією”. Ці наукові відкриття втілювалися в літературі ХІХ ст.: іноді опосередковано, а іноді й прямо. Ось яскравий приклад із роману Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея” (1891): “Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче… В іншу пору він схилявся до матеріалістичної доктрини німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи ненормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна”.

Як бачимо, О. Уайльд іронічно ставився до вищезгаданих концепцій. Проте, як відомо, у кожному жарті є певна частина правди. І вона полягала в тому, що дарвінізм помітно впливав на уми сучасників і стилістику художньої творчості, яка чимдалі більше асоціювалася з відкриттями і “духом” природничих наук. Особливо це помітно у творчості натуралістів, зокрема Е. Золя, який був майстром художнього дослідження законів спадковості (“Ругон-Маккари”).

Тоді ж природознавці звернули увагу на закономірність: рослини того самого виду виростають суттєво різними в неоднакових умовах існування (спеки чи затінку, дощів чи засухи, чорнозему чи пісків тощо). Ця закономірність була перенесена на життя суспільства та людини.

У другій половині ХІХ ст. справжнім володарем дум європейців став австрійський психолог Зигмунд Фрейд. Він був першим у науковому дослідженні підсвідомого, най – потаємніших глибин людської душі, того, про що людина може й не здогадуватися. Його відкриття помітно вплинули на оновлення художньої палітри письменників, що передовсім стосується представників модернізму.

Найпровокативнішим з-поміж філософів ХІХ ст. виявився представник найсумирнішого фаху – професор філології Базельського університету – Фрідріх Ніцше. Він висунув ідею “надлюдини (“bermensh”), якій нібито дозволено те, що заборонено всім іншим людям. Цю ідею згодом використав Адольф Гітлер, “обгрунтовуючи” право німців на світове панування, оскільки вони, мовляв, є “вищою” (арійською) расою. Нищівного удару подібним філософським судженням завдав Ф. Достоєвський і що найцінніше – ще до їх чіткого сформування, передбачивши ці ідеї за тими умонастроями, які панували в Європі та Росії в середині ХІХ ст. Головний герой його роману “Злочин і кара” Родіон Раскольников розмірковує, до якого “розряду” належить він сам: до “тремтячих створінь” чи до “тих, хто право має” (фактично “надлюдей”). Російський мислитель вирішує цю проблему за допомогою релігії – наприкінці твору на каторзі під подушкою Раскольникова лежить Євангеліє – символ його навернення до Бога.

Отже, ХІХ ст. було багате різноманітними теоріями, ідеями й концепціями. Водночас за всієї зовнішньої привабливості іноді вони виявлялися або практично нездійсненними, або призводили зовсім не до тих результатів, на які спочатку були спрямовані. Це знайшло відображення в художній літературі, де начебто чудові ідеї, гасла й прагнення героїв удосконалити світ, боротися зі злом закінчувалися ще більшим злом. Так, бунт Жульєна Сореля (“Червоне і чорне” Стендаля) проти кастової замкненості французького суспільства суб’єктивно начебто цілком виправданий і зрозумілий. Проте об’єктивно він зумовив лицемірство героя й жахливий злочин – постріли у пані де Реналь у церкві. Пророчий геній Гобсека, який дав змогу цьому старигану осягнути на початку ХІХ ст. ще приховану для багатьох суть капіталізму, не врятував самого лихваря від влади золота. Цей “філософ” і служитель багатства наприкінці свого життя деградував і став не загадковою романтичною постаттю з утаємниченим минулим, а банальним скнарою, про що свідчить описання його комірчини, де псуються продукти (повість “Гобсек” О. де Бальзака).

Теорія Родіона Раскольникова, який тонко відчуває всю несправедливість суспільного устрою, що щедро породжує й нещадно вбиває “зневажених і скривджених” і “п’яненьких”, призводить до того, що розумний інтелігентний юнак стає злочинцем і відчуває, що він бридкий навіть сам собі (роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського).

Вольова й розумна жінка Анна Кареніна прагне кохання, справжнього й щирого, незважаючи на суспільні умовності. Вона не хоче бути лицемірною перелюбницею, яка насолоджується почуттям потай від чоловіка й суспільства, і тому не приховує свій зв’язок з Вронським. Проте всі її поривання закінчилися під колесами потяга, а діти, Сергійко та Аня, залишилися сиротами, та ще й знеславленими в очах вельми вимогливого до реноме своїх членів “вищого світу” (роман “Анна Кареніна” Л. Толстого). Узагальнено можна зазначити, що суб’єктивно позитивні, добрі наміри цих героїв закінчуються об’єктивно негативним результатом.

Отже, письменники ХІХ ст. випередили навіть філософів, спрогнозувавши майбутнє різноманітних теорій і концепцій, утілюваних у реальному житті.