“Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…” (Т. Г. Шевченко)
Яке ж це диво дивне – народна пісня та дума! Вони полонять людські серця, підносять настрій, надихають у праці, розраджують у горі, тамують душевні болі, множать сили в боротьбі. Коли я думаю про українську пісню, то бачу обличчя кріпачки Катерини Шевченко, яка співала своєму синові Тарасу про кота-воркога і про зіроньку вечірню.
Саме з піснею і козацькою думою великий Кобзар пов’язує безсмертя народного генія і славу рідної землі. Митець висловлює впевненість, що українська література розвиватиметься, що їй належить велике майбутнє:
Наша
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава Украіни!
Для Т. Шевченка народна пісня була школою мудрості і правдивою історією України, незрадливою порадницею в житті і творчості.
У піснях та думах – висока народна мораль. Вони оспівують працьовитість, доброту, щедрість, вірність. Були пісні у кривавих січах, у походах. Злітаючи з кобзаревих вуст під гомін кобзи, розповідали вони про народних героїв. Мандрувала пісня і з чумацькими валками, і з жовнірами та солдатами, і з заробітчанами.
Моя улюблена пісня “Чуєш, брате мій…”. Вона була на устах січових
Щоби Україна наша не зів’яла,
Щоби наша слава,
Козацькая слава
Повік не пропала.
Ні, не вмерла, не загинула наша пісня.
Всі поети, письменники і драматурги України від прадавніх часів і до наших днів живилися народною піснею, брали з неї теми, сюжети та образи. Я завжди з насолодою слухаю чарівну українську мелодію. Вона дзвенить, переливається срібними тремтливими звуками цим бал, пробуджує в серці солодкий сум ніжним голосом сопілки… Я не уявляю життя без пісні. Вона завжди зі мною. Та де б я не була, що б не робила, завжди у моєму серці – пісня, І віриться мені, що житиме завжди мій народ, моя Україна, народна пісня і дума.